Зона покриття - Кінг Стівен. Страница 9

— З тобою все гаразд? — запитав Клай. Він зробив крок до неї, але вона відразу ж відступила на крок назад. Зважаючи на обставини, він її добре розумів. Клай зупинився, але простягнув до неї руку, як вуличний регулювальник: залишайся на місці.

Том швидко огледівся, а тоді знову заходився грюкати в двері, цього разу так сильно, що скло у старій дерев'яній рамі заторохкотіло, а відображення самого Тома затряслося.

— Даю вам останній шанс, а тоді ми заходимо!

Клай повернувся і розтулив було рота, щоб сказати йому, що всі ці майстерні погрози не подіють, принаймні не сьогодні, та саме в цю мить з-за стійки адміністратора повільно з'явилася голомоза голова. Це нагадувало підняття перископа. Клай упізнав цю голову ще до того, як з'явилося обличчя. Вона належала адміністраторові, що зареєстрував його вчора і поставив печатку-дозвіл на його квиток для паркування на стоянці, розташованій за квартал звідси, тому самому адміністраторові, що сьогодні вранці пояснював йому, як пройти до готелю «Коплі-сквер».

На якусь мить він нерішуче закляк за стійкою, і Клай показав йому ключ від номера, з якого звисав зелений пластиковий брелок «Атлантик-авеню». А ще він виставив уперед свого портфеля, сподіваючись, що адміністратор його впізнає.

Можливо, так і сталося. Але найімовірніше, він просто вирішив, що іншого вибору немає. Так чи інакше, але він вийшов через прохід у кінці стійки і швидко попрямував до дверей, обходячи тіло. Клай Ріддел подумав, що зараз уперше в житті спостерігає поспіх з-під палиці. Коли адміністратор підійшов до дверей, він перевів погляд з Клая на Тома, а тоді знову подивився на Клая. І хоча, очевидно, побачене його не надто переконало, він все ж дістав з кишені низку ключів, швидко почав їх перебирати, знайшов один і вставив його в замок. Коли Том потягнувся до ручки, голомозий адміністратор зробив жест піднятою рукою майже так само, як і Клай, коли зупиняв закривавлену дівчинку, що стояла позаду них. Він знайшов другий ключ, вставив його в інший замок і нарешті відімкнув двері.

— Заходьте, — сказав він. — Швидше. — Тоді побачив дівчинку, що нерішуче застигла неподалік і спостерігала. — Тільки без неї.

— Саме з нею, — сказав Клай. — Заходь, дитинко.

Але вона не зрушила з місця і, коли Клай зробив крок до неї, різко крутнулася і побігла так швидко, що аж спідниця її сукні замайоріла на вітрі.

— Вона може там загинути, — сказав Клай.

— А це не моя проблема, — відповів адміністратор. — То ви заходите, пане Рідл, чи ні? — Він говорив з бостонським акцентом, але не з таким робочо-південним, до якого Клай звик, мешкаючи в штаті Мен (де кожний третій зустрічний виявляється експатріантом з Массачусетсу), а з химерним «шкода-що-я-не-британець».

— Моє прізвище Ріддел. — Звичайно, він збирався увійти, тепер, коли двері були відчинені, цьому хлопцю аж ніяк не вдалося 6 тримати його на вулиці, але він трохи завагався перед входом, визираючи дівчинку.

— Заходь, — тихо промовив Том. — Нічого не вдієш.

І мав рацію. Нічого не можна було вдіяти. У цьому було все паскудство. Він зайшов услід за Томом, і адміністратор знов замкнув двері «Атлантик-авеню» на два замки, так, наче це мало вберегти їх від хаосу вулиці.

— То був Франклін, — ідучи попереду них, сказав адміністратор, коли обходив чоловіка в уніформі, що лежав обличчям додолу.

Надто старий, щоб бути коридорним, сказав Том, коли зазирав крізь вікно, і Клай подумки погодився з цим. Це був невисокий чоловік із розкішною сивою шевелюрою. На його нещастя, голова, на якій ця шевелюра, ймовірно, ще й досі росла (Клай десь читав, що сигнал про смерть господаря до нігтів й волосся доходить згодом), була вивернута під жахливим кривим кутом, як у повішеного. Він працював у цьому готелі тридцять п'ять років і (я абсолютно переконаний) говорив це кожному клієнту, якого хоч раз обслуговував. А більшості з них і не раз.

Той скутий легкий акцент діяв на розхитані нерви Клая. Він подумав, що, якби це було пердіння, то воно б звучало як ріжок для вечірки, у який дме дитина, хвора на астму.

— З ліфта вийшов чоловік, — розповідав далі адміністратор, черговий раз користуючись проходом, щоб стати за стійкою. Там він, вочевидь, почувався як удома. Світло згори било йому в обличчя, і Клай побачив, що він дуже блідий. — Один із психів. Франклінові дуже не пощастило, тому що він стояв просто перед дверима...

— Бачу, що вам навіть не спало на думку забрати цю кляту картинку з його дули, — сказав Клай. Він нахилився, підібрав відтиск і поклав його на диван. При цьому скинув ногу мертвого коридорного з дивана, де вона упокоїлася. Нога впала з добре знайомим Клаєві звуком. Він передавав його у безлічі коміксів — БАЦ.

— Чоловік із ліфта вдарив його лише один раз, — промовив адміністратор. — Бідний Франклін відлетів аж до стіни. Думаю, він зламав собі шию. У будь-якому разі, картина злетіла зі стіни, тому що Франклін об неї вдарився.

Мабуть, адміністратор думав, що цим усе пояснюється.

— А той чоловік, який його вдарив? — запитав Том. — Божевільний? Куди він пішов?

— Надвір, — відповів адміністратор. — Саме тоді я відчув, що замкнути двері — це найрозумніше, що можна зробити у цих обставинах. Після того як він вийшов. — У його погляді страх поєднувався з нестримною жагою попліткувати, яка здалася Клаю особливо огидною. — Що відбувається там, надворі? Наскільки все погано?

— Думаю, ви можете собі уявити, — завважив Клай. — Хіба не тому ви замкнули двері?

— Так, але ж...

— Що кажуть по телебаченню? — втрутився Том.

— Нічого. Кабельне не працює... — він зиркнув на годинника, — уже майже півгодини.

— А радіо?

Адміністратор зміряв Тома святенницьким поглядом типу ви-мабуть-жартуєте. Клаю спало на думку, що цей тип міг би написати книжку «Як миттєво викликати відразу в незнайомих людей».

— Радіо тут?У готелі в центрі міста? Ви, мабуть, жартуєте.

Знадвору на високій ноті донісся зойк страху. Дівчина у заляпаній кров'ю білій сукні знову з'явилася біля дверей і почала щосили гамселити у них долонею, постійно озираючись через плече. Клай прожогом кинувся до неї.

— Ні, він же знову їх замкнув, пам'ятаєш! — закричав Том йому навздогін.

Клай забув про це. Він повернувся до адміністратора.

— Відімкни.

— Ні, — відповів адміністратор і впевнено схрестив руки на вузьких грудях, щоб показати, наскільки твердо він вирішив опиратися такому перебігу подій. За дверима дівчина у білій сукні знову озирнулася через плече і почала грюкати ще сильніше. Обличчя, на якому кров залишила смуги, помертвіло від жаху.

Клай витяг з-за паска різницького ножа. Він майже забув про нього, і тепер його вразила думка про те, як швидко і природно сплив цей спомин.

— Відчини, сучий сину, — сказав він адміністраторові, — або я переріжу тобі горлянку.

— Немає часу! — закричав Том і вхопив один зі стільців з високими спинками, зроблених у стилі доби королеви Анни, які стояли по обидва боки дивана в холі. А потім з розгону вперіщив ніжками стільця у подвійні двері.

Дівчина побачила, як він наближається, і подалася назад, піднявши обидві руки, щоб захистити обличчя. Тієї ж миті перед дверима з'явився її переслідувач. Це був величезний тип, схожий на робочого-будівельника, із животом, що випирав з-під жовтої футболки, і засаленим кінським хвостом кольору солі з перцем, що підстрибував ззаду в такт рухам свого власника.

Ніжки стільця пробили скло подвійних дверей: дві ліворуч пройшли крізь напис «МОТЕЛЬ "АТЛАНТИК-АВЕНЮ"», а дві праворуч — крізь «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА». Схожий на робочого-будівельника тип дістав потужний удар правими ніжками стільця у м'ясисте плече, обтягнуте жовтою тканиною, саме тієї миті, коли його пальці зімкнулися на шиї дівчинки. Нижній бік сидіння стільця вперся у міцний стик дверей, а приголомшений Том Маккурт подався назад.