Грішниця - Печорна Олена. Страница 37

Цей день мав бути щасливим. Я брела містом, наштовхуючись на стовпи, будинки, людей.

– Дивись, куди йдеш! Навіжена якась.

Я зупинялась, стояла, потім знову йшла. Цього не може бути. Тільки не це. Вдома я забилась у куток на балконі й сиділа кілька годин мовчки. Перед очима прокручувалися кадри тієї ночі, принаймні, те, що я могла пригадати, а над головою світило сонце, яскраве та тепле.

– Ларисо, як ти сходила до лікарні? Де ти? А що ти тут робиш? Що сталось?

– Я вагітна.

Лєра повільно опустилася поруч.

– Не може бути.

– Може.

Вона нервово перебирала ґудзики на сукні.

– І що?

Я підняла очі та знизала плечима:

– Не знаю.

Кілька наступних тижнів я не виходила з квартири. Здавалось, стіни обступили й уже починають стискатися, однак примусити себе рухатися я не могла, тому або лежала в кріслі, або виходила на балкон, притискаючи долоню до живота. Невже там хтось є? Хто? Частинка когось із них? Вічне нагадування про пережите? Це занадто жорстоко, аби бути правдою. Я ж не хотіла, не просила зароджуватися в мені. Так не має бути. Несправедливо. Тепер я розуміла, чому божеволіли у вій ну дівчата – вагітні від ворогів.

– Ларисо, так не можна, треба щось вирішувати. Чуєш? Термін вагітності ще дозволяє…

– Є ризик, що я потім не зможу мати дітей. Ніколи й ні від кого. Розумієш?

– Але ж ця дитина, вона…

– Вона – небажана.

Побачивши мене на порозі кабінету, Алла Миколаївна відірвалася від записів та підвелась. Пам’ятаю, як вона дивилася на мене.

– Ну що. Ти вирішила?

– Я… я не знаю, – трималася з останніх сил, а потім вибухнула плачем. Сльози лилися нестримним потоком, лились і лились, але від цього чомусь не робилося легше.

– Ну-ну, дівчинко. Заспокойся, ми щось придумаємо, чуєш? Не можна так себе мучити. Звичайно, наслідки аборту прогнозувати не береться ніхто, але у твоїй ситуації… Та, врешті-решт, ти можеш народити цю дитину, і знайшлися б люди, хороші, які стали б для неї батьками. Чуєш? Ларисо, а справжній батько, вірніше, вони знають?

– Ні. Я не хочу, не можу їх бачити. Господи!

– Ну-ну. Давай вирішимо так: зробимо УЗД через декілька тижнів, а там видно буде. Домовились?

Я кивнула головою.

– Ну от, а зараз головне – не хвилюйся, не нервуй. Усе буде добре. Добре. Повір мені.

Я вийшла з лікарні й упевнено пішла до магазину, купила пляшку хорошого вина, торт і багато фруктів. Повернувшись додому, накрила стіл, здивувавши Тамару Павлівну й Лєру настільки, що вони якось обережно почали поглядати одна на одну.

– Пропоную підняти келихи за моє повернення до життя. Завтра ж виходжу на роботу, годі, добровільному ув’язненню кінець.

– Ларисо, ти зробила…

Я заперечливо хитнула головою й випила свій апельсиновий сік.

Того дня із самого ранку небо було густе, здалеку долинав грім, а на горизонті час від часу спалахували блискавки. У повітрі розлилася загрозлива тиша, а потім раптово знявся вітер. Я заскочила до лікарні, силою зачинивши за собою двері, бо вітер ніби хотів зайти зі мною. Вибач, але в цих кабінетах приймають лише жінок. Алла Миколаївна вирішила провести мене до спеціаліста особисто. Ноги не слухалися, хотілося пити. Коли мене поклали на кушетку й вичавили на живіт щось холодне та слизьке, я здригнулась, зіщулилась і боялася натрапити поглядом на монітор.

– Плід один.

Я чомусь здивувалась, адже весь цей час навіть думки не виникало, що дитина може бути не одна.

– Так, розвивається нормально. Зараз зробимо необхідні виміри.

Лежала й не дихала, слухаючи не завжди зрозумілі терміни. Виходило, що зараз, ось у цю хвилину, лікар обстежує мою дитину – майбутню чи ні, але дитину.

– Ну що, Ларисо. У вас усе нормально, я маю на увазі тебе й малечу. Може, поглянеш?

Я міцно заплющила очі, зробила глибокий вдих та відкрила, усе-таки відкрила. На екрані мерехтіла незрозуміла картинка мене зсередини. Я затамувала подих і скоро почала розрізняти там крихітну тінь, лише тінь – беззахисну й таку залежну від мене. Різко відвернувшись, я спитала, чи можу йти.

– Так-так, ми завершили.

У коридорі не вистачало повітря, його ніби висмоктали звідти, я зависла у вакуумі. Господи, за що? Раптом страшний гуркіт вдарив повітря й розкотився довкола. Я підійшла до вікна й наштовхнулася на чорне небо, чорне та страшне. Заплющила очі, звідкись взялося маленьке рожеве обличчя з блакитними очима та беззубим ротиком, що посміхається. Це прийшов мій маленький янгол із минулого. Він теж не просив народжувати його, як і не просив вбивати. Позаду почулися кроки й тепле дихання за спиною.

– Ларисо, ти вирішила?

Я кивнула головою.

– Аборт?

Ще один кивок – протилежний попередньому.

– Я народжуватиму.

Алла Миколаївна обняла й посміхнулась. З неба пішов дощ.

Потоки лились, змиваючи пил та тишу, повітря прорізувала волога свіжість. Знову можна дихати, і дихати вже удвох.

На хуторі зникло світло. Ще вночі знявся сильний вітер і, очевидно, десь пошкодив лінію. Відсутність електрики помітили не одразу. Адже зі старого телевізора господиня лише час від часу здмухувала пил та протирала екран, що, здавалось, осліп і тепер доживає відведене, зовсім як людина. Радіоприймач і до того часто мовчав, потім його проривало, він оживав, аж підстрибуючи на стіні, згодом знову німів, тому на його мовчання теж не звернули уваги. Вітер гупав у вікна весь день, жалібно вив у димарі. Про прогулянку не могли бути й мови, тому Лариса ходила з одного кутка в інший, зупиняючись біля вікон. Коли ж на вулиці почало сіріти, жінка спробувала увімкнути світло, і тут з’ясувалось, що воно зникло. Це ж треба, ритм життя в цій глушині подібні сюрпризи майже не порушують, ніби цивілізація спинилася за кілька кроків, є й нема водночас.

Марія Степанівна запалила декілька свічок, і кімната прибрала небаченого досі вигляду. Звичні речі набули таємничості, навіть тіні заворушились. Лариса влаштувалася зручніше в кріслі-гойдалці й розчинилась у несподіваній магії сільської оселі. Тут усе ожило, а от місто б завмерло, навіть здалося мертвим. Просто там працюють занадто складні механізми, однак спиняються за одну мить, втративши енергію для свого руху.

– Маріє Степанівно, давайте я хоч по воду сходжу.

– Та я б сама, дитино, вітер такий зірвався, що аж страх.

– Нічого, колодязь не переверне й мене – я ж із відрами.

Старенька засміялась і погодилась.

Відкривши вхідні двері, Лариса насилу втримала їх, щоб зачинити за собою. Сьогоднішній вітер справді сильний. Криниця стояла на вулиці через кілька дворів, зазвичай, до неї дістатися було простіше простого, та й воду, здавалось, можна було черпати долонями. Цього разу довелося докласти чимало зусиль, аби порожні відра залишилися в руках, а не стали іграшками невидимого пустуна. Колодязь рипів, неначе його й справді хотіли перевернути, а він опирався з останніх сил. Однак Ларису здивував зовсім інший звук: щось крихітне жалібно нявкало прямо біля криниці. Це щось одразу помітити не вдалося, і лише згодом Лариса намацала м’яке та тепле. Кошеня перелякано перебирало лапками на долоні.

– Бідолашне, тебе тут залишили в таку негоду, так? А може, заблукало, маленьке? Йди до мене, ось сюди, не бійся.

Лариса заховала несподівану знахідку в себе на грудях, і кошеня, зігрівшись живим теплом, затихло та заспокоїлось. Напевно, навіть вітер йому вже не здавався таким страшним і всесильним, бо під лапенятами відчувалося биття іншого серця, нехай і набагато більшого, але однаково живого. Удома виявилось, що маля кольору червоного сонця. Руде-руде, зі смішними вусиками й хвостом. Марія Степанівна роздивлялася гостя, а той задоволено пив молоко з кришечки.

– Ну що, наше сімейство побільшало. Як звати тебе, га? Ти, здається, хлопчик.

Лариса посміхнулася:

– Рудя.

– Їж-їж, Рудя. Нам потрібен великий і сильний кіт, бо мишей розвелося – скоро хату з’їдять із господинею заразом.