451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас. Страница 16

У передпокої його зустріла Мілред. Вона була збуджена, обличчя розпашіле.

— Знаєш, у нас сьогодні в гостях дами!

Монтег показав їй книжку.

— Оце Ветхий і Новий завіт, і…

— Не починай все знову!

— Може, це останній примірник у нашій частині світу.

— Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже брандмейстер Бітті знає про цю книжку?

— Навряд чи знає, яку саме книжку я взяв. Можна віддати іншу, але котру? Джефферсона? [1] Чи Торо? [2] Яка з них цінніша? Коли ж Бітті знає, яку саме книжку я вкрав, а я підміню її, то він здогадається, що в нас тут ціла бібліотека!

У Мілред почали тіпатися вуста.

— Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе важливіше, я чи ця біблія?

Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову ляльку, що розтавала від власного тепла.

Монтегові почувся голос Бітті:

“Сідайте, Монтег. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім другу. Вони стають наче чорні метелики. Гарно, еге ж? Підпалюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розділом, усі дурниці, вміщені в слова, всі брехливі обіцянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію”.

Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вогняному смерчі.

Мілред перестала кричати так само раптово як і почала. Монтег не звертав на неї уваги.

— Залишається тільки одне, — мовив він. — До вечора, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити копію.

— Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого клоуна?! — крикнула Мілред йому навздогін.

Не обертаючись, Монтег зупинився в дверях.

— Міллі!

Тиша.

— Ну що?

— Міллі, Білий клоун тебе любить?

Нема відповіді.

— Міллі… — Він облизнув губи. — Твої родичі люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?

Він відчував, що вона, розгублепо кліпаючи, дивиться йому в потилицю.

— Чого ти запитуєш про такі дурниці?

Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.

— Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене, — сказала Мілред.

Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.

Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було, Монтег полегшено зітхнув і грюкнув дверима.

Монтег їхав у метро.

“Я весь наче застиг, — думав він. — Коли це почалося? Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, коли я зачепився ногою за пляшечку з-під таблеток, ніби за замасковану міну?

Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний час. Але я зроблю все, аби це минуло, і Фабер допоможе мені. Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колишні руки, вони стануть такими самими, якими були. А зараз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка покинула мене. Без неї я наче сам не сам”.

Повз нього мчала стіна тунелю — все складалося докупи.

Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного літнього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, сказавши: “Наповниш решето піском — матимеш десять центів”. Але що швидше він накидав пісок у решето, то швидше, з гарячим жебонінням, пісок витікав з нього. Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтег мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках.

Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і. опустивши очі, вздрів, що в нього в руках: розкрита біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав біблію, — і раптом до голови йому зайшла безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіли, може, в решеті затримається хоч трохи піску, Монтег почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав: адже через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам’ятати кожен рядок. “Я мушу це зробити!”

Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:

— Зубна паста Денгем!

“Замовкніть, — подумав Монтег. — Подивіться на лілеї, як вони ростуть…”

— Зубна паста Денгем!! “Вони не трудяться…”

— Зубна паста…

“Подивіться на лілеї, як вони ростуть… Замовкніть, замовкніть нарешті!..”

— Денгем!!!

Він знову розкрив книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.

— Денгем. По буквах: д-е-н…

“Не трудяться, не прядуть…” Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето…

— Денгем оздоровлює!.. “Подивіться на лілеї, лілеї, лілеї…”

— Зубний еліксир Денгем!

— Замовкніть, замовкніть, замовкніть!.. — це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтега, що він сам не зчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку, — люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам “Зубна паста Денгем, зубний еліксир Денгем, зубна паста, паста…” — раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів “зубна паста, зубна паста, зубна паста…”. І наче щоб помститися на Монтегові, радіо вивергнуло на нього тонни музики — брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи… Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко нід землею.

— Польові лілеї…

— Денгем!

— Я кажу, лілеї!

Люди зачудовано дивилися на нього.

— Покличте кондуктора…

— Він зсунувся з розуму!

— Станція Нолл В’ю!

Засичавши, поїзд зупинився.

— Нолл В’ю! — голосно.

— Денгем… — пошепки.

Губи Монтега ледь ворушилися: “Лілеї…” Двері вагона із свистом розсунулися. Монтег стояв. Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтег кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігові, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: “Денгем, Денгем, Денгем!” Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.

— Хто там?

— Це я, Монтег.

— Що ви хочете?

— Впустіть мене.

— Я нічого не зробив!

— Та я сам, не бійтеся!

— Покляніться!

— Клянусь!

Двері повільно відчинилися. Визирнув Фабер — у денному світлі він здавався дуже старим, кволим і переляканим. Вигляд у старого такий, ніби він багато років не виходив надвір. Його обличчя і білі тиньковані стіни кімнати були одного кольору. Білішими здавалися й вуста, і щоки, і сиве волосся, і бляклі, блідо-голубі очі. Раптом його погляд упав на книжку під пахвою Монтега — і старий ураз перемінився, тепер він уже не був ані таким старезним, ані кволим. Його страх поступово минав.

— Пробачте, доводиться бути обережним. — Він не зводив очей з книжки. — Отже, це правда.

Монтег увійшов. Фабер зачинив двері.

— Сідайте. — Він задкував, не відриваючії погляду від книжки, наче боявся, що вона щезне, коли він хоч на мить відведе від неї очі.

Позаду нього, крізь відчинені двері спальні, виднів стіл, захаращений якимись деталями і сталевими інструментами. Монтег побачив усе це лише мигцем, бо Фабер, завваживши, куди він дивиться, швидко обернувся, зачинив двері й так стояв, стискаючи тремтливою рукою ручку дверей. Потім перевів нерішучий погляд на Монтега, який уже сидів, тримаючи книжку на колінах.

— Ця книжка… Де ви її…