Собор - Гончар Олександр Терентійович. Страница 33

Оселився після війни в цьому місті. Знову ж таки з чистої випадковості, з обов’язку військової людини. Хоча й не скажеш, що це було в розладі з його бажанням. В усякому разі, коли одержав сюди призначення, то першим, що відродилося в спогаді, був якраз оцей собор на узвишші, пощадженій колись твоїми далекобійками у щасливу мить прозріння… Приїхав, і відтоді ці бентежно-червоні незгасні ночі Придніпров'я стали воєнкомові рідними… Сина вивчив на архітектора. Після інституту він працює в іншому місті, але щоліта до батьків приїздить, провідує. Сином воєнком задоволений - змістовний хлопець, просто закоханий у мистецтво. Захоплюється, може, аж занадто: оті Софії, Реймси, Парфенони - то все його життя. Сам Парфенону поки що не створив, але задумів, сміливих проектів повна голова. І воєнком, і дружина його вже звикли, що, коли син приїздить у відпустку, в них - ніби клуб, щовечора приходять синові друзі, заклопотані якісь юнаки, годинами дискутують… Сина тоді не впізнати, очі життям горять, коли мова заходить про які-небудь ризниці, восьмигранники, про дивне оте козацьке барокко…

А зараз замислений, невеселий сидить син за кермом. Щоб хоч трохи розважити його, воєнком навмисне голосно починає розповідати дружині різні комічні історії, в жартливому тоні розмірковує про майбутнє, що не таке вже, мовляв, воно й похмуре, людина планети навіть у буквальному розумінні росте. Вчені дослідили, що середній зріст за останнє століття побільшився на скількись там вершків, чи то пак сантиметрів, хоча йому, як воєнкомові, і дрібнота потрібна, Тараса Бульбу в кабіну реактивного не впхнеш… Дружина спершу не повірила, що люди побільшуються зростом, потім усміхнулась до свого товстуна:

- То, може, є надія, що й ти в мене ще підростеш?

- Аякже. Особливо вшир…

Сміються. А син незворушний! Похмурість не зникає. Не завжди, правда, він такий. Почуття гумору не позбавлений, але зараз тільки супиться - похмурість цю він із Карпат привіз. Недавно їздив із товаришем досліджувати гірську дерев'яну архітектуру, пішки сходив усі Карпати, всі гори облазив, в одному верховинському селі на власні очі бачив, як місцеві учні-старшокласники старовинну свою гуцульську церковцю на дрова ламали. А вчитель їхній - вчитель-наставник! - роботою керував…

Від того похмурість довго не зійде з чола.

Сьогодні сина зовсім присмутило те, що почув від свого товариша на Скарбному: нібито й над цим козацьким собором піднято сокиру браконьєра, самочинно, по-злодійському вночі охоронну таблицю знято… Після розмови з товаришем син прийшов до батьків обурений, знервований:

- Лечу. Завтра лечу!

А куди полетить, до кого, мабуть, і сам до пуття не знає. Ледве заспокоїли, відрадили, щоб не спішив, не гарячкував.

- Сину, голубчику, всього не зарятуєш, - сказала мати.

Але це теж викликало бурхливу реакцію:

- Ти хочеш, щоб я, архітектор, і теж став співучасником руйнувань?

- Що ти говориш! Нічого ти не руйнував, - гамувала його мати.

- Всі ми руйнуємо, - кипів син. - І я, і ти, і він, - мав на увазі батька. - Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю! Були такі, що Десятинну в Києві знищили. Михайлівський Золотоверхий на очах у всіх зруйнували… І зараз самі сіємо байдужих! Плодимо жорстоких… Самі плекаємо руйнача! А руйнач внутрішньо завжди ж пігмей, він хоче зробити довкола все меншим за себе…

Почувалося, що всі оті невідомі, безвідповідальні - то його особисті вороги. Нічого їм не прощає. В усіх подробицях може розповісти, як і ким було зруйновано Михайлівський Золотоверхий, що з часів дотатарських сяяв на київських горах, і як ламали Десятинну, з якою впертістю рвали динамітом мурування сивих віків. Зойк стояв, дрижало все навкруги, а мурування не піддавалось. А таки розкришили і те таємничо злютоване, загадково міцне мурування… Особливою ненавистю молодий архітектор палає до тих, які, будучи з дипломом архітектора, свідомо вдавались до «розчищення» площ, зносили пам'ятки, тільки щоб звільнити місце для своїх бетонованих тумб… Непримиренністю своєю син і воєнкома часом дивує. Старий вояка з плином літ ніби добрішає, позбавляється категоричності в судженнях, шукає якихось виправдань і пояснень навіть страшним вчинкам, а син не хоче знати ніяких компромісів.

- Тупі убивці краси, - не обертаючись від керма, цідить крізь зуби. - Хай тоді з неуцтва ставали знаряддям вандалізму, сліпо віддавалися духові руйнувань. А зараз? Звідки такі зараз беруться? Поясни мені, батьку: чому плодиться браконьєр?

Старий вояка зрештою запропонував перемир’я: завтра піде він, воєнком, до когось там «на килимі стояти». «Стояти на килимі» - це на їхньому родинному діалекті означає стояти перед начальством. Одягне свій парадний кітель з усіма бойовими орденами, з орденом Богдана Хмельницького й піде. Висловить напрямки свою думку про собор. Хоча невідомо, чи дасть які наслідки те його килимне стояння.

- А може б, утриматись? - застерігає дружина. - Один раз уже зберіг той собор, а хто поставив тобі це в заслугу? Хто хоч спасибі сказав?

- Історія, моя люба, розбереться.

Далі, однак, цю тему можна було не розвивати: коли пообіцяв, то не відступиться.

Батькова підтримка помітно пригасила синову гарячкову стривоженість, хоч йому, видно, не сходять з думки різні випадки сучасного вандалізму, дошукується людина, звідки береться браконьєр, що його появу спричинює і в який спосіб можна цьому протидіяти…

Сонце сідає в димах за собором, за його банями, що опукло випливають над селищами під крилом вечірньої зорі. Світило криваво червоніє краєчком з-під брови вечірньої хмари, а потім холоне, гасне, тоне у синіх імлах. Як із міражу, виступає собор і бастіони заводів - дивовижний ансамбль віддалених між собою віків.

Рух і рух, наближається місто. Захід ще повен світла. Молодик у небі схожий на ті молодики, що розкидані на мечетях Цареграда… Поодинокі зірки. Але декотрі з них рухаються в просторі, і виявляється, що то всього-на-всього сигнальні вогні висотних літаків. Десь там, може, в комфортабельних лайнерах, мандрує людина… Спадають сутінки сині, м'які, засвічуються зоряно потойбічні каскади міста, незліченними вогниками освітлюють себе зсередини щільники багатоповерхових будинків.

Тримаючи кермо, бачить їх перед собою молодий архітектор. Скільки того ще простору на планеті, а мільйони людей збиваються в мурашники, самі себе заганяють у катакомби, в оті сучасні печери з низькими, ніби для горбунів призначеними, стелями, де й зараз не кожен випростається, не кажучи про тих майбутніх, які в XXI сторіччі, мабуть, іще сантиметрів на десять підростуть… Скоро півпланети закуємо в панцир асфальтів та бетонів, поховавши під ними плодючі грунти… Поки що в забудовах - безладь, стихія… Скільки на планеті ясних узбереж, мальовничих ландшафтів, озерних країв, таких, як оце казкове, овіяне цілющим степовим повітрям Скарбне, скільки на світі краси, ще не освоєної архітекторами, а ми збиваємось в урбаністичні кубла, душимось у бараках, у білдінгах, у шлакоблокових стандартних клітках, нічим не поєднані, прив'язані лише до системи водогону та каналізації…

Місто виростає перед юнаком. Воно сприймається ним у нашаруваннях віків, у їхньому багатоголоссі, сприймається як нерозривний єдиний витвір, де бачиш розмах руки, що його будувала, чуєш енергію тих, що вкладали в нього свою працю і вміння, вдихали живу душу в бездушний камінь, цеглу й метал.

З козацького хутора-зимівника постало і виросло до гіганта, що здатен небо захмарювати своїми димами. Не вміщається вже на своїх кряжах. І далі нарощує свою силу, і невідомо, де їй буде межа. Будувало помпезні палаци жорстокій розпусній цариці, виламувало бруки для барикадних боїв, і одна з вулиць названа тепер Барикадною… Місто-барикадник, місто-трудар вбирало в себе силу козацького краю, і гнів його, і легенди, й поезію. Чи зберігає усе це в душі своїй зараз? Яку пам'ять про себе передасть, запрограмує нащадкам, які знаки понесе їм на бурих вітрилах своїх димів?