Грішниця - Печорна Олена. Страница 30

Мені стало холодно. Колотило всю від голови до ніг так, що благодійник пішов шукати щось тепліше з одягу, приніс джинси й вовняний светрик.

– Ось, одягайся.

Я недовірливо подивилася на одяг.

– Бери-бери, це дочки. Вважай, подарунок.

У двері подзвонили.

– Ось і наші гості.

Господар пішов відчиняти, а я швидко застрибнула в джинси й натягнула светра, прислухаючись до голосів із вітальні. Це були два чоловіки. Окинувши мене поглядом, один із них задоволено потер руки.

– Непоганий екземплярчик, зовсім непоганий, але про це пізніше. Тут треба ще одну справу обмізкувати, мала почекає. Правда, мала?

Я боялася поворухнутись, навіть дихати. Коли всі троє зачинилися на кухні, кинулася до вхідних дверей і полегшено зітхнула. Вони були замкнені зсередини лише на автоматичний замок. Короткий оберт – відкрились. Схопивши куртку і вскочивши в черевики, прослизнувши в привідкриті двері, я опинилася на вулиці непоміченою, там побігла до першої ж багатоповерхівки, що височіла за приватним сектором. Заскочивши в ліфт, натисла кнопку найвищого поверху, мабуть, інстинктивно шукаючи звичайної схованки на горищі, однак там висів старий великий замок. Ліфтом хтось піднімався, тому я чимдуж кинулася сходами вниз.

У підвалі було брудно, а з кожного кутка відганяло котами. Їх було тут до десятка – різношерстих й різномастих, зате однаково вуличних. Вони недовірливо дивилися на мене своїми жовтими очицями й загрозливо шипіли: «не підходь». Я довго намагалася заспокоїти дихання, нервово здригаючись щоразу, як тільки чула скрип вхідних дверей. Заспокоїлася лише під вечір, коли стало ясно, що, скоріш за все, пошуки припинились і на втікачку махнули рукою, тим паче, що бігти мені не було куди. Жителі підвалу за ці кілька годин звикли й шипіти перестали, а я слухала, як вони ворушаться в темряві, і плакала.

Було холодно, побої боліли, боліла душа від безвиході. Мені навіть розповісти про пережите не було кому. Усі, хто був близький, знаходилися далеко звідси, набагато далі, ніж це могло видатися на перший погляд. Нас розділяли не кілометри, нас розділяла прірва, оскільки один-єдиний вечір змінив людей чи їх уявлення про мене. Ніби все, як завжди, як десятки разів до того: старшокласники та випускники зібралися разом, ми слухали музику, про щось говорили, танцювали. Пам’ятаю, що стояла біля стіни, коли зазвучала повільна композиція й переді мною звідкись виринув Олександр Володимирович. Я спробувала втекти, однак чоловіча рука міцно стисла мою й втримала на місці – відлік почався.

Я ніколи не бачила, як несеться з гірської вершини снігова лавина, однак підозрюю, що його почуття були такими ж стрімкими. Куди б я не пішла, практично завжди наштовхувалася на Олександра Володимировича, ніби випадково й не зовсім. Глибші погляди, довші розмови, раптова зацікавленість усім, що хоча б якось мене стосувалось. Я губилась, робила вигляд, що нічого не помічаю, потім почала уникати. Однак це не спинило його пристрасті, навпаки, у найнесподіваніших місцях почали з’являтися цукерки, шоколадки, іграшки, яскраві листівки. Усю цю манну небесну я демонстративно складала у великий ящик, а потім роздавала малечі. Далі справа дійшла до квітів та відвертих зізнань у коханні. Я боялася його, він боявся своїх почуттів, й обоє нічого не могли з цим зробити, до того ж, щось підозріле почали помічати всі довкола, як результат – здогадки, домисли, плітки. Вони утворювали невидиме коло, яке ось-ось мало зімкнутися, а в центрі була я.

Він усе-таки витягнув мене на той танець, виволік силоміць під обстріл, неначе втрачати вже було нічого, хоча дорослий чоловік не міг не здогадуватися про наслідки цього вчинку. Уже сам танець вчителя й старшокласниці не залишився б не поміченим, але той поцілунок у кінці розірвав реальність на «до» і «після», «після» стало кошмаром. Я досі не можу зрозуміти, навіщо він це зробив, адже це стало вироком не тільки для нього, але й для дівчини, яка ніколи не гралась у кохання. Вечір завершили раніше, а вже вранці Олег Євгенійович, захлинаючись у власній слині й криках, був схожим на величезну жабу, тільки червоного кольору.

– На що ви перетворюєте репутацію закладу? Посміховисько! І це у всіх на очах!

Олександр Володимирович більше в нас не працював, його звільнили, хоча трохи згодом з’ясувалось, що ні, просто перевели, порадивши в категоричній формі перейти від практичних досліджень до теорії. Тетяна Сергіївна теж більше не з’являлася в інтернаті – нервовий зрив, затяжна депресія, лікування в приватній клініці, це вже мало нагадувало нерозділене кохання, тому робилося страшно. Мені оголосили бойкот, однак практично кожен бодай раз та порушив його, щоб крикнути в спину: «шалава».

Я замкнулась у собі й не спускалася з горища, куди тепер навіть Сніжана майже не зазирала, натомість днями лежала в ліжку, згорнувшись клубочком, немов кошеня, бо вже не знала, хто є хто. Її врятувало диво. Спочатку в нього не повірили, потім начебто звикли до думки, хоча все одно не вірили. Просто ще не було такого, аби дорослу дівчину, уже випускницю, вдочерили, тим паче іноземці. Узагалі вся та історія нагадувала світлу й сумну казку. Після смерті єдиної дочки американське подружжя шукало порятунку в благодійності, а, допомагаючи нашому інтернату, зустрілось зі Сніжаною, яка настільки була схожа на дочку, що стала нею. Словом, справжній хеппі енд, напевно, тому наші й не вірили.

Я не змогла попрощатися з подругою по-справжньому, ми навіть не поговорили. Сніжана тільки обняла наостанок і зникла, зате лишилися монстри, хоча ні, – люблячі татусі.

Цікаво, коли дочка Олега Євгенійовича нарешті закінчить навчання, то кого захищатимуть її закони? У перших числах лютого пішов сніг – пухнастий і лапатий. Він кружляв у повітрі й вкривав ліс вдалині білою ковдрою, навіть здавалось, що той посміхається крізь сон від задоволення. Пес Шавко дивився на кружляння сніжинок зі своєї будки й теж починав дрімати, проте коли рипнула хвіртка, миттєво нашорошив вуха, але, упізнавши добру подругу господині, привітався, гавкнувши два рази для годиться. Марія Степанівна визирнула з вікна, радісно сплеснула в долоні й швиденько кинулася зустрічати гостю.

– Лідо, оце порадувала! Скільки ж ми не бачились? Заходь-заходь швидше.

Гостя обтрусила з одягу свіжий сніг і слухняно зайшла до будинку. Помітивши Ларису, привітно посміхнулася та побажала доброго здоров’я так, ніби ця жінка жила тут завжди. Не було зайвих питань і відповідей, можливо, тому одразу виникло почуття близькості. Лариса допомогла накрити стіл й залишилася скласти компанію, чого з незнайомими людьми до цього практично не робила.

– Біда в мене, Маріє, – поділилася гостя одразу, звільняючи тугу, що оселилася всередині.

– Що за біда?

– Діти розходяться, – жінка сховала очі, намагаючись стримати сльози, – Жили-жили – і ось.

– Почекай горювати, може, ще зарадити чим можна?

Жінка опустила голову.

– Як тут зарадиш? У них уже в кожного своє життя – нове, не заважайте, а Іванко… Він сам по собі лишився, чи що. Нещодавно приїхав погостювати, не їсть нічого, мовчить, думає все, думає, а вчора підійшов і каже: «Бабо, а я що, нікому не потрібний?» І так по-дорослому подивився – п’ятирічна дитина. Господи! Я його давай обнімати, а він знову: «Бабо, це я винен, я – поганий, от тато й мама розлучаються». Ех, потрапили б вони в ту хвилину мені під руку, розказала б я їм багато. Дитину замучили, самі вже ні на що не схожі. Ділять все щось, доводять одне одному. Де там розібратись, хто винен, хто правий? Сина не захищаю, невістку – теж, обоє винні, а дитину шкода так, що серце рветься на шмаття. Йому, бідненькому, за що?

Усі три мовчали, питання зависло в повітрі, ніби відповіді й не потребувало. Хіба могла на нього існувати правильна відповідь?

– Я тепер не знаю, як часто бачитиму кровинку свою, втіху єдину. Оксана із собою сина залишає, хоче до столиці податися, ніби робота є і житло якесь. Хіба наїздиться сюди? Та ще й до свекрухи? Хоча, яка я тепер їй свекруха?