Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 18

Ч Ќ?, мабуть, Ч одв?товав сотник ёско, Ч бо, каже бурмистер, попившись, запорожц? ? на ¬асюту похвал€лись да й на всю городову старшину недобрим духом дишуть, а найб?льш т?њ, що з винник?в да з парубк?в, що которого хаз€њн коли вдарив або зла€в, то вже тепер похвал€ютьс€ за все одд€чити.

Ч ќсь €кими новинами прив?тають нас у моњй vетьманщин?! Ч каже, г?рко усм?хнувшись, —омко до Ўрама. Ч Ќу, да ще пом?р€Їмось, чи€ в?зьме. ќ, да й провчу ж € своњх зрадник?в!

Ч ўо ж ти, сину, думаЇш чинити? Ч спитав Ўрам.

Ч ј що ж! ѓхати до ѕере€слава, пост€гати до обозу п?дручн?њ мен? полки да й сто€ти хоть проти ц?лого св?ту! ўо мен? т?њ кн€з? да бо€ре? ўо се вони видумали Ч шматовати ”крањну? Ќаше право козацьке, н?хто м?ждо нас не втручайс€! ?е два козаки, там вони третього сам? суд€ть. ѕобачимо, чи€ буде сила!

Ч ? отсе, Ч каже Ўрам, Ч зам?сть в?йни з недол€шком “етерею, заведетьс€ в?йна м?ж сьогобочними полками! Ѕо вже коли загарбав у своњ руки ?ванець три полки, то без бою його з ”крањни не випреш. ј ¬асюта соб? п?дн?метьс€, бо за ним ус€ —?вер?€, ус€ —тародуб?вщина пот€гне. ?ожидайтесь же тепер, паволочане, поки —омко справитьс€ з своњми ворогами! оли б ?ще п?д сю заверюху сам “етер€ не перел?з через ?н?про; бо в них з л€хами щось таке вже компонуЇтьс€.

Ч Ќу, а що ж би ти робив, батьку? Ч питаЇ гетьман. Ч ѕорадь мене своЇю головою; € тебе послухаю.

Ч ќт що € тоб? пора€в би! ѓдь лиш ти у ѕере€слав да пиши листи до ус?х полковник?в, щоб убо€лись бога да подумали про козацьку славу, що ось ?ванець прост€гаЇ руку, щоб њњ скал€ти, вн?вець обернути. ј € тим часом поњду з „ереванем у Ќ?жень. я одкрию божев?льному ¬асют? оч?, що й сам пропаде, ? другим наробить лиха, €к не буде за тебе держатись. Ќехай лиш в?н приложить своњ потуги до твоњх; тод? в ус€кого руки опуст€тьс€, а твоњ полковники знов до тебе вернутьс€.

Ч Ќехай тепер вертаютьс€, а вже не € буду, коли не зроблю з ними так, €к пок?йний гетьман ?з vладким.

Ч Ќу, не хвались ?ще, синку, да богу молись, Ч сказав понуро Ўрам. Ч “од? скажеш гоп, €к перескочиш. Ќе тратьмо дармо часу, попрощаймось.

ѕопрощались ? роз’њхались. Ќ?хто н?кому не сказав на прощанн€ веселого слова. ”с?м на серце пала т€жка туга, мов перед €ким великим горем.

Ч ?ге-ге! Ѕачу, бачу, куди дол€ хилить ”крањну! Ч говорив сам соб? Ўрам, понуривши голову, њхав позад ус?х, не хот?в н? з ким розмовл€ти. Ч Ќевже ж, Ч каже, Ч отсе справд? усе й розкотитьс€, €к горох ?з жмен?? Ќевже ж на те козаки воювали ? кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?

?а й згадав старий смутну п?сню, що зложив божий чолов?к, €к умер батько ’мельницький:

„и вже ж дармо та€ безщасна ”крањна богов? молила,

ўоб м?цна його вол€ з-п?д кермиги л€дськоњ слобонила,

Ќа позор да поругу нев?рним не давала, щаст€м над?л€ла, Ч

„и вже ж дармо вона богов? молила?

Ђћабуть, що дармо, Ч думаЇ соб? Ўрам, Ч мабуть, не така божа вол€, щоб ”крањна з упокоЇм хл?ба-сол? уживала! „и, може, приходить уже к?нець св?ту, що возстане св?й на свого? ? зв?дки ж п?д?ймаЇтьс€ хмара, боже ти м?й милий?.. «апорожжЇ перше було гн?здом лицарства козацького, а тепер виводить т?лько хижих вовк?в да лисиць. ќтеЇ, мабуть, дожились враж? сини до порожн?х кишень, то й завод€ть м?ж народом трусу, щоб п?д каламутний час людським добром поживитись. «авидно, мабуть, стало прокл€тим с?ромахам, що в городового козака повно в господ?. ј €кий же враг посилав на «апорожжЇ, €к, по розгром? л€х?в, ус€кому було в?льно займати займанщину? Ќ?, ось п?дем лицарювати!.. ѕ’€нствовати да баглањ бити, а не лицарювати!.. ѕожалуй, ?нш? спасенн? душ? справд? одб?гли займанщини, €ко суЇти мирськоњ; а другий розбишака п?шов у —?ч, аби не робити д?ла на господарств?. ќт ? налицарювали! ”т?шайсь, ”крањно, своњми д?тками! ?ванець п?длестивсь до с?човик?в да тепер ? коњть з-п?д руки в кн€з€, що хоче. Ѕачу, до кого в?н добираЇтьс€, Ч хоче —омков? дружби доказати, да ще ж бог нас не зовс?м покинув; ?ще, може, наберетьс€ сотн€-друга в?рних душ на ¬крањн?!ї

ћ?зкуючи так, слухаЇ, аж ?спереду п?дн€вс€ €кийсь галас. осили над дорогою косар?, а один упивсь да й прост€гсь серед шл€ху; а ¬асиль Ќевольник, мабуть, задр?мав да й нањхав; от ? зчинилась заверюха. «авз€тий п?д ту чорну раду с?льський люд ?зробивс€.

Ўрам стиснув кон€ острогами ? п?дб?г швидше до ридвана.

Ч армазини! Ч гукали п’€н? косар?. Ч ?знов розплодилась вельможна шл€хта пом?ж миром! ?а нам не вперше викошувати сей бур’€н по ¬крањн?!

?а й точатьс€ до ридвана, махаючи косами. ј один претьс€ з сокирою, щоб притьмом колеса рубати.

Ч vеть, ?родов? душ?! Ч крикне на них Ўрам. ѕобачивши перед собою попа, ус? зараз трохи й зупинились.

Ч ўо се? Ч каже Ўрам. Ч „и ви турки, чи татаре, що нападаЇте на подорожн?х! „и в вас христи€нська душа, чи вже ? бога й в?ру забули?

Ч Ќ?, панотче, Ч об?звавсь один, Ч не забуде чолов?к христи€нськоњ в?ри дов?ку! “а €к же стерп?ти, коли притьмом давл€ть кармазини людей по дорогах?

Ч ?а ще, слава богу, в нас руки не в кайданах! Ч озвалось уже двоЇ чи троЇ. Ч ўе не попустимо глумитись над собою! Ѕуде вже й того, що один свиту золотом гаптуЇ, а ?нший, може, й с?р€чини не маЇ; один оком своњх с?ножатей не займе, а ми ось ?з половини косимо. ј вибивались ?з-п?д л€х?в ус? укуп?.

Ч “ак! Ѕачу, бачу! Ч каже сам до себе Ўрам. Ч ”сюди пробралась ?з «апорожж€ халепа!

Ч ?з «апорожж€! Ч кажуть. Ч ?е тоб?, панотче, ?з «апорожж€? ?е все наш? городов? ко€ть, а на «апорожж? ус€к р?вен. Ќема там н? пан?в, н? мужик?в, н? багатих, н? вбогих.

Ч Ѕ?дн?њ, сл?порожденн?њ ви д?ти! Ч сказав њм кр?зь сльози Ўрам. Ч Ќехай господь змилуЇтьс€ над вашою темнотою! ѕуст?ть коней, пуст?ть! Ќе заступайте дороги, а то € призову на ваш? глави прокл€т?Ї господнЇ!

Ч Ќу, вже пуст?мо, н?чого робити, Ч кажуть косар?, розход€чись по боках дороги. Ч «нав ти, панотче, що сказати! ј вже €кби не ти, то ми б д?знались, ?з €кого дерева повиточуван? спиц? в ридван?. Ќе оборонили б його й позлотист?њ ц€цьки, що дурн?њ л€хи повимудровували!

Ч Ќехай вас бог помилуЇ! Ч каже од’њжджаючи Ўрам. Ч ” т€жкому недуз? ви ходите! ѕрокл€т, прокл€т химородник, що заморочив вам голови!

ќтак? п?сн? слухали наш? подорожн? до самого Ќ?жен€. „и зањжджав Ўрам до кузн? п?дковати коню п?дкову Ч у кузн? коваль, забувши про зал?зо в горн?, балакав з хутор€нами про чорну раду:

Ч ўо ви, Ч каже, Ч лагодите чересла та лемеш?? Ћагодьте лучче батьк?вськ? списи, бо буде хутко ус?м робота. ѓхали в Ќ?жень запорожц?, дак казали, що знов п?дн€всь такий гетьман, €к ’мельницький.

„и сходилась де у сельц? м?ж миром судн€ рада Ч д?ди, зам?сть щоб укладати громад? суд, розказовали, зв?дки почалось козацтво ? €к увесь мир вибивсь був ?з-п?д л€х?в ? недол€шк?в на волю.

Ч ўо тепер за державц? козаки? Ч каже ?нша сива борода (бо тод? поважн? посполит?њ люде носили бороди). Ч ўе з такими можна поборотись. “о он €к за Ќаливайка або за ѕавлюги були л€хи-державц? да недол€шки! ќдин над сотнею с?л! “а ? з тими €кось же наш? справл€лись. ќн, €к був ис?ль або ¬ишневецький рема… Ѕатечки! Ѕуло йдеш, чумакуючи селом: Ђ„иЇ село?ї Ч Ђ¬ишневенькогої. Ђ„ињ лани?ї Ч Ђ¬ишневецькогої. Ђ„иЇ староство?ї Ч Ђ¬ишневецького!..ї “а й за тиждень не та перейдеш його держави. «наЇте, робили т?њ велик?њ пани з королем, що хот?ли, дак ус? городи й пригороди пороздавав њм король то на староства, то на волост?. ?а й з такими ж то, кажу, дуками батьки ваш? справл€лись.

ќтак €к зачне опов?дати, мов ?з письма беручи, сива голова, то судн€ рада й про св?й суд забуде.

Ч Ќу, €к же, €к вибивались наш? з-п?д л€дськоњ кормиги? Ч питають молодш?.

Ч vе, €к? Ѕог нашим помагав. Ћ€хи да недол€шки думали, що €к притопчуть козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на гребл?; мали вони нас за скот несмислений. ј наш брат, с?рома, у своњй дран?й свитин? щодень, щон?ч з плачем зове на пом?ч бога. Ћ€хи да недол€шки тонуть було у перинах, п’ють, гул€ють, а наш брат, €к той невольник до отц€-матер?, озиваЇтьс€ до бога, перед богом душу свою, €к горющу, невгасиму св?чку, ставить: тим-то й не слабло наше серце, тим-то ми см?ливо рушали супроти нечестивоњ сили, ? господь повс€кчас помагав нам!