Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас. Страница 63

— Їй-богу!.. Тепер у чорній сидить... Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!

— Господи! мати божа! який тепер світ настав... — ледве вимовила Христя та й перехрестилася... — Та хіба воно й тоді не видно було, що з його добра вже не ждати, — закінчила вона.

Грицькові це — все одно, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.

Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що, мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу про голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповістив про це Христю і Христом богом присягався, що те діло не втікало Чіпчиних рук.

— А моє серце ще тоді щось недобре віщувало, — одказала на його присягу Христя. — Знаєш що, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще — чого доброго — коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!

— Ото, хай бог милує! — похопивсь Грицько. — Ні, він, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.

— А коли при нужді та п'яний?

— Він швидше прийде правити грошей... Отоді, як прийде, я йому й віддам жито... Та й то навряд!

Отак собі побалакали — і в Грицька наче од серця одлягло. «Ну, — сам собі міркує: — тепер уже не вернеться те... не так я його підцюкнув!»

Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку... Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???»

Воля для чоловіка вільного — чарівниче слово, а для невільника — мед — п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя...

Ще тільки об'явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.

— Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпа-- ки, кидаючи роботу та йдучи у шинок — волю женити.

— Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків;

лаяли панів; лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали... А кріпаки собі тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?»

Оже — як-не-як — добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба, — ніколи було дихнути, не то що...

Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім'ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято — і ладану під кутю, і риби — на багатий вечір, і солі — про всяк день, а тут жінки заходилися кодо мазання й зрушили завсідній покій життя.

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вкине у піч гнилої соломи, — тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє... Байдуже їм про тепло; дарма — про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти — жують хліб сухий з сіллю — теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять, — та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство — часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, — та заллє очі — мовчить... Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки — та тільки всього!

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

— Ні, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправ-торимо, коли його не можна...

Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з йбго; людей закликають, частують... Чоловіки — нігде правди діти — таки ла-сенькі на дурницю випити, — то й раді такому случаю, — п'ють та вихваляють добрих молодців... Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди... А жид, як знав, десь і музику видрав... Музика ріже-тне; п'яні чоловіки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі — дивляться-дивляться, то це одну й візьме нетерпляча — і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п'яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та — гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами... Сміх, регіт, крик... А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балалайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п'яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип'є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне — куняє...

Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.

— Оце напасть господня! оце лихо несподіване! — желіпали вони. — Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято — в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п'яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з п'яниць.

Деякі таки знялись, пішли — не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка почастувала їх горілкою й обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці вернулись додому, а чоловіків усе-таки нема... Вони ще заполонили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, — у піст, бувало, «алілуї» не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він — так халясує, так халясує... Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її місце заступає...