451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас. Страница 20

— Це, до речі, нагадує мені п’ятихвилинний роман Клари Доув, який вчора показували на стінах, бачили? Ну як же, це про ту жінку, що…

Монтег нічого не сказав, лише стояв, розглядаючи обличчя жінок, як колись, ще в дитинстві, розглядав лики святих у якійсь церкві чужого віросповідання, куди він випадково забрів. Емальові зображення тих істот нічого йому не казали, хоч він і довго простояв у церкві, промовляючи до них, намагаючись зрозуміти, що це за релігія, перейнятися нею, вдихаючи запахи ладану і якогось особливого пилу, щоб зворушитися, збагнути значення отих чоловіків і жінок з порцеляновими очима і червоними, наче рубін, вустами. Але дарма! Так, ніби він зайшов у крамницю, де продавали за іншу валюту, і він нічого не міг купити за свої гроші; він залишився незворушним, навіть коли помацав святих — просто дерево, гіпс, глина. Отак і тепер він відчував себе у своїй власній вітальні, дивлячись на жінок, що неспокійно совалися в кріслах, курили сигарети, випускаючи хмари диму, поправляли своє фарбоване в сонячний колір волосся і вивчали свої яскраві, як вогонь, нігті, що загорілися від його погляду. їхні обличчя були тужливі — тиша засмучувала жінок. Коли Монтег, нарешті, проковтнув недоїдений шматок, жінки нахилилися вперед, дослухаючись до його гарячкового подиху. Три порожні стіни вітальні тепер були схожі на бліді чола велетнів, які спали без сновидінь. Монтегові думалося: коли торкнутися пальцями тих лобів, на пучках залишиться солоний піт. І що далі, то рясніше виступав той піт, напруженішою ставала тиша, нервовішим дрож, що стрясав повітря й тіла жінок, які згоряли від нетерплячки. Здавалося, ще хвилина — і вони, засичавши, вибухнуть. Монтег облизнув губи.

— Давайте поговоримо.

Жінки, здригнувшись, втупилися в нього.

— Як ся мають ваші діточки, пані Фелпс? — запитав Монтег.

— Ви ж знаєте, що в мене немає дітей! Та й хто, бувши при своєму розумі, захоче мати дітей? — вигукнула пані Фелпс, не годна збагнути, чому цей чоловік так її дратує.

— Ні, я з вами не згодна, — втрутилася пані Бауелс. — У мене двоє дітей. Звісно, мені обидва рази робили кесарів розтин. Хіба варто терпіти пологові муки через якусь там дитину? Однак люди мусять розмножуватися. Крім того, діти іноді бувають схожі на батьків, а це дуже кумедно. Отож два кесареві розтини — і ніяких проблем. Так, сер. Мій лікар казав — кесарів розтин можна не робити, у нас нормальна будова, але я наполягла.

— І все-таки діти — страшенна морока. Як ви тільки наважилися? — сказала пані Фелпс.

— Дев’ять днів з десяти діти в школі. Зі мною вони лише тричі на місяць, коли приходять додому. Та й це не так уже страшно. Я їх заганяю до “вітальні”, вмикаю стіни — і все. Як при пранні білизни — ви вкладаєте білизну в машину й закриваєте кришку. — Пані Бауелс хихикнула. — їм і на думку не спадає поцілувати мене, скорше дадуть мені стусана! Ну і я, хвалити бога, ще можу їм відповісти тим самим!

Жінки зайшлися реготом.

Мілред трохи посиділа мовчки, а тоді, завваживши, що Монтег по збирається йти, ляснула в долоні:

— Давайте, аби потішити Гая, поговоримо з ним про політику!

— Чудово, — сказала пані Бауелс. — На минулих виборах я голосувала як і всі. За Нобля, звісно. Це найчарівніший чоловік з усіх президентів!

— Авжеж. А той, що його висунули проти…

— І в слід Ноблеві ступити не вартий, чи не так? Маленький, миршавий, погано поголений і зачесаний хтозна-як!

— І хто це з опозиції надумав його висунути? Хіба можна висувати такого недомірка проти високого чоловіка? А він ще й мимрив. Я майже нічого не розчула з того, що він говорив. А що розчула, того не зрозуміла.

— До того ж він товстун і навіть не намагається замаскувати це одягом. То й не дивно, що більшість проголосували за Уїнстона Нобля. Навіть їхні імена зіграли тут роль. Порівняйте: Уїнстон Нобль і Х’юберт Хоаг — хіба відповідь не ясна?

— А, хай йому грець! Що ви знаєте про Нобля чи про Хоага?

— Ну як же, ми ж їх обох бачили на стінах оцієї вітальні всього півроку тому. Один весь час длубався в носі, просто жах, дивитися гидко.

— Гаразд, пане Монтег, невже ви хочете, щоб ми голосували за таких чоловіків? — запитала пані Фелпс.

Мілред сяйнула усмішкою:

— Гаю, будь ласка, відійди від дверей і не дратуй нас!

Але Монтега вже не було; за хвилину він повернувся з книжкою в руках.

— Гаю!

— До дідька все! До дідька! До дідька!

— Що це? Невже книжка? А я вважала, що нині фахівців навчають за допомогою учбових фільмів. — Пані Фелпс закліпала очима. — Ви читаєте теорію пожежної справи?

— Яка там в біса теорія! — крикнув Монтег. — Це поезія.

“Монтег!”

Це був шепіт Фабера.

— Дайте мені спокій! — Монтег відчував, що його наче засмоктує якийсь шалений, ревучий вир.

“Монтег, тримайте себе в руках, схаменіться…”

— Ви чули їх? Чули, що ці чудовиська белькочуть про інших чудовиськ! Боже, що вони тільки кажуть про людей, про своїх власних дітей і самих себе! Що кажуть про своїх чоловіків і про війну, хай їм чорт! Я слухав і не вірив власним вухам!

— Дозвольте, я й словом не обімовилася про війну! — обурилася пані Фелпс.

— Вірші! Терпіти їх не можу, — докинула пані Бауелс.

— А ви коли-небудь читали їх?

“Монтег! — голос Фабера буравом загвинчувався в вухо Монтега. — Ви занапастите всю справу! Божевільний! Замовкніть!”

Жінки підхопилися зі своїх стільців.

— Сядьте! Вони скорилися.

— Я йду додому, — тремтливим голосом промовила пані Бауелс.

“Монтег, Монтег, ради бога, прошу вас… Що ви затіяли?” — благав Фабер.

— Чом би вам не почитати якогось вірша з цієї книжки? — Пані Фелпс кивнула головою на томик. — Мабуть, цікаво!

— Але ж це заборонено! — заволала пані Бауелс. — Цього не можна робити!

— А ви гляньте на пана Монтега — йому кортить почитати, я ж бачу. І якщо ми слухатимемо уважно, пан Монтег буде щасливий і тоді, певне, ми зможемо піти або заіїнятися чимось іншим. — Пані Фелпс нервово подивилася на мертві стіни навколо них.

“Монтег, якщо ви це зробите, я роз’єднаюсь, я покину вас, — дзижчала бджола в його вусі. — Що це вам дасть, чого ви досягнете?”

— Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що світу білого не побачать!

Мілред озирнулася.

— З ким це ти розмовляєш, Гаю?

В мозок йому впилася срібна голка.

“Монтег, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що пожартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не розлючені! Далі підійдіть до сміттєспалювача й киньте в нього книжку”.

Але Мілред випередила його, сказавши тремтливим голосом:

— Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозволяють принести додому книжку, щоб показати своїй родині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай вирішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили собі свої слабенькі голівки, чи не так, любий?

Монтег стиснув книжку в руках. “Скажіть “так”, — наказав Фабер. Губи Монтега слухняно повторили за Фабером:

— Так.

Мілред, сміючись, вихопила в нього книжку.

— Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів — тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!

Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: “Читайте”.

— Як називається вірш, любий?

— “Берег Дувра”.

Язик Монтега прилип до піднебіння.

— А тепер читай — виразно і не поспішаючи.

В кімнаті стало гаряче; Монтега кидало то в жар, то в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пустелі — три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед ними, похитуючись, чекаючи, поки пані Фелпс перестане обсмикувати свою сукню, а папі Бауелс прибере руки від зачіски. Нарешті він почав читати — тихо, затинаючись, а тоді, від рядка до рядка, дедалі голосніше і впевненіше. Голос його линув над пустелею, злітав у біле небо, кружляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками: