Гоцик - Дашвар Люко. Страница 49

Ілія зазирнув ліворуч, до передостанньої кімнати. «Метрів десять, не більше», – подумав. Побачив вузький диван при стіні. Усміхнувся розчулено: точнісінько на такому провів більшу частину свого життя. Хвала всім силам земним і небесним – більше ніколи… Усівся – під дупою жорсткі пружини. І спав же. І мріялося…

Улігся. Душу огорнув теплий спокій.

– Як добре… – прошепотів. Заплющив очі.

Двері рипнули, причинилися – ніщо не потривожить солодкого сну.

Не знав – сонце впало. Не чув – з вежі спустилася Ізідора. Пройшлася вітальнею, не знайшла Ілію, гукнула щосили примхливо:

– Хочу їсти!

Прислухалася до дзвінкого відлуння. Звела чорні брови.

– Іліє!

А – тихо. Побігла на кухню. Обурено кинула на плиту пательню, била яйця – шкаралупи по всій кухні. Смикала плечиком гордо: як знаєш!

Поставила таріль на стіл. Завмерла. Роззирнулася.

– Іліє… – покликала стривожено.

Пішла на другий поверх. Перш за все зазирнула до своєї розкішної спальні, наче Ілія мав бути саме тут. Нікого. Розчахнула двері сусідньої кімнати з двома одномісними ліжечками, хоч Ілія давно не ночував там – усе на коров’ячій шкурі біля каміна тулився, – на вішаках гойдався файний одяг, що Ілія накупив його собі невдовзі після придбання дому. Наче мав відповідати багатій приватній власності.

– Іліє…

Тихо посунула геть. Вийшла з дому – ніч. Моря не видно, та є – шумить. Сіла край крутого берега, обхопила плечі руками, завмерла… Прислухалася: от і Ілії не видно, але ж… є?

Ілія прокинувся від яскравого дивного сну. Сидів на вузькому диванчику, намагався пригадати найменші деталі.

Посеред безкрайого зеленого лугу, вкритого незнайомими червоними і синіми квітами, лежить Ізідора. Розкинула руки, очі в сині небеса. Усміхається Ілії. Він тут – тихо опускається на траву, торкається пальцями Ізідориної щоки, шепоче слова кохання. Ізідора заплющує очі. Вуста трохи відкриваються.

– Коханий… – шепоче жагуче.

Простягає до Ілії руки, та тут – бджола. Зла, сердита. Дзижчить, б’є в Ізідорину щоку. Наче у прикрощах: ти що робиш, дівко?! Ізідора підхоплюється, сміється. Хапає Ілію за руку: біжимо! Ілія мчить за Ізідорою вслід. Регоче, а як вдуматися – чому радіє?! Безмежний луг раптом обривається – далі тільки холодне, вкрите уламками білого льоду, море. Ізідора зупиняється, відсахується.

– Ти звідки тут?! – гонорово кидає морю.

Морю – начхати. Наступає. Ковтає зелену траву, ясні квіти – не встигають втрачати кольорів, крижаніють, перетворюються на червоно-сині скляні фігурки. Ілії геть не страшно. Бере за руку перелякану Ізідору.

– Мріє моя! Життя моє! Повір: варто взятися за руки, разом зрушити вперед – море відступить.

Ізідора недовірливо зиркає на хлопця.

– Море таке безмежне… Мені страшно, Іліє.

Ілія лише усміхається. Натхненний, сильний, обіймає її за талію, разом роблять крок у холодну крижану воду. Море гнівно хлюпає хвилями, та відступає. Лише на крок. Під ногами Ілії й Ізідори оживають скляні квіти. Ізідора здивовано посміхається: диво…

– Геть не страшно! – гукає захоплено.

Відсторонює Ілію: не заважай! Робить крок… Море ковтає її так швидко, що Ілія не встигає й жахнутися.

– Ізідоро…

А море наступає. Жере луг, змушує Ілію відступати, відступати.

– Ізідоро!

Ілія зупиняється. Ані кроку більше! Крижана вода цілує щиколотки, дістає до колін, лине вище, вище. Ілія заплющує очі і робить крок вперед. У море.

Серце охоплює незбагненна радість. Під водою тепло і затишно. Усміхнена Ізідора оповиває жагуче.

– Ти мій… – шепоче.

– Як же я люблю тебе, Ізідоро! – шепоче приголомшено.

Ізідора усміхається. Розкидає у воді руки. І ноги. Отак і опускається біле, як простирадло, дно. А то і не дно зовсім – білі простирадла на широкому ліжку в Ізідориній спальні.

– Йди до мене… – шепоче дівчина.

Ілія зриває одяг, повільно опускається на тремтяче гаряче тіло.

– Я змастила себе олією з каперсів, – винувато мовить раптом Ізідора.

– Навіщо? – вперше за все життя Ілія зливається з трепетним жіночим тілом, захлинається від незнайомих, божевільних відчуттів.

– А ти не знаєш? – чує голос Ізідори. – Від олії з каперсів шкіра стає ніжною, волосся блискучим, а жага розпалюється так сильно, що вже й неважливо, хто поряд – коханий чи ні…

«Не розумію. Не розумію тебе!» – хоче відповісти Ілія, та ритм довгоочікуваної близькості затуляє вуста, очі, вуха. «Моя! Моя…» Вивільняє сім’я і тільки потім помічає поряд з Ізідориним ліжком незнайомого сивого дідка. Стоїть спокійно, геть нічому не дивується, чекає, поки вгамуються пристрасті.

– Ви… Хто такий? Що тут робите? – Ілія сидить на постелі, затуляє собою голу Ізідору, ошелешено кліпає повіками.

Дідок суворо супить брови.

– А помолитися?! – шипить невдоволено.

– Так! Помолитися! – винувато шепоче Ізідора, уже мчить до каплиці.

Ілія роздратовано шикає на дідка, а того уже й нема. Роззирається, вимовляє упевнено:

– Нащо там молитися? Там не Бог. Там скарби…

Струсив видіння.

– Дурний спав – дурне снилося.

Так мама казала. Покинув затишний прихисток, спустився на другий поверх, без вагань розчахнув двері Ізідориної кімнати, наче дівчина мала бути саме тут. На розкішному ліжку тільки покинутий білий сарафан із компромісними дрібними квіточками.

– Ізідоро…

Підійшов до відчиненого вікна – ніч. Скільки ж проспав? Перехилився назовні, намагався вежу роздивитися. Нічогісінько не уздрів.

Подався на перший поверх. «На корові спить. Чи на кухні вино дудлить», – думав. Та коров’яча шкура дратувала око біло-коричневими плямами. У кухні на столі холодна покинута яєчня.

Серце бухнуло й розбилося.

– Ізідоро…

Кинувся надвір, до вежі. Дерся вгору, хоча ніякого сенсу – і знизу видно: немає на вежі Ізідори.

– А роззирнуся… – шепотів гарячково.

Видерся на верхівку, примружив очі: темрява навкруги велична, могутня, непрозора, як важкі портьєри.

– Ізідоро! – загорланив відчайдушно. Схлипнув, проковтнув сльозу. – Ізідоро…

Ніч зашурхотіла у відповідь: нема тобі Ізідори, поганець…

«Каплиця!» – думка рятівна.

Бігом униз.

– Молишся? Молишся? – хрип – не слова.

Розчахнув важкі двері, врізався лобом у тополиний стовбур, обійшов його – за тополею самотньо скніла скорботна Діва Марія. Могла б, то розвела б руками, сказала б Ілії:

– Ізідора? Ні! Не було…

Ілія вийшов надвір, безпорадно опустився на сходи вежі – ну, от і все. У голові гули злі бджоли, кусали безвільні думки. Не гнав – а навіщо?… Навіщо все це – дім, вежа, земля, оливи і каплиця – без Ізідори…

Слушна думка промайнула раптово. Підхопився – дожене. Не могла далеко втекти. Побіг до будинку, лаяв себе на ходу: чому автівку досі не придбав?! Чи хоча би дирчик який по горбах ганяти! Віднайшов ліхтарик, вкинув готівку в рюкзак, трусів-шкарпеток і уже біг з дому, а тут – сон. Море…

– Матір Божа…

Перелякався: а раптом кинулася з вежі в море?

– Ну, навіщо? Навіщо?… – біг до краю крутого берега, від якого до моря спускалася вузенька стежина.

Темрява різала очі. Дістався урвища – усе намагався ту стежину роздивитися, зиркнув ліворуч і застиг. За метр від стежини над безоднею моря тріпотіло щось біле.

Ілія ще не роздивився, що то було – рушник, біла сукня чи просто простирадло, в яке обгорнулася дівчина, та знав – то вона.

– Ізідоро…

Радість стекла жахом. Впав на коліна, поплазував до дівчини.

– Ізідоро, – ридма.

Обхопив обома руками голі ступні – цілував, як божевільний, до нестями. Знесилився, застиг біля Ізідориних ніг. Схаменувся – кинув на дівчину полохливий погляд.

Ізідора дивилася на Ілію розширеними від несподіваного збудження, чорними, як ніч, очима. Закусила губку. Ніздрі тремтіли. Раптом вигнула спину, задерла голову так стрімко – волосся злетіло віялом, впало за плечі.

Опустилася на каміння, розкинула руки. І ноги.