Грішниця - Печорна Олена. Страница 15

– Та я нічого. Просто зрозуміти не можу, чому ця клята хвороба обрала мою донечку. А Катя, дружина, навіть не подзвонила, ніби я не батько, ніби мене й нема. Це теща моїй матері розповіла, що гроші потрібні на операцію, у дитини щось серйозне з нирками. Лікарі кажуть, оперувати треба терміново, але необхідної суми в нас нема, навіть четвертої частини, а дівчинка моя мучиться. Маріє Степанівно, не дайте їй померти! Я не знаю, до кого йти, що говорити. Допоможіть дитині, благаю!

– Заспокойся. Тихше-тихше. Біда яка, Господи! Їй же всього чотири рочки, а вже таке. Милий мій, з такою хворобою однією моєю травичкою не впоратись. Скільки ж на операцію треба?

Чоловік обхопив голову руками й почав розхитуватися на стільці, дивлячись кудись на підлогу під ногами, неначе там причаївся найстрашніший ворог.

– Багато, близько двадцяти тисяч доларів. Може, для когось це й не гроші, але де такі суми в нас? Найгірше, що часу нема, можуть… не встигнути.

Лариса стояла у дверях кімнати, відчуваючи, як щось холодне й знайоме повзе серединою, потім вийшла, дістала дорожню сумку, довго в ній щось шукала, а коли вийшла, простягнула знайдене незнайомцю. У долоні лежав годинник, загадково підморгуючи золотом і коштовними камінцями.

– Візьміть. Це відомий виробник, таких у світі з десяток набереться, вистачить не на одну операцію.

Чоловік ошаліло дивився на подарунок і довго не міг повірити, що годинник матеріальний, а не вигадка хворої уяви, потім облизав пересохлі губи й прошепотів:

– Мені не давайте, я матір пришлю, вона забере й Маринці відвезе.

Далі піднявся й поволі пішов, уже на порозі різко спинився і, швидко повернувшись, потис Ларисину руку так, що стало боляче, і видихнув:

– Дякую.

Через півгодини прийшла тітка Дуся і впала до її ніг, цілуючи руки.

– До останнього подиху за Вас молитиму Творця, рідна Ви наша! Спасибі за дитину, спасибі…

Лариса ховала руки й сльози, дивлячись, як плаче ця жінка. Коли пізня відвідувачка пішла, Марія Степанівна погладила Ларису по голові й прошепотіла:

– Добру справу зробила, дочко, добру.

Мати мене не любила ніколи, та й узагалі не любила, на це їй, очевидно, бракувало душевних сил. Єдина людина, про інтереси якої вона хоча б якось дбала, була вона сама. Якби я, наприклад, серйозно захворіла, то навряд би хтось став стукати в чужі двері, щоб знайти там хоча б примарну надію. Це я знаю точно, не з власних здогадів чи припущень, просто знаю.

Мене продали одного осіннього дня. Так-так, як продають домашніх котів чи собак, хоча ні, господарі зазвичай дбають, щоб їх улюбленці потрапили в хороші руки. Мені на подібну милість розраховувати не довелось. Борги за комунальні послуги за кілька років зросли настільки, що перевищили вартість самого будинку з усіма його примарами. Нам перестали постачати електроенергію, перекрили газове опалення. Усе, що можна було винести й продати, було давно пропите. Мені ніяк не вдавалося збагнути, за що ж вони продовжують пити щодня, адже в кожного з цієї компанії за душею і в кишенях завжди гуляв вітер. Хтось збирав пляшки, картон, хтось сидів із простягнутою рукою, хтось крав, однак ніхто навіть не спробував працювати. Це був свій світ злиднів, бруду й горілки, однак міняти в ньому бодай щось не хотіли, от і доводилося шукати альтернативні способи заробітку.

Коли першочерговий бізнес-план щодо моєї персони провалився, скоріш за все, саме Н. вирішив, що мене можна продати третім особам, а ті вже нехай самі вирішують, торгувати всім моїм тілом чи окремими його органами. Думаю, матір деякий час вагалась, однак спокуса була занадто велика, і вона одного дня махнула рукою на страх. Я не знала нічого, навіть не відчувала, що затівається щось страшне, згодом навіть не одразу зрозуміла, оскільки подібне відмовлялося вкладатись у рамки здорового глузду, тим паче дитячого. Знову ж таки, потрібні зв’язки в кримінальних угрупуваннях міста мав Н. Він і знайшов покупців, які постачали живий товар за кордон, а далі слід безвісти зниклих дітей надійно губився. У моєму випадку спектакль розбитих горем батьків мала зіграти матір – за доволі вагомий гонорар. Гроші й задоволення, хмільний рай на землі. До речі, надалі вони планували спробувати «виготовити» нову партію, а що, народжувати вдома вже добре виходить. Чому б на започаткувати такий собі конвейєр дитячих душ?

Мені просто пощастило, пощастило вперше. Розслідування подібних справ дійшло до критичної точки, і я стала останньою й першою врятованою жертвою. Той день пам’ятаю погано, очевидно, підмішали снодійне чи щось на зразок того, щоб максимально спростити передачу товару. Усе відбувалось у якомусь в’язкому тумані, який час від часу огортав настільки, що я вже нічого не могла бачити. Відчувала, що мене одягли, голос матері наказав посміхатись, цікаво було, кому. Потім кудись повели, ноги відмовлялись іти, і мене підтримували під руки, доки не посадили в машину. Ми довго кудись їхали, спинились, почулися чоловічі голоси, матір знову наказала посміхнутись. Я з останніх сил намагалася розплющити очі, аби зрозуміти, що коїться. Перед собою побачила незнайомих чоловіків у чорних окулярах, ще встигла подумати, з якого дива їх одягати в дощ. Почула, як хтось вимагав зменшити ціну, оскільки одна нирка хвора, однак матір стояла на своєму й намагалася торгуватись, потім крики, глухі удари і все. Туман перейшов у темряву.

Коли отямилась, відчула до болю знайомий запах, однак одразу пригадати, звідки я його знаю, не виходило. Очі відкрилися повільно, повіки здавалися настільки важкими, ніби хтось на них поклав каміння. Білі стелі, білі стіни, люди в білому. І запах, то пахло хлором і ліками. Значить, я знову в лікарні. Цього разу до мене не приходили відвідувачі, бо не було кому. Тітка Люда й Мишко слухали, як плачуть чайки, десь дуже далеко звідси; Валентин Іванович став Айболитом для столичних дітлахів; Ніна Іванівна організовувати однокласників для відвідування хворої не стала, а самі вони не мали бажання цього робити; матір посадили, і покарання вона мала відбувати десь дуже далеко від «своєї маленької дівчинки», та в її житті мене не було й до цього, як і втраченого маленького янгола; баба ж Мотя захворіла й лежала під крапельницями поверхом нижче. Коли мені полегшало й з’явилися сили ходити, я нишком спускалася до неї в палату, сідала біля ліжка та дивилася на зморшкувате обличчя, яке залишилося добрим, навіть коли з нього пішла душа. Син та онуки на похорон не приїхали, мене не пустили. Її тіло засипали землею, і ніхто не стояв поруч, зовсім як за життя.

Пам’ятаю, одного дня дивилась, як із клена, що ріс біля вікна лікарні, осипалося красиве листя багряного кольору, а вітер розносив його туди-сюди по невеличких алейках, де ще прогулювалися поодинокі силуети хворих. Не знаю чому, але тієї миті я раптом усвідомила, що залишилась у цьому світі абсолютно сама. Адже люди, які оточували моє життя, кудись зникли, не було нікого, лише опале листя, яке розносить вітер маленького янгола.

Єдине, що я твердо знала після всього, що сталось, – більше ніколи не повернуся до будинку з примарами, бо навіть їх там уже не лишилося.

– Ларисо, до тебе прийшли!

Лариса відклала написане й підвелася, коли до кімнати зайшла жінка із запалими очима. Красиве, але змучене обличчя, у погляді – відчай, змішаний із надією. Щось було в цьому знайоме, колись пережите, вистраждане, можливо, тому їй здалось, що вона знає цю жінку. Незнайомка кілька хвилин пильно дивилась на Ларису, потім підійшла і взяла за рук у.

– Я вам дещо привезла, це малювала Маринка.

На альбомному аркуші дитячою рукою була намальована принцеса в довгій червоній сукні по п’яти, з короною на голові. У правому куточку палало яскраве жовте сонечко, внизу всіма барвами цвіли неіснуючі квіти. Під самою принцесою старанно, але зовсім по-дитячому було виведено: «Моя нова хрещена мама. Дякую».

Лариса не втримала посмішку. Малюнок був настільки зворушливо-щирий, що мав більше вартості, ніж шедеври всіх найвідоміших художників, разом узятих.