Грішниця - Печорна Олена. Страница 52

– Ти знову спала на дивані? Ох і дурна, у спальній кімнаті таке шикарне ліжко, а ти.

Я забрала подушку, ковдру й віднесла їх назад, щоб покласти на оте «ліжко». Я боялася його, так-так, боялася. В усьому будинку це було єдине місце, де було незатишно, страшно й самотньо. Напевно, вся справа в розмірах, воно нагадувала швидше футбольне поле, на якому могли загубитися всі одинадцять гравців із запасними включно, не те що маленька жінка. Іноді здавалось, що воно просто-напросто мене поглинає, я розчиняюсь, зникаю, втрачаю себе, ще в ньому особливо гостро відчувалася самотність, така жива-жива, з очима тиші.

– Спробуй хоча б раз сам там поспати.

Роман покрутив біля скроні, але замовк. Яка, власне, різниця, де я сплю, головне, що приймаю гостей у ліжку.

– Слухай, я привіз трьох песиків, а то доводиться часто лишати тебе саму. Ходімо, познайомишся.

Песиками виявилися три красиві та сильні машини для вбивства, я мимоволі здригнулась і відступила назад. Роман прикрикнув, вони слухняно сіли на задні лапи.

– Дивись, які красені. Найкраща охорона: тільки свиснеш – розірвуть на шмаття, до того ж, зайвого не бовкатимуть.

– Страшні вони якісь.

– Тю, для того ж і придбали, нехай лякають.

У собачих очах ховалася сила. Що ж, привіт, тепер ви – моя свита. Білий дім, пусте ліжко, пси та фотографії сина в шухляді столу – чудернацький світ, в якому, за найкращими підрахунками, я мала прожити ще років два-три точно. Страшно? Можливо. Тільки це як із собаками – їх приручили вбивати.

Абрикоси квітли красиво. Дещо дивні дерева, бо зацвітають раніше, аніж розпускається перший зелений лист. Поспішають. Куди?

Маринка малювала паличкою на землі клітинки і стрибала по них, від чого дві кіски з красивими бантиками підстрибували вгору-вниз, вгору-вниз.

– Вона вже до школи проситься. Уявляєте? Шість тільки влітку виповниться, я кажу, може, почекати ще рік, погратися ляльками, Марина ж – ні, поспішає, – жінка якось загадково посміхнулась, дивлячись на дочку, і додала, – Вона тепер з усім поспішає – аби більше встигнути.

Марія Степанівна щасливо спостерігала за дівчам, Ніна замріяно зітхала, а Лариса намагалась якомога точніше запам’ятати цю мить: весну, цвіт абрикос і дівчинку, яка грає в класики. Останнім часом у неї з’явилася така необхідність – запам’ятовувати. Для чого? Жінка не знала, можливо, щоб таким чином затриматись у житті на довше. Ось так, на початку всі поспішають, а потім намагаються уповільнити рух.

– Треба віддати, доки дитина хоче, аби бажання не зникло.

– Так, Маріє Степанівно, знаю, а ніяк не зважусь, так хочеться її затримати біля себе. Хвороба Маринки змінила моє ставлення до дітей, тепер я щоразу прощаюся з дочкою – немов назавжди, ніяк не виходить забути.

Старенька посміхнулась.

– Це природно, тільки все одно доведеться, діти дорослішають швидше, аніж ми встигаємо це зрозуміти.

Через кілька годин Лариса з Марією Степанівною зустріли на вулиці жінку. Вона була схожа на малюнок з ікони, виснажена, із запалими очима. Старенька спинилась і про щось тихенько запитала, жінка стрепенулась, немов прокинувшись, запитала:

– Правда?

– Правда-правда. Ходімо зі мною.

Рудя зрадів і почав лащитись, Лариса підняла малого пустуна й притисла до себе. Маленький мій. Марія Степанівна дістала якийсь згорток і віддала жінці, пояснюючи, що з цим потрібно робити. Вона подякувала і рушила до дверей, але побачивши Ларису з кошеням, зупинилась.

– Маленький. Я все думаю, коли Стьопа перестав бути таким? Коли подорослішав, та ще й отак?

З очей поповзли сльози – крап-крап, крап-крап. Господиня обійняла й співчутливо погладила по плечах.

– Поплач, Раїсо, поплач. Твій хрест не полегшає, та гірше не стане.

– Господи, коли я прогледіла? Коли упустила? Не помітила? Коли? Він же лагідний такий, завжди жалів. Маленький був, а обніме міцно, зазирне в очі і серйозно так скаже: «Мамо, як тільки я виросту, то не дам батькові так тебе бити, не можна битися, не можна». От і дочекалася, краще б померти було в той день. До нього не пускають, бо під слідством, а душа рветься – полетіла б до синочка, обняла, в очі зазирнула, аби зрозуміти чому.

– В Оксани була?

– Ой, була. Бідненька насилу говорить, синя вся, чорна, за дитинку просить, щоб урятували дитинку. Господи, Господи, аби прокинутися від страхіття цього, аби виправити що!

– Молися, Раїсо, за Оксанку молися, за внученя, за сина – щоб покаявся, Всевишній і не такі гріхи пробачав.

Рудя затих і заснув на руках. Гріхи різні, а прощення – одне.

Гріхи бувають різні – важчі, легші. Які обираєте? Я роздавала себе, своє тіло, але на цьому мій гріх і закінчувався, можливо, тому хтось вирішив, що цього замало.

Того дня Роман повернувся із зустрічі п’яний і збуджений, подивився на мене оцінююче й наказав сісти.

– Поговорити треба. Справа є, Лоро, серйозне діло, не якісь пусі-мусі.

Я стривожено вдивлялась у сп’янілі очі, намагаючись наперед прорахувати, про що може йтися.

– Тут чоловіку допомога потрібна, тільки діло тонкого підходу вимагає. Коротше, у тебе є клієнт, а декому необхідний його підпис на папірці одному, коротше кажучи, дозвіл, а твоя справа – його дістати.

– Вибач, як дістати?

– Не прикидайся, домовились? Вам краще знати – як. Оплата солідна, постарайся, мала.

Холодні руки відмовлялися слухатись, коли я інстинктивно застібала халат аж під шию.

– Це небезпечно, я не буду.

Очі навпроти стали червоні, Роман боляче схопив мене за зап’ястя й потягнув до себе.

– Ще й як будеш! Думаєш, що пару йолопів запало, то вже умови диктуватимеш? Та я тебе, гнидо, своїми ж руками розчавлю, мокрого місця не залишиться.

Я стисла від болю зуби, а потім різко вирвала руки.

– Спробуй. А як же вигода, зиск? Лавочку прикриєте?

Він оскаженіло вдарив по обличчю, так, що я відлетіла аж у куток кімнати і вперлася в стіну. Потім кілька ударів в живіт, пара – у голову – і кімната затанцювала, попливла перед очима, та я мовчала. Роман нахилився, взяв за волосся й прошепотів на саме вухо:

– Якщо ми її прикриємо, то вважай, що малого твого – теж. Себе не шкода, може, і ним ризикнеш, га? Чи врятує його хто, таточко, наприклад? Загралася ти, мила моя, бачу, забула, що ніхто, пішак. Робитимеш, що кажуть, – довше протягнеш, ні – здогадайся сама. Ти ж у нас розумна дівчинка, правда?

Я підняла очі й прошипіла:

– Спробуй тільки пальцем торкнутися сина – розірву.

– Страшно як, аж штанці обмочив.

Однак чіпати мене не став, відійшов, вдарив дорогим черевиком диван і грюкнув дверима, кинувши наостанок:

– Вважаємо, що домовились.

Я згорнулася калачиком у кутку, заплющила очі, затулила вуха й розридалась.

– Тільки не мого маленького, мого хлопчика… Іроди!

Плакала до ранку, доки не втомилися сльози. Їм теж набридає литися, а може, вони просто закінчуються, бо пересихає джерело? Моє поступово перетворювалося на пустелю, з якої вода пішла надовго, якщо не назавжди. Нарешті я сповзла з ліжка, похитуючись, підійшла до столу, вийняла фотографії сина, ще раз зазирнула в очі Славка, а потім навстіж розчинила вікно. В обличчя різонуло морозне повітря, а десь високо в небі хтось дихав так голосно, що ставало страшно. Ти маєш жити, мій маленький. Ти житимеш, нехай із грішною матір’ю, але їх же не обирають, правда?

Я добилася того підпису, так, дві карлючки, нічого особливого. І за них готові були вбивати? За цим підписом, були ще кілька, потім – прохання про співпрацю, розширення бізнесу, затвердження вакантних місць – це болото затягувало все глибше й глибше, а я тільки спостерігала, не в силі змінити бодай щось. Часом ставало настільки страшно, що здавалося, завтра не настане для мене – приберуть, як непотріб, і крапка. Проте в Романа було якесь дивовижне чуття самозбереження, ми балансували по лезу ножа так натхненно, що не зробили жодного кроку вбік. Після вдалого виконання чергового завдання підвищеної важливості Роман приніс красиву коробку дорогих цукерок і простягнув: