Майже ніколи не навпаки - Матиос Мария Васильевна. Страница 11

А рано кожен окремо рушив собі до Вижниці. На вході в місто мене в Лазаревій корчмі перебрали в татовий кожух і шапку. Пам'ятаєш, покійний ваш тато носив білий кожушок із чорним коміром? І шапку із зайця. Перев'язали праву половину лиця. Нібито там чиряк провалився. Прийшли до нотаря. Я потвердив, що я — Кирило Чев'юк. Сказав, що передумав, і наново переписую дистемент {{ Дистемент (заст.) — заповіт. }} із Павла на Оксентія. А далі я зробив точно такий хрестик, як робив ваш тато. Закрутив донизу кожен хвостик. І крапочку на трьох закрутках поставив. Акурат, як Кирило. Я ще в цісарському війську навчився робити чужі підписи. Андрій наперед показав мені батьковий хрестик під своїм заповітом.

Грицько крутив у руках капелюх. Без капелюха його надміру видовжена голова в хустці з великими ружами посередині була схожа на гарбуз.

Але Доцька того не помітила. Вона, здавалося, закам'яніла з сапою в руках від непідробного жаху й болю одночасно.

— Я Андрієві не міг відказати, Доцько…

Я міг відказати Варварчукові, коли той сказав, що треба розправитися з Дмитриком за Петруню… Але я не зробив того. Бо я прийшов з войни. У мене тоді своя злість була. Зліва. Коло серця. А у Варварчука — своя.

Грицько, не перестаючи, крутив у руках капелюх. І Доцька в якусь мить подумала, що іншим разом вона б застерегла сусіда не робити того. Його й так мучить голова. А він крутить капелюх, щоб боліла дужче.

Але Доцька слухала себе недовго. Бо Грицько говорив, не відводячи від неї очей. А вона чула, як її тіло вкривають мурашки. Може, навіть оці, цвинтарні.

— …А по тому вже, коли не стало Дмитрика, коли осліпла моя мама й треба було годувати цілий кагал дітей, я відказати Андрієві вже не міг. Бо він міг продати, що то я з Іваном місив вашого Дмитрика… І так було зле, і так недобре.

Але най мені Бог заплатить за все моє зло на цьому світі. Бо люди вже не встигнуть заплатити…

— А нащо ви маму свою, сліпу Петрусячку, перед смертю у це втягнули? — запитала Доцька майже байдуже.

— То була не мама. Мама тоді вже була ближче до Бога, як до людей. То була моя жінка, перебрана в мою маму. Вона так само вміла чинитися сліпою… А я її примусив, бо мав за що. Най спочивають тут з Богом обидві…

Новела друга. Будьте здорові, тату

ЗИМА БУДЕ ТЕПЛА. Видиш, яка тонка селезінка в свині? — каже Михайло Стринада, трусячи перед очима господаря паруючими тельбухами. — Аби так здоров був, але скоро в світі щось має зробитися. Тепла зима ніколи не є на добре.

— Яку Бог дасть, така й буде, — байдуже відповів колієві Гаврило Дячук, підносячи дерев'яні корита-ночви для свіжини й розкладаючи їх по два боки від різника. — У це корито будеш класти м'яса, в це — солонину, а тут клади голову на холодці, ноги й шкіру.

Стринада на те лише мовчки всміхнувся в свої пишно закручені догори кошлаті вуса та й далі продовжував розробляти розпанахану надвоє тушу.

У Тисовій Рівні його прозивали «поташ». Кожному, леда хто в селі занедужає чи занепаде духом, Стринада, що був говірливий, як баба, давав незмінну пораду:

— Згасіть поташу, дайте випити — зразу попустить. Я так сам ся рятую від усякої боли й хвороби.

Отож господарі, що стояли в черзі за різником напередодні зимового Миколая, Різдва, Великодня чи великих набутків (як то — весіль чи хрестин), для Стринади припасали соду, яку в цих горах називали поташем. Інакше свіжина буде не така смачна, якщо не догодиш м'ясареві.

Майстер він направду знаменитий. І не лише в Тисовій Рівні.

За вичиненими Стринадою кров'янками, лівером та домашніми ковбасами, заразом з якими можна було й пальці надгризти,

запеченими в печі сальтисонами,

залитими білосніжним смальцем сповиванцями,

продимленими на запашних сливових дровах шинками,

і салом, вимоченим у ропі з трав'яних масел і натертим часником із перчицею,

вижницькі комерсанти-жиди присилали в Тисову Рівню не прості однокінні упряжки — а цілі фіакри, всередині обкладені навіть посеред літа льодами.

Розкішні фіакри, зазвичай призначені для прогулянок маєтного панства, в упряжі з двома гарцьовитими кіньми-зміями, в Тисовій Рівні набивали ковбасами-сальтисонами, і неслися вони, немов навіжені, до чернівецьких ресторацій;

а рум'яні, ніби присоромлені, шинки й солонини, що їх можна було самими губами їсти, так само обкладені зусібіч кропивою чи льодами, щодуху летіли з Чернівців у вантажних вагонах швидкісних потягів до віденських крамниць і ринків, театральних буфетів та в маєтки особливо заможних громадян неозорої Дунайської монархії.

Проте Гаврило Дячук чеснот сільського різника Михайла Стринади сьогодні не згадував навіть про себе. Не до того було Гаврилові. Серце йому зараз рвалося, немов ота попечена свинським їдлом тонка кишка в Стринадових руках, яку різник щойно викинув у помийне відро.

Іншим разом від такої оказії, яка на днях чекає Дячукову господу, будь-котрому батькові серце в грудях ішло би несамовитої «гуцулки» чи розважливої «коса», а не глухо теленькало, нібито після безмовного плачу.

Хіба то не є причина для втіхи, що твою доньку-одиначку, доньку-сироту, яка росла без маминої ласки й маминої науки, за жінку бере такий поважний ґазда? І що м'ясар, який догоджає чи не самому цісаревому шлункові, не будь-кому, а простим Дячукам із найдальшого хутора Тисової Рівні запікатиме з м'яса весільних оленів і зайців?

Але сьогодні Гаврилове серце не йде ні «гуцулки», ні «коса». Стискається равликом чи їжаком, нібито зо страху, — а потому гупає, як дурне, в ребра. Він уже лютиться на себе дуже. І на домашніх лютиться. Онде на служницю накричав, чого не робив ніколи.

Глек із сметаною випав йому з ослаблих рук.

Корові під хвіст дав батогом за нізащо.

У голосистого півня поліном кинув — леда ноги не перебив.

Кому то треба?

Ну, так. Що старший молодий від молодої вдвоє і ще трошки, то правда.

Ну, якщо вже на те пішло, то молодий старший навіть від тестя. Від нього, від Гаврила, старший його завтрашній зять.

Чи в їхніх горах це дивина?

Та другі мами самі би лягали під такого зятя, аби лиш узяв на свої маєтки їхніх дочок.

Стільки, скільки в Гаврилового зятя є ґрунтів та худоби, більше хіба лише побрехеньок на бабинських язиках.

Ну, трохи з фуком {{ 3 фуком (діал.) — бути норовливим, непокірним. }} чоловік.

А Гаврило що, був без фуку, коли лупив свою невинну жінку, бо так робили інші чоловіки в горах?!

Усохли би були тоді йому руки!

Так-то так. Свої фуки кожен чоловік має. Проте надокучливий хробак сьогодні точить батькове серце. І якось так робиться Гаврилові — ніби він до поминок готується, а не до весілля.

А онде в дверях стодоли стоїть його котятко, мицька {{ Котятко, мицька (зменш.) від слів «кішечка», «кицька». }} його маленька — дитина його єдина.

Біла, як туман після дощу над їхнім хутором.

Та невинна, як цвіт яблуневий у травні.

Дивиться на тата очима не веселими, але й не сумними — і ніби що хоче йому сказати.

Чи запитати, як він думає жити між цими горбами без неї?

Чи запитати, навіщо він віддає її за чоловіка, якого вона вперше — під час сватання — побачила та й зімліла, біднятко, коли почула, чого він прийшов у їхню хату?

Чи хоче притулитися до батькових грудей, щоб наперед пожалів свою дитину, яка ще й добре не зрозуміла, що за кілька днів має стати шлюбною жінкою?

Чи хоче дізнатися, як їй від завтра починати життя хоч і не в чужій стороні, а все ж не вдома?

Гаврилові від раптового, незвичного зворушення сльозяться очі. Він бере сокиру та й іде в дровітень. Довго перекладає й без того акуратно складені дрова, без потреби розколює пару полін на тріски, далі розкидає їх ногою по дровітні, а сам моститься на лавку під стіною. Та не надовго.

Файкує {{ Файкувати (діал.) — курити. }} Гаврило лічені рази на рік: як починається й закінчується різдвяний та великодній піст. Як починається петрівка. Та ще в день жінчиної наглої смерті.