Повернення Тарзана - Берроуз Эдгар Райс. Страница 20

— Ідіть, — прошепотіла вона.

Він поповз за нею навкарачках тим самим шляхом, яким вона прийшла. Вона й далі рачкувала, аж доки опинилася серед невисоких кущів. Тут вона зупинилася і зачекала на Тарзана. Якусь мить той мовчки дивився на неї.

— Не розумію, — врешті сказав він. — Як ви тут опинилися? Як ви довідалися, що я зв’язаний у цьому наметі? Як сталося, що ви врятували мене?

Вона всміхнулася й сказала:

— Я сьогодні багато їхала верхи, і нам ще чимало їхати, доки ми дістанемося безпечного місця. Ходімо. Я розповім вам усе в дорозі.

Вони підвелися й пішли пустелею в напрямку гір.

— Я не була впевнена, що дістануся до вас, — сказала вона. — Сьогодні десь тут ходив ель-адреа. Коли я прив’язувала коней, він, здається, почув мене і порав стежити. Мені було дуже страшно.

— Ви смілива дівчина, — сказав він. — І ви зазнавали таких поневірянь через чужинця, невірного?

— Я донька шейха Кадур бен Садена, — відповіла вона. — Але я була б негідна носити це ім’я, якби не зважилася на смертельний ризик задля життя людини, яка врятувала мене, навіть не підозрюючи, що я не звичайна танцівниця.

— І все ж ви — смілива дівчина, — повторив він. — Але як ви довідалися, що я в полоні?

— Ахмет дін Таєб, мій двоюрідний брат по батькові, гостював у своїх друзів з племені, яке полонило вас. Він саме був у дуарі, коли вас привезли. Коли повернувся додому, то розповів про великого француза, якого Ллі бен Ахмет схопив за наказом іншого француза, що прагнув його смерті. Я зрозуміла, що це ви. Батька не було. Я спробувала переконати когось із чоловіків поїхати і врятувати вас, але вони відмовилися, кажучи: “Хай невірні вбивають одне одного, якщо їм того хочеться. Це нас не обходить, а якщо ми зруйнуємо плани Алі бен Ахмеда, то нам доведеться воювати з його племенем”. Тому щойно стемніло, я вирушила сама. Я їхала верхи на одному коні, а іншого вела для вас. Вони обидва прив’язані неподалік. Вранці ми будемо в дуарі батька. Він, напевне, вже встиг повернутися додому — і тоді нехай хтось спробує відбити у нас друга Кадура бен Садепа.

Кілька хвилин вони йшли мовчки.

— Коні мусять бути десь тут, — сказала вона. — Дивно, я не бачу їх.

За мить вона зупинилася й, прикро вражена, скрикнула.

— Вони зникли, — сказала вона. — Я прив’язувала їх тут.

Тарзан нахилився і обстежив землю. Він зауважив, що найбільший кущ було вирвано з корінням. Знайшов і інші сліди. Він підвівся й невесело сказав дівчині:

— Тут був ель-адреа. Втім, схоже за деякими ознаками, що здобич від нього вислизнула. Якщо коні спохопилися і встигли дістатися до відкритого місця, то будуть там у цілковитій безпеці.

Нічого іншого, як іти пішки, не залишалося. Дорога лежала через низьке пасмо гірського хребта, але дівчина знала її досконало. Вони йшли швидко, розміреною ходою.

Тарзан ішов трохи позаду дівчини, щоб вона сама визначала довжину кроку і менше втомлювалась. Дорогою вони розмовляли, час від часу зупиняючись, щоб прислухатися, чи за ними ніхто не женеться.

Місячна ніч була прекрасна. Свіже життєдайне повітря стелилося над нескінченною пустелею, де-не-де помережаною нечисленними оазами. На маленькому родючому клаптику землі, який вони щойно залишили, фінікові пальми коло шатер з козячих шкур чітко вирізнялися на тлі жовтого піску, наче острів-марево у примарному піщаному морі. Перед ними бовваніли темні похмурі гори. Серце Тарзана забилося дужче. Ось де справжнє життя! Він поглянув на дівчину, яка йшла поруч, на цю доньку пустелі, що йшла пліч-о-пліч безлюдною місциною разом з сином джунглів. Він подумав про це й усміхнувся. Йому захотілося мати сестру, схожу на цю дівчину. Якою доброю приятелькою була б вона!

Вони вже вступали в терени підгір’я і рухалися повільніше, тому що стежка стала крутіша і скелястіша.

Якийсь час вони мовчали. Дівчина думала про те, чи встигнуть вони дістатися до батькового дуару раніше, аніж їх наздоженуть переслідувачі. Тарзан мріяв, щоб мандрівка тривала вічно. Це було б можливо, якби ця дівчина була чоловіком. Йому хотілося мати товариша, який любив би життя в пустелі так само, як він. Життя серед людей навчило страждати від самотності, але. на жаль, більшість його знайомих чоловіків мали за краще чистеньку білизну та фешенебельні клуби, аніж голоштанне життя в джунглях. Йому важко було це усвідомити, але це було саме так.

Мандрівники щойно обійшли скелю, яка перегороджувала їм шлях, і раптом змушені були зупинитись. Посеред стежки стояв Нума ель-адреа, чорний лев. Його зелені очі кидали блискавки, він вишкірився і люто стьобав себе хвостом по чорно-рудих боках. Нарешті він моторошно рикнув, як це робить голодний та сердитий лев.

— Дайте ножа, — сказав Тарзан дівчині, простягуючи руку.

Вона втиснула до неї руків’я ножа, і він міцно затиснув зброю в долоні. Водночас схопив дівчину й затулив собою.

— Тікайте в пустелю. Якщо почуєте мій клич, то все гаразд і вам можна повернутися.

— Марна справа, — сказала вона приречено. — Це кінець.

— Робіть, що вам кажуть! — крикнув він. — Швидше! Він зараз стрибне!

Дівчина відступила на декілька кроків і стала чекати страхітливого двобою, свідком якого їй належало стати.

Лев повільно наближався до Тарзана, він пригнув голову, наче бик, що зібрався нападати, хвіст витягнувся в струну і тремтів, наче від сильного хвилювання.

Тарзан стояв, наполовину зігнувшись і тримаючи в руках довгий арабський ніж, який блищав у світлі місяця. Позаду Тарзана завмерла дівчина, напружена, трохи похилена вперед, з широко розплющеними очима та напіввідкритими вустами, наче статуя. Єдине, що вона виразно усвідомлювала, це своє почуття подиву з хоробрості цієї людини, що, озброєна лише нойкем, насмілилася вийти на бій з “великоголовим володарем”. Якби він був з числа її одноплеменників, то вклякнув би з молитвою перед звіром і без опору дав би себе зжерти. Звісно, в обох випадках наслідок міг бути лише один. Але вона не могла стримати свого захоплення, дивлячись на героїчну постать, що стояла перед нею.

Його дуже тіло ні на мить яе здригнулося, постава була грізна й виклична, як і поза самого ель-адреа.

Лев був тепер зовсім близько — на відстані кількох кроків, — він припав до землі і з оглушливим риканням стрибнув.

11

ДЖОН КОЛДУЕЛ З ЛОНДОНА

Коли Нума ель-адреа кинувся вперед, вишкірившись і випустивши кігті, то був переконаний, що й ця крихітна людина теж стане такою легкою здобиччю, як і ті, що він їх загриз раніше. Людина здавалася йому незграбною, млявою, беззахистною істотою — вона не заслуговує поваги.

Але цього разу супротивник виявився не менш швидким і спритним, ніж він. Коли важке тіло приземлилося після стрибка, людини на цьому місці вже не було.

Дівчина, яка спостерігала за ними, була вражена тією спритністю, з якою Тарзан вивернувся від могутніх лев’ячих лап. А зараз — о Аллах! — він кинувся на ель-адреа ззаду і схопив його за гриву, перш ніж звір встиг повернутись. Лев став на дибки, мов кінь, але Тарзан був готовий до цього. Його дужа рука обхопила шию з чорною гривою, і гостре лезо ножа один, два, десять разів встромилося в чорно-бурий бік, нижче лівої лопатки.’ Нума стрибав мов скажений, страхітливо гарчав від люті й болю, але, незважаючи на це, ніяк не міг скинути велетня зі своєї спини або дістати його зубами чи кігтями.

Коли Тарзан розімкнув руки й підвівся, “великоголовий володар” був мертвий. Тоді донька пустелі побачила те. що налякало її навіть дужче, ніж поява ель-адреа. Людина поставила ногу на труп своєї жертви, підвела до неба гарне обличчя і віщала найстрахітливіший клич, який дівчина будь-коли чула.

Дівчина злякано скрикнула і відвернулася — вона вирішила, що страшне напруження під час бою позбавило його розуму. Але коли завмер останній звук цього нелюдського кличу, Тарзан опустив голову і погляд його зупинився на дівчині.