Зона покриття - Кінг Стівен. Страница 15

— Ця скатертина нам потрібна, — пояснив Клай. — Багато часу це не забере, а крім того, дама хоче подивитися. — Він повернувся до Аліси. — Але ти мусиш сказати чарівне слово. Шазам підійде.

— Шазам! — промовила вона, і Клай обома руками спритно смикнув на себе скатертину.

Він не виконував цей фокус років зо два, а може, навіть зо три, тому він майже не вдався. Але водночас його помилка (поза сумнівом, це був дещо невпевнений рух руками) додала всій витівці шарму. Предмети на столі мали лишитися на своїх місцях після того, як скатертина якимось дивом з-під них зникне, та вони усі зсунулися приблизно на чотири дюйми праворуч. Найближчий до Клая келих перекрутився на круглій ніжці і тепер стояв на столі тільки наполовину, а наполовину виступав за край.

Аліса розсміялася й заплескала у долоні. Виставивши руки вперед, Клай уклонився публіці.

— Чи ми можемо вже йти, о великий Вермішеллі? — запитав Том, але на його губах теж грала посмішка. У світлі аварійних ламп Клай бачив його дрібні зуби.

— Підемо, як споряджу вас усім необхідним, — відповів Клай. — Вона нестиме ніж з одного боку і пакет із бутербродами — з другого. Ти можеш нести воду. — Він склав скатертину трикутником і швидко згорнув, перетворивши на пасок. Тримаючи пакет з бутербродами за ручки, притулив його до паска, а тоді обкрутив його навколо тонкої талії дівчини. Щоб пасок тримався міцно, довелося обкрутити його півтора рази і зав'язати на вузол. Справу довершив ніж-пилка, вставлений з правого боку.

— Це ж треба, який ти вправний, — сказав Том.

— Вправний, та нестравний, — відповів Клай, і тут на вулиці прогримів ще один вибух, цього разу так близько, що кав'ярня здригнулася. Келих, що стояв на столі тільки наполовину, втратив рівновагу, впав на підлогу і розбився. Усі троє втупилися у нього поглядами. Клай хотів було сказати їм, що не вірить у погані прикмети, але це 6 тільки долило оливи у вогонь. До того ж він у них вірив.

Клай мав свої причини на те, щоб повернутися до мотелю «Атлантик-авеню», перш ніж вони остаточно вирушать у путь. По-перше, він хотів забрати свій портфель, який залишив у холі. По-друге, треба було пошукати, чи не знайдеться чогось на зразок імпровізованих піхов для Алісиного ножа — навіть футляр від набору для гоління, на його думку, згодився б, аби тільки він був Досить довгим. По-третє, він хотів дати панові Рікарді ще один шанс приєднатися до них. Він із подивом зрозумів, що хоче цього навіть більше, ніж забрати забутий портфель із малюнками. Дивно, але цей чоловік йому подобався, хоча Клай і не надто хотів це визнавати.

Зізнавшись у цьому Тому, він із подивом побачив, що той киває на знак згоди.

— Для мене це як піца з анчоусами, — сказав Том. — Переконую себе, що у поєднанні сиру, томатного соусу і мертвої риби є щось огидне... але іноді просто не можу опиратися цьому ганебному бажанню.

На вулиці й поміж будинками панував буревій із чорного попелу та сажі. Автомобільна сигналізація заливалася трелями, пронизливим плачем заходилася охоронна, дзеленчала пожежна. Спеки у повітрі не відчувалося, але Клай чув, як на півдні й заході потріскує пожежа. І чадний сморід посилився теж. До них долинали крики, та звучали вони десь позаду, біля Коммон, там, де Бойлстон-стрит розширювалась.

Коли вони вже були біля «Атлантик-авеню», Том допоміг Клаю відсунути один зі стільців стилю доби королеви Анни від розбитих скляних дверей. Хол за дверима потопав у темряві, тож стійка пана Рікарді та диван здавалися тільки темними силуетами, і якби Клай їх раніше не бачив, то зараз геть не розумів би, що це за тіні. Над ліфтами поволі згасала одинока аварійна лампочка, а під нею, як сліпень, дзижчав акумулятор у коробці.

— Пане Рікарді! — покликав Том. — Пане Рікарді, ми прийшли дізнатися, чи ви, бува, не передумали.

Відповіді не було. За мить Аліса почала обережно вибивати скляні зубці, що й досі стирчали з рами.

— Пане Рікарді! — знову крикнув Том, але відповіді, як і раніше, не було, тож він повернувся до Клая. — Ти хочеш зайти всередину, так?

— Так. Треба забрати портфель. У ньому мої малюнки.

— У тебе немає копій?

— Там оригінали, — відповів Клай, наче це все пояснювало. Принаймні для нього це було так. А крім того, там був пан Рікарді. Він же сказав: «Я вслухатимуся».

— А що, як до нього добралося те Гупало з горішнього поверху? — запитав Том.

— Якби це сталося, то ми б чули, як воно гупає тут, унизу, — відповів Клай. — І якщо вже на те пішло, то воно б вибігло на звук наших голосів, белькочучи, як той, що хотів зарізати нас біля Коммон.

— Звідки вам знати? — спитала Аліса, закусивши нижню губу. — Ще надто рано думати, що вам відомі всі правила.

Авжеж, вона мала рацію, та стояти на місці й обговорювати це було не варто.

— Я буду обережним, — сказав Клай і однією ногою переступив через нижній край вікна. Воно було вузьке, але місця, щоб протиснутися всередину, вистачало. — Просто засуну голову в двері його кабінету. Якщо його там немає, то я не збираюсь полювати на нього, як маніяк на дівчину у фільмі жахів. Я просто вхоплю портфель, і ми звідси заберемося.

— Не переставай кричати, — порадила Аліса. — Просто говори «О'кей, все о'кей» абощо. Весь час.

— Добре, але якщо я замовкну, одразу ж тікайте. Не заходьте за мною.

— Не хвилюйся, — сказала вона серйозно. — Я теж дивилася всі ті фільми. У нас удома є кабельне телебачення.

— Зі мною все о'кей, — крикнув Клай, піднявши портфель і поклавши його на стійку адміністратора. «Для початку непогано», — подумав він. Але на душі все одно неспокійно.

Обходячи стійку, він подивився через плече і побачив, що одне розблоковане вікно тьмяно мерехтить і наче пливе у сутінках, а в ньому на тлі останніх променів дня чітко вирізняються два силуети.

— Зі мною все о'кей, досі о'кей, зараз зайду в його кабінет і подивлюся там, досі о'кей, о...

— Клаю? — У голосі Тома прозвучала тривога, але на якусь мить слова застрягли у горлі і Клай не міг змусити себе відповісти, навіть щоб його заспокоїти. Посеред високої стелі кабінету стирчала арматура для люстри. До неї було прикріплене щось на зразок портьєрного шнура, а на ньому висіло тіло пана Рікарді. На голову було натягнуто білий мішок. Такі поліетиленові мішки готель видає постояльцям, щоб вони складали туди брудні речі для прання і хімчистки. — 3 тобою все добре, Клаю?

— Клаю! — пронизливо, на межі істерики, кричала Аліса.

— Нормально, — почув він власний голос. Здавалося, що його рот розтуляється і стуляється довільно, не контролюючись розумом. — Я досі тут. — Він думав про погляд пана Рікарді, з яким він казав «Я залишуся на посту». Слова лунали пихато, але очі видавали переляк і якесь приниження. Це були очі маленького єнота, загнаного в куток гаража здоровенним злим псом. — Я виходжу.

Він позадкував, наче боячись, що тієї ж миті, як він повернеться спиною, пан Рікарді звільниться зі свого саморобного зашморгу й нападе на нього. Зненацька він відчув щось більше, ніж просто страх за Шарон та Джонні. Він затужив за ними так сильно, що з пам'яті виринув спогад про перший день у школі, коли мати залишила його біля хвіртки, яка вела на майданчик для гри. Інші батьки заводили своїх дітей усередину. Але його мати сказала: «Йди, Клайтоне, твій клас — це перша кімната, з тобою все буде гаразд, хлопчики мусять справлятися з цим самотужки». Перед тим як виконати її наказ, він стояв і спостерігав, як вона йде, повертаючись на Кедрову вулицю. У синьому пальті. Тепер, стоячи тут у пітьмі, він знову відчув, що туга за домом називалася так неспроста.

Аліса і Том — це чудово, але йому потрібні були люди, яких він любив.

Вийшовши до стійки адміністратора, він повернувся обличчям до дверей і перетнув хол. Уже підійшовши до дверей достатньо близько, щоб побачити налякані обличчя своїх нових друзів, він згадав, що знову забув свого довбаного портфеля і мусить повертатися. Тільки-но він простягнув руку, як його охопило дивне відчуття впевненості у тому, що рука пана Рікарді ось-ось вирине з темряви, що згущувалась за стійкою, і вхопить його. Цього не сталося, та нагорі знову гупнуло. Щось і досі перебуває там, щось навмання блукає у пітьмі. Щось, що ще сьогодні, до третьої години пополудні, було людиною.