Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас. Страница 40
А то — вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили — нічия не бере! Тоді сказали конниці «батарею взяти...». То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх — мчалися венгерські улани... Як зачали рубатися, господи! А з гармат — одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху, — прибрала муштуки в руки,— та назад... Що його робити? «Піхота — в штики!» Піхота кинулась бігом... Картечний град брав своє по дорозі, — оже піхота добігла... Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися... Коли — зирк! — гон, може, зо двоє, вбік зчепилася купка, рубається... А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,— та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!». Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька — аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів... Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать — непереливки,— та врозтіч. А Максим тоді: «Пали!» Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицілився: бух! — венгерський офіцер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувся... Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п'ять; а оборонили тільки трьох та знаменб. Максим глянув на живих — порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих... і затрусився. Посеред купи лежав, об'юшений кров'ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, —лежав, тіпався, ще живий... «Ой, лишечко!.. — кричав недобиток: — Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте... Простіть мене!..» І, захарчавши, спустив дух...
— Хто то? — питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.
— Знаменосец... хохол Хрущов, — одказав безпалько...
— Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, — каже безухий.
— Понесем...
І всі пішли.
Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, — аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі... Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимі Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна — шабаш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, — тепер і са.мим безпечніше. Годі! Вертайся додому!
Вернулися.
Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки.
Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п'ятерню запустити в московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, — то й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.
Назбирав він і грошей, і одежі... Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім'я, — тоді інша річ! А то — сам, як палець. «Сім'я? — подумав Максим: — добре б тепер діло сім'ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести...»
Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода — ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив...
«Проклята сторона! — думав він. — Хоч би швидше вирватись дододу, — щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!»
На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.
На самому краї того самого гброда, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися — порохня сипалася з голих колод; а повесні текла всяка нечисть — слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом — пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.
Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадіжку.
Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко — Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, — все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам'я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп'ям та гноттям.
Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того — й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало піднімати усе, що тільки лежало не приглянене...