Зона покриття - Кінг Стівен. Страница 37

— Ні, ми з Рольфом, мо', проберемося трохи далі.

— Чому?

— Тому що ми можемо, і крапка, маленька леді. Гарного вам дня. Цього разу вони не заперечили йому, і хоча обом чоловікам було під сімдесят, вони швидко зникли з поля зору, за променем одного-єдиного ліхтарика, який тримав у руках Наплічник — Рольф.

— Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», — захоплено повторив Том.

— «Прогулянка слоненяти», — сказав Клай і розсміявся.

— А чому для Доджа теж тоді були непогані часи? — захотіла дізнатися Аліса.

— Гадаю, тому, що він міг, — відповів Том і розреготався, побачивши на її обличчі розгублений вираз.

Музика лунала з Ґейтена, невеличкого гарного села, у якому їм порадив зупинитися Похідний Рюкзак. За гучністю вона не могла зрівнятися з концертом «AC/DC» у Бостоні, на який Клай ходив ще підлітком, — після цього у нього ще довго дзвеніло у вухах, — але все-таки була досить гучною і викликала в пам'яті літні концерти груп, які він відвідував у Саут-Бертвіку з батьками. Насправді він уявляв собі, що джерело музики неодмінно буде виявлено у ґейтенскому міському парку: буцімто якийсь літній чоловік (не мобілоїд, а одурманений лихом) забрав собі у голову зробити музичний супровід для масового переселення, поставивши щось стареньке і легке та пропускаючи цю музику через гучномовці з живленням від батарейок. У Ґейтені справді був міський парк, але він був безлюдний, за винятком кількох людей, що у світлі ліхтариків і гасових ламп їли чи то пізню вечерю, чи то ранній сніданок. Місце, звідки линула музика, було трохи далі на північ. На той час Лоуренс Вельк поступився місцем трубачеві, який грав таку спокійну мелодію, що від неї хилило на сон.

— Це ж Вінтон Марсаліс, правда? — запитав Клай. Він сам уже дійшов висновку, що на цю ніч з них досить, бо Аліса здавалася смертельно втомленою.

— Він чи Кенні Джі, — відповів Том. — Ти ж знаєш, що сказав Кенні Джі, коли вийшов із ліфта?

— Ні, — сказав Клай, — але ти мені це скажеш, я впевнений.

— «Ого! А там ковбасить!»

— Це так смішно, що моє почуття гумору не витримало і вибухнуло, — уїдливо відзначив Клай.

— Не доганяю, — здивувалася Аліса.

— Це навіть пояснювати не варто, — відповів їй Том. — Слухайте, здається, з нас уже годі. Я зараз помру.

— І я, — закивала Аліса. — Думала, що завдяки грі у футбол я у формі, але справді втомилася.

— Еге ж, — погодився Клай. — Разом з дитиною нас уже троє.

Вони вже проминули квартал ґейтенських крамниць, і, згідно з дороговказами, Мейн-стрит — те саме, що й траса-102, — тепер стала Академічною авеню. Клая це не здивувало, бо вивіска на околицях міста стверджувала, що Ґейтен — це батьківщина історичної Академії Ґейтена, закладу, неточні чутки про який долітали до Клая. Він гадав, що це одна з тих приватних середніх шкіл Нової Англії для хлопчиків, які не можуть навчатися в Ексетері чи Мільтоні. І чекав, що вони втрьох досить скоро опиняться у володіннях королів-бюргерів, з крамницями, де продаються теплі кашне, і мережею мотелів, проте ця частина нью-гемпширської траси-102 виявилася забудованою дуже охайними будиночками. Проблема була у тому, що перед більшістю дверей стояли черевики — часом навіть по чотири пари.

Подорожні знаходили собі прихисток на наступний день, і пішохідний рух ставав менш жвавим. Біля автозаправки «Сітґо на Академічній», наблизившись до колон, обкладених булижниками, Що обрамлювали під'їзну алею, вони почали наздоганяти трійцю: двох чоловіків і жінку. Усі вони вже давно досягли середнього віку. Ці троє, повільно бредучи тротуаром, обдивлялися кожний будинок, шукаючи той, перед дверима якого не буде черевиків. Жінка сильно кульгала, і один із чоловіків притримував її за талію.

Академія Ґейтена була ліворуч, і Клай збагнув, що музика (у той момент звучала монотонна, переобтяжена струнними, версія «Забери мене на місяць») лунала звідти. Він помітив іще дві речі. По-перше, дорожнього сміття — порваних пакетів, недоїдених овочів, обгризених кісток — тут було особливо багато, а найбільш засміченим виявився поворот на посилану гравієм під'їзну доріжку до Академії. По-друге, там стояло двоє людей. Одним із них був старий сутулий чоловік, що спирався на палицю. Інший — хлопчик з акумуляторним ліхтарем, затиснутим між черевиками. На вигляд йому було років дванадцять, не більше. Він прихилився до однієї з колон і дрімав. Хлопчик був вдягнений у щось схоже на шкільну форму: сірі брюки, сірий светр, бордовий піджак із гербом.

Коли трійця, що була попереду Клая та його друзів, порівнялася з під'їзною доріжкою Академії, старий, вдягнений у твідовий піджак із латками на ліктях, звернувся до них пронизливим, «мене-почують-у-найдальшому-кутку-аудиторії» голосом.

— Здрастуйте, люди! Здрастуйте, кажу вам! Чи не зайдете до нас? Ми можемо надати вам притулок, але, найважливіше, ми повинні...

— Ми нічого не повинні, пане, — сказала жінка. — У мене чотири мозолі, по два на кожній ступні, вони лопнули, і я ледве йду.

— Але ж тут багато місця... — почав старий. Чоловік, що підтримував жінку, певне, зиркнув на нього з такою неприязню, що старий замовк. Трійця проминула під'їзну доріжку, колони і вивіску на старомодних залізних гачках у формі літери «S». На вивісці був напис «АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА ЗАСНОВАНА 1846» і «Юний розум — світоч у темряві».

Старий знову згорбився над своєю палицею, але потім побачив Клая, Тома та Алісу, які наближалися, й ще раз розправив плечі. Здавалося, що він от-от покличе їх, але потім, очевидно, передумав, бо вирішив, що його викладацький метод не спрацьовує. Замість цього він ткнув свого напарника у ребра кінчиком палиці. Хлопчик розпрямився з диким виразом на обличчі, а за їхніми спинами, там, де в темряві бовваніли цегляні будівлі, розташовані на схилі пологого пагорба, «Забери мене на місяць» змінилася таким само млявим виконанням композиції, яка колись, можливо, називалася «Я тебе забуду».

— Джордане! — наказав старий. — Твоя черга! Запроси їх!

Хлопчик на ймення Джордан здригнувся, блимнув очима на старого, тоді перевів похмурий недовірливий погляд на трійцю нових незнайомців, що наближалися. Клаєві згадалися Шалений Заєць й Сонько з «Аліси у країні чудес». Може, й дарма — швидше за все, що дарма, — але він був дуже втомлений.

— Та ці такі самі, сер, — сказав хлопчик. — Вони не зайдуть. І ніхто не зайде. Ми спробуємо знову завтра вночі. Я хочу спати.

І тут Клай зрозумів, що, незважаючи на втому, вони з'ясують, що потрібно старому... тобто якщо Том і Аліса категорично не відмовляться. Частково через те, що супутник старого нагадав йому Джонні, так, але переважно тому, що малий вже зневірився і твердо вирішив, що нізвідки чекати допомоги у цьому не-надто-прекрасному новому світі — він і той, кого він називав сером, були самі по собі, тому що тепер це було нормально. Тільки якщо це правда, то невдовзі могло виявитися, що не залишилося нічого вартого порятунку.

— Давай, — заохотив його старий. Він знову штрикнув Джордана кінчиком палиці, але не сильно. Не боляче. — Скажи їм, що ми можемо надати їм притулок, у нас багато місця, та спочатку вони мусять дещо побачити. Комусь треба це побачити. Якщо вони теж відмовляться, тоді на сьогодні буде все.

— Добре, сер.

Старий посміхнувся, оголивши повний рот здоровенних, як у коня, зубів.

— Дякую, Джордане.

Не виявляючи жодного ентузіазму, хлопчик поплентався до них, запорошені черевики човгали по землі, а сорочка стирчала з-під светра. В одній руці він тримав ліхтаря, що тихенько шипів. Під очима у дитини від недосипання були темні кола, а волосся давно треба було вимити.

— Томе? — мовив Клай.

— Побачимо, що йому потрібно, — вирішив Том, — бо я так розумію, це потрібно насамперед тобі, але...

— Панове? Перепрошую, панове?