Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас. Страница 34

Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі в некрутську схованку і заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей — повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче — журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки...

— Прийміть, братця, й мене! — каже Максим до тих, що регочуть.

— Іди... додаси й свого слова.

— За що це нас, братця, позапирали в цю тісну хурдигу? — питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.

— А щоб не втік! — одказав хтось.

— Та кий йото біс думав тікати... І довго вони так держатимуть?

— Та хто його зна... Кажуть би то, що три дні...

— Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.

— А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?

— Пий сам, коли подобається! Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи; смішив усіх і реготався сам... Товариський чоловік — нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ'їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосіння — мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись... А там знову батьки, матері... Між ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини — Василь та Онисько... Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили... Вийшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає... А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку... Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів — і побратався вже! та здоровкається з скляним богом... Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом...

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко... Люди знову поназ'їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами... То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами... То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... І Мотря між ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом — і Максим... Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись... Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували в лаву строїтись. Піднялась шатанина... Скрізь затужили, заголосили... Стали прощатися.

Максим підступив до матері...

— Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...

— Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе...

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи...

— Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду. — Він висвободився з закляклих рук старої матері, — давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотів барабан; старші скомандували...

— Прощавайте!..

— Оставайтесь здорові!..

— Хай вам бог помагає!..

— Щасливо!..

— Прощайте, мамо!.. — казав Максим, проходячи повз матір.

— Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей...

— Спасибі, мамо!.. — сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню. — Прощайте... подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

— Ша... нуй... ся... про... щай... си...

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко...

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем... Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну що... пішов?

— Провела... — каже Мотря, заливаючись сльозами.

— Що ж він?

— Нічого...

— А оддала?

— Оддала...

— Що ж?..

— Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..

— Нехай він дякує своєму дурному розумові, — сказав Іван та й замовк...

Не стало Максима, затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої и шкоди в Пісках. Не стало ватажка, — товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують...

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає й сердиться, було, як хто другий нагадує.

— У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на коліна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув...

А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась... Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини ноля — москалеві, коли одкликнеться... Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля вже на світі немає, загризався з братом.

— Хіба він мені брат? — каже, було, Василь. — Який він брат мені?! Захопив у свої лабети все добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає... Чому ж він не поділяв добра?.. Ти мені десятину поля дай та півхати... Або — мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є... Оддай мені землю — хай тобі хата... Або сплати мою половину... А то все сам... Собака він, а не брат!