451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас. Страница 12

Мілред підвелась і почала ходити по кімнаті, бездумно переставляючи речі з місця на місце. Не зважаючи на неї, Бітті вів далі:

— А тепер, Монтег, швидше крутіть плівку! Швидше! Клік! Пік! Фрік! Дивись, пильнуй, туди, сюди, швидше, скоріше, вгору, вниз, усередину, назовні! Хіо, що, як, чому, куди, коли? Ех! Ух! Бах! Трах! Бац! Бім, бом, бум! Переказ переказу! Витяг із переказу переказу! Політика? Один стовпчик, два рядки, заголовок! І за хвилину все випаровується з пам’яті. Крутіть людський розум у шаленому смерчі — швидше, швидше! — руками видавців, підприємців, дикторів, так, аби відцентрова сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки!

Мілред узялася розправляти простирадло. Серце Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися подушки. Нараз вона натисла йому на плече, щоб він трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, збити її і знов покласти йому за спину. Може, вона скрикне й широко розплющить очі або просто, сунувши руку під подушку, запитає: “Що це?” — і зі зворушливою наївністю покаже сховану книжку.

— Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові й правопису надається дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба перш за все працювати, а після роботи — розважатися досхочу. І навіщо навчатися чомусь іншому, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і приганяти болти?

— Дай-но я поправлю подушку, — сказала Мілред.

— Не треба, — тихо відповів Монтег.

— Застібка-блискавка замінила ґудзик, і вже немає зайвої хвилини поміркувати про щось, одягаючись на світанні, цієї філософської і тому сумної години.

— Ну, будь ласка, — повторила Мілред.

— Іди собі, прошу, — відказав Монтег.

— Життя стає якимось великим блазнюванням, Монтег. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!

— Трах! — вигукнула Мілред, смикаючи за подушку.

— Та дай ти мені спокій, ради бога! — люто крикнув Монтег.

Бітті здивовано втупився в них.

Рука Мілред застигла під подушкою. Пальці обмацували книжку, і в міру того як вона почала розуміти що це, цікавість на її обличчі поступилася надзвичайному подиву. Губи її розтулились, ось-ось вона запитає…

— З театрів треба викинути все, крім клоунади, а в кімнатах поставити скляні стіни, і хай на них виграють гарні кольори, наче конфетті, чи кров, чи херес, чи сотерн. Ви, звичайно, любите бейсбол, Монтег?

— Бейсбол — добра гра.

Тепер голос Бітті долинав ніби здалека, з-поза суцільної завіси диму.

— Що це? — майже захоплено вигукнула Мілред. Монтег спиною притис її руку. — Що це?

— Сядь! — закричав він. Мілред відсахнулась — її руки були порожні. — Не бачиш — ми розмовляємо!

Бітті вів далі, ніби нічого не сталося.

— А кеглі?

— Так.

— А гольф?

— Гольф — чудова гра.

— Баскетбол?

— Прекрасна.

— Більярд, футбол?

— Гарні ігри, всі гарні.

— Так от, треба якнайбільше спортивних ігор, розваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності — тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Отож організовуйте, вигадуйте нові іі нові види спорту, надвидумуйте надспорт!

Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше. Наслідок — дратівливість. Дороги переповнені людьми, всі кудись поспішають, байдуже куди. Бензинові втікачі. Міста перетворюються на мотелі, люди перетворюються на орди кочівників, яких виплескує то туди, то сюди, як море під час припливу й відпливу; і от сьогодні хтось спить у тій кімнаті, де вчора ночували ви, а напередодні — я.

Мілред вийшла, гримнувши дверима. У вітальні “тіточки” почали сміятися з “дядечків”.

— Ну, а тепер візьмемо різні дрібні угруповання в нашій цивілізації. Що численніше населення, то більше таких угруповань. І стережіться образити котре-небудь із них — любителів собак чи котів, лікарів, правників, торговців, начальників, мормонів, баптистів, унітаріанців, нащадків китайських, шведських, італійських, німецьких, ірландських емігрантів, техасців, бруклінців, жителів Орегону чи Мехіко. Персонажі книжок, п’єс, телепередач не повинні нагадувати справжніх художників, картографів, механіків. Що більший ринок, Монтег, то старанніше слід уникати суперечок, запам’ятайте! Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворились у щось на кшталт ванільного сиропу. Книжки, як твердять оті кляті сноби-критики, стали нагадувати помиї. Отож і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач добре знав, що він хотів, і, підхоплений виром насолод, залишав собі комікси. Ну і, звичайно, стереоскопічні секс-журнали. Ось так, Монтег. І все це відбулося без тиску зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, наказів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск з боку отих дрібних угруповань — ось що, хвалити бога, привело до теперішнього становища. Сьогодні завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання.

— Гаразд, але до чого тут пожежники? — запитав Монтег.

— А, — Бітті нахилився вперед, оповитий легким серпанком тютюнового диму. — Ну, це дуже просто. Коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово “інтелектуал”, звісно, стало лайкою, і то справедливо. Людині притаманна неприязнь до всього незвичайного. Пригадайте-но, адже у вашому класі був який-небудь обдарований хлопчина, що краще за інших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бовдури, і щиро ненавиділи його? І хіба не його били й мучили годинами? Авжеж, його. Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й рівні від народження, як ото каже конституція, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов краплі води, і тоді всі будуть щасливі, бо не буде велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятися. Отак! А книжки — це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Хто може ручитися, яку мішень собі вибере начитана людина? Мене? Я тих книгогризів терпіти не можу. Так от, коли будинки геть у всьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки слушно сказали, Монтег), стала непотрібна. На них були покладені нові обов’язки — стежити, аби ніщо не бентежило наш розум; в них, мов у фокусі лінзи, зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим за інших; вони стали нашими офіційними цензорами, суддями й судовими виконавцями. Це ми, Монтег, — ви і я.

Двері вітальні прочинилися — на порозі стояла Мілред. Вона поглянула на Бітті, потім на Монтега. Позаду неї на стінах вітальні шипіли й вибухали зелені, жовті й жовтогарячі фейєрверки під барабанний бій, гуркіт тамтамів і дзвін цимбалів. Губи Мілред ворушилися, вона щось казала, але через той шум годі було щось зрозуміти.

Бітті витрусив попіл з люльки на рожеву долоню і взявся його вивчати, ніби в ньому заховувався якийсь таємничий смисл, що його доконче треба розгадати.

— Ви повинні збагнути — наша цивілізація така величезна, що ми не можемо дозволити заворушень і незадоволень серед угруповань, які її складають. Запитайте самого себе: до чого ми найбільше прагнемо? Люди хочуть бути щасливими, чи не так? Хіба ви протягом усього життя не чули цього? Я хочу бути щасливим, твердять усі. Гаразд, а хіба вони нещасливі? Хіба вони не рухаються, хіба не розважаються? Ми ж усі для цього живемо, еге ж? Для задоволення, для приємних відчуттів. І ви повинні визнати, що наша культура надає нам такі можливості, і щедро.

— Так.

Мілред стояла в дверях, і Монтег по її губах міг здогадатися, що вона каже. Але він намагався не дивитися на її рот, боячись, що Бітті обернеться і все зрозуміє.