Грішниця - Печорна Олена. Страница 57

Пошуки. Вони не припинялись і на хвилину, хоча коштували… деякі суми не здатні обчислюватись, та я й не намагалась – просто шукала. Згодом навіть перестала залежати від нулів на хрустких папірцях, однак це все одно не гарантувало успіху. Правда, дивно? Виявляється, ці речі не взаємототожні, а рівняння бувають без розв’язку.

Біль. Гострий-гострий і ниючий одночасно. Щоб позбутися хоч частини, я таки спалила частину минулого. Купила будинок із примарами, власноруч облила його пальним і кинула головешку у відчинені двері. Він красиво горів: полум’я піднімалося високо, а з димом відлітали примари. Може, якби не дитинство, усе б склалося зовсім по-іншому?

Вітер збентежено застиг, наштовхнувшись на згарище, і розгублено запитав, де гуляти йому тепер?

Розвернувшись, я пішла до машини, щоб уже ніколи не повертатися на це прокляте місце.

Не «може» – так і було б, до речі, не тільки зі мною.

На старому кладовищі, яке виросло за ці роки, ледве знайшла маленьку могилу, зарослу й дику. Привіт, янголе. Не впізнала, сестричко? Упізнала, я – теж. Через два дні тут стояв новий хрест із зображенням маленького янгола з крильцями, як дві краплі схожого на мого, довкола рівними кущиками росли живі квіти – двомісячна дитина так і не встигла побачити, як же вони цвітуть. Тихо. Прощавай.

Коли я вже майже вийшла за ворота кладовища, наштовхнулася на двох жінок.

– На смерть?

– Не те слово, розірвало прямо з гівном!

– Прости, Господи, та заслужив свою смерть, заслужив. Скільки років минуло, як немовля своє з вікна викинув? Скільки ж…

– Та вже дівчинка школу закінчувала б.

– Прости й помилуй.

– І відведи.

Чуєш, янголе, помер твій убивця. Я так і не дізналась, коли він звільнився, проте кілька останніх років жив у половині якогось старого будинку. Коли другу частину викупили, почали робити ремонт, щось очищали пальним і вилили його до спільного туалету на вулиці, попередити не встигли, п’яний батько кинув недопалок – і кінець. Чим був, у тому й помер, а земля над ним стане камінням.

У той самий день я повернулася додому, уже на порозі помітила схвильовану Лєру.

– Я до дівчат забігала, там Таня в шоці. Уявляєш, її татусь загримів у тюрягу, кажуть, задушив співмешканку. Така звірюга, а вона в сльозах вся, як не як батько.

У мене сліз не було. Неправильно? Бо то була мати. Все одно, і якщо плакати, то хіба за собою.

Лариса ходила тихо, немов боялася злякати когось невидимого за спиною. Рудя ніяк не міг збагнути кого, напевно, ще надто малий, недосвідчений, адже Марія Степанівна розповідала, що коти бачать більше, ніж здатне сприйняти людське око. Значить, ще не доріс. А якщо постаратися? Кошенятко з усіх сил напружилось, втратило рівновагу й шурхонуло з підвіконня.

– Няв!

– Ну, маленький, ти замріявся чи заснув? Ходи-но сюди, пожалію.

Воно жалібно терлося об зморшкувату долоню й потихеньку мурчало: «Почекайте, доки я підросту». Авжеж, якби ж то ще встигнути це побачити. Господиня сиділа навпроти завішеного дзеркала, та й без нього було ясно, що за ці кілька днів вона змарніла й стала старшою на одне людське життя чи, може, смерть?

– Знаєш, дочко, у цих місцях ми звикли ховати – майже всі старі, от і помирають, – тільки звикнути втрачати не виходить. Кожного разу здається, що з померлим іде частина тебе, це так, ніби з близькими ховаєш себе – по частинам.

Лариса слухала, як годинник на стіні погоджувався: «так-так, так-так».

– Федір Павлович був хорошою людиною. Ніяк не вдається повірити, що БУВ. Часом навіть озираюсь, немов тут він, ось підморгне оком та й покличе паритись у баньку.

Старенька обвела поглядом дім, що став сиротою.

– Так і є. Він поки ще тут, не час поки. Після сороковин відійде, а зараз серед нас душа померлого.

Рипнули вхідні двері, жінки обернулися на звук тихих кроків.

– Останні пішли, і мої роз’їхались, можна вже й зі столу прибирати, – Марина в чорній хустці чомусь ще більше нагадувала батька, – Дякую, що залишились, мені моторошно уночі тут одній.

– Це одразу, доню, далі легшатиме.

Три жінки сновигали подібно тіням кімнатою, доки все не стояло на своїх місцях. Марія Степанівна заварила чай, який особливо любив дід Федір, розлила по чашках, жінки сіли до столу, щоб згадувати й прощатися одночасно. Коли ж нарешті розстелили ліжка й простирадла запахли сном, а Рудя солодко мурчав ледь не на лапах приблудного пса, Лариса вийшла ненадовго надвір, постояла на порозі, рахуючи видимі й невидимі зорі. Тихо. Вітер тепло торкався волосся і щік, а з дерев падав цвіт – той самий, ніжний, сніжно красивий. Білий квіт темної ночі. Може, так і виглядає смерть?

Якщо бажаєш смерті комусь, вона може прийти за тобою. Я не знаю, коли, хто й навіщо поселив смерть у мені. Зате перед очима до найдрібніших деталей постає ранок, сонце, багато-багато сонця, збентежене обличчя лікаря й діагноз «ВІЛ-позитивна», хоча ні, – вирок, здається, смертельний. Сонце світило, так само, може, ще яскравіше, від чого в окулярах лікаря підстрибували грайливі зайчики, танцювали на стінах кабінету й залазили аж на стелю.

– Ні…

– Ми зробимо ще один повторний тест, однак мушу сказати, що прогнози невтішні. Судячи з клінічних проявів, Ви потребуєте лікування. Мені шкода.

Усередині увімкнувся невидимий механізм – відлік почався.

Роман бігав будинком, шукаючи неіснуючий вихід.

– Коли це сталось? Так, ти регулярно перевірялась, значить, нещодавно. Рання діагностика – це вже половина перемоги, адже з’являються нові й нові препарати.

– Смерть не лікується.

– Та ну тебе! Якщо регулярно проходити терапію, ВІЛ-інфіковані живуть і живуть.

– Навіщо я вам така?

Він застиг, миттєво вдягнувши якусь нову, ще невідому маску.

– Занадто дорого коштуєш, щоб так просто списати.

– Знущаєшся? Хто ж платитиме за свою ж смерть?

Уже крізь зачинені двері почулося:

– Не за свою, так чужу.

Крок, крок, крок. Знайдено новий вид зброї? Підлога. Здригаючись від внутрішніх поштовхів, я захлиналась істеричним сміхом. До кімнати одразу ж забігла Лєра, підтримуючи під руки, підвела й обережно поклала до ліжка. Знову воно. Напевно, доведеться помирати теж у ньому? Я склала руки на грудях – завелике, як для труни. Лєра плакала й роздирала мої руки.

– Припини!

Їй ніяк не вдавалося повірити, мені – теж, але я вже просто не знала, чи взагалі здатна в щось вірити. Подібна смерть серед таких, як ми, не була новиною, навпаки, вона з’являлася з моторошною постійністю: «наступна» – і хтось ішов, проте жодна з нас боялася думати, що може стати першою в черзі. Дивно? Можливо, але звикнути до думки про свій кінець, тим паче прийняти її – це вже смерть, хоча… може, і життя? Адже помирають усі, та не всі знають, що помруть.

Наступного ж дня мене мали забрати в лікарню. На стільці лежали речі, необхідні для перебування в стаціонарі, поруч валіза, я прощалася, відчуваючи, як по спині тягне холодом. Час підганяв, відкривши шухляду, я вийняла звідти фотоальбом і довго сиділа мовчки – не розгортаючи. Коли пальці нарешті зважились, звідти посміхнувся п’ятирічний хлопчик, легенько торкнувшись дитячого обличчя, заплющила очі – міцно-міцно, до білих плям, та сліз усе одно не стримала. Їх не стримати й не зіграти, якщо сльози справжні.

– Рідний мій, хороший, невже ти так і не побачиш свою маму? Та і що може змінити ця зустріч тепер?

Ні-чо-го. Це страшніше за смерть. Я бережно поклала фотоальбом поверх речей і швидко вийшла, міцно зачинивши за собою двері.

Там, де відтягують смерть, також знайшлися двері – одні, у них можна було вийти, але піти назовсім – це вже навряд, хіба що з життя. Останнє все одно мало статися з кожним тут – рано чи ще раніше, залежало від того, наскільки швидко вірус знищував імунну систему організму. Усе виявилося куди простіше, аніж можна було судити з назви, та в науці завжди так, намагаються обізвати якомога солідніше, тим паче, якщо фініш хвороби – одночасно фініш життя.