451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас. Страница 27

— Либонь, так воно і с. Хоч у це я вірю, бо більше мені нема в що вірити. Я знав, що так станеться. Я вже давно відчував, як щось у мені закипає, я робив одне, а думав зовсім інше. Боже, це назрівало в мені. Дивно, як воно досі не вихлюпнуло назовні. І ось я тут, щоб зруйнувати й ваше життя. Адже вони можуть прийти сюди!

— Вперше за багато років я відчуваю, що знов живу, — відповів Фабер. — Відчуваю: зроблю те, що слід було б зробити дуже давно. А от страху поки що немає. Може, тому, що нарешті роблю те, що треба. А може, наважившись ризикнути один раз, я вже не хочу здаватися вам боягузом. Певне, мені й надалі доведеться робити ще сміливіші речі, ще більше ризикувати, аби не було вороття назад, аби знову не бути легкодухим. Що ви збираєтесь робити?

— Тікати.

— Ви знаєте, що оголошено війну?

— Чув.

— Господи, як дивної — вигукнув старий. — Війна здається чимсь далеким через ваші власні турботи.

— Я не мав часу думати про неї. — Монтег витяг з кишені стодоларовий папірець. — Ось візьміть, хай буде у вас, витрачайте ці гроші, як вважатимете за потрібне, коли я піду.

— Але…

— Може, до обіду мене вже не буде живого; використайте їх для вашої справи.

Фабер кинув.

— Спробуйте дістатися до річки, якщо зможете; потім ідіть берегом, там є покинута залізнична колія, вона веде з міста в глиб країни, отож тримайтеся її. Тепер шляхи сполучення в основному повітряні, більшість залізниць занедбані, однак ця залишилась, іржавіє потроху. Я чув, нібито в глушині подекуди ще є табори нетяг. Мандрівні табори, як їх називають. Треба тільки відійти далі від міста й добре придивлятися. Кажуть, ніби вздовж залізничної колії до Лос-Анджелеса можна зустріти чимало колишніх вихованців Гарвардського університету. Багатьох із них розшукує поліція, їм не можна жити в містах. Але їм усе-таки пощастило вижити. їх небагато, уряд, очевидно, не вважає їх такими небезпечними, аби розшукувати за містом. Певний час ви можете переховуватися в них, а потім спробуйте знайти мене в Сент-Луїсі. Я вирушу туди сьогодні о п’ятій годині ранку, автобусом, хочу зустрітися з тим старим друкарем. Боже, і я нарешті почав ворушитися. Ваші гроші підуть на добру справу. Спасибі, Монтег, хай вас береже бог. Може, хочете трохи поспати?

— Ні, краще піду.

— Давайте подивимось, що воно там робиться.

Фабер квапливо провів Монтега до спальні й відсунув одну з картин на стіні; під нею був невеличкий телевізійний екран, розміром з поштову листівку.

— Мені завжди хотілося мати маленький екран, щоб можна було, коли захочу, затуляти його долонею, а не ці величезні стіни, які приголомшують тебе криком. Ось дивіться.

Він увімкнув екран.

— Монтег, — промовив телевізор і засвітився. — М-О-Н-Т-Е-Г, — по буквах прочитав голос диктора. — Гай Монтег. Усе ще на волі. Пошук провадять поліцейські вертольоти. З сусіднього району привезено іншого механічного пса…

Монтег і Фабер перезирнулися.

— …Механічний пес діє бездоганно. Цей чудовий пристрій жодного разу не помилився відтоді, як його вперше застосували для розшуку злочинців. Наша телевізійна компанія пишається тим, що їй надана можливість з телевізійною камерою, встановленою на вертольоті, стежити за механічним шукачем, як тільки він вирушить по сліду злочинця…

Фабер налив у склянки віскі.

— Нам зараз не завадить випити. Вони випили.

— …Нюх механічного собаки такий чутливий, що він може запам’ятати десять тисяч індивідуальних запахів і вистежити будь-кого з цих десяти тисяч людей без додаткового настроювання!

Легкий дрож перебіг по тілу Фабера. Він обвів поглядом стіни, двері, дверну ручку, стілець, на якому сидів Монтег. Той помітив погляд. Вони обидва поквапливо оглянули кімнату, і Монтег відчув, як розширилися його ніздрі, наче він сам намагався вистежити себе, наче його нюх настільки загострився, що він сам міг по запаху знайти свій слід, залишений у повітрі, наче раптом стали видимими крапельки поту на дверній ручці, там, де він узявся рукою, — їх було дуже багато, вони виблискували, мов підвіски маленької люстри; він, Монтег, був повсюди, в усьому, на всьому, всередині й назовні, він був світляною хмарою, привидом, — і від нього важко було дихати. Він бачив, як Фабер затамував подих, мов боявся разом з повітрям втягнути в себе тінь утікача, чи, може, боявся перейнятися його випарами й запахами.

— Зараз механічного пса висадять з вертольота на місці пожежі!

На екранчику виник спалений будинок, юрба, і щось на землі, прикрите простирадлом, а в небі — вертоліт, який коливався, наче химерна квітка.

“Отже, вони вирішили будь-що виграти, — подумав Монтег. — Вистава триває, за годину може розпочатися війна…”

Як зачарований, боячись поворухнутися, Монтег стежив за подіями. Все це здавалось йому дуже далеким і ніяк його не стосувалося; ніби він дивився якусь драму, чиюсь драму, досить цікаву, але чужу, хоч і відчував дивне задоволення. “Адже все це робиться через мене, — подумав нараз, — боже мій, це ж усе через мене!”

Якби він захотів, то міг би залишитися тут і, зручно влаштувавшись, простежити гонитву до кінця, крок за кроком, по провулках і вулицях, по широких безлюдних бульварах, через лужки та ігрові майданчики, затримуючись подекуди разом із диктором для необхідних пояснень, і знову по провулках аж до охопленого полум’ям будинку Блеків, і нарешті знову сюди, до цього помешкання, де вони з Фабером сидять і п’ють віскі, а електронне чудовисько, безмовне, як сама смерть, тим часом уже обнюхує його недавній слід, зупинившись он під тим вікном. Тепер Монтег може, якщо схоче, підвестись і, не зводячи очей з телевізора, підійти до вікна, висунутися, потім озирнутись і побачити себе на яскравому екрані як головного героя драми, як знаменитість, про котру всі говорять, на котру всі дивляться, — в інших вітальнях його бачитимуть об’ємним, в повний зріст, у кольоровому зображенні! І якщо він не забариться тієї останньої хвилини, то зможе за мить до того, як піти в небуття, побачити: прокаїнова голка пронизує його заради блага й щастя тих багатьох людей, яких усього кілька хвилин тому збудило нестямне виття сирен, і тепер вони втупилися в телевізорні стіни, стежачи за незвичайними ловами, за полюванням на великого звіра, за драмою з єдиною дійовою особою.

Чи встигне він сказати своє останнє слово? Коли на очах у двадцяти чи тридцяти мільйонів глядачів пес ухопить його, чи не мусить він, Монтег, однією фразою чи одним словом підсумувати все своє життя так, щоб ці слова ще довго залишалися з ними після того, як иес, зімкнувши й розімкнувши свої металеві щелепи, відскочить і побіжить геть у пітьму, а телевізійні камери, завмерши, стежитимуть за звіром, що, зменшуючись, щезає вдалині — чудовий кінець! Як йому знайти таке слово, кілька слів, аби обпалити вогнем обличчя цих людей, збудити їх?

— Дивіться, — прошепотів Фабер.

З вертольота повільно спускалося щось, не схоже ні на машину, ані на тварину, не мертве й не живе, воно випромінювало бліде зеленаве світло. Ось воно стоїть біля димуючих руїн Монтегового будинку, під ніс йому тицяють вогнемет, покинутий Монтегом. Чується дзижчання, клацання, гудіння.

Монтег струснув головою, підвівся, допив віскі.

— Час іти. Шкода, що все так трапилося.

— Шкода? Чого? Мене? Мого будинку? Я все це заслужив. Тікайте, ради бога. Може, мені пощастить затримати їх тут…

— Почекайте. Яка користь, коли й вас вони знайдуть? Після того, як я піду, спаліть покривало з цього ліжка — я доторкався до нього. Спаліть у печі стілець — я сидів на ньому. Протріть спиртом меблі, ручки на дверях. Спаліть доріжку в вітальні. Ввімкніть повністю вентиляцію у всіх кімнатах, посипте все нафталіном, якщо він у вас є. Потім увімкніть на всю потужність вашу поливальну систему в саду, а доріжки полийте з шланга. Може, пощастить знищити слід… Фабер потис йому руку.

— Я все зроблю. Хай вам щастить. Якщо ми обидва залишимося живими, то наступного тижня, чи ще за тиждень зв’яжіться зі мною. Сент-Луїс, головний поштамт, до запитання. Шкода, що не можу тепер підтримувати з вами зв’язок — це було б добре для нас обох, але, на жаль, немає другої слухової кульки. Розумієте, я ніколи не сподівася, що мій прилад знадобиться. От старий дурень! Навіть і не подумав! Нерозумно, вельми нерозумно. І зараз, коли ця зелена куля вкрай потрібна, у мене її нема. А тепер — ідіть!