Повернення Тарзана - Берроуз Эдгар Райс. Страница 34

Коли вони врешті-решт повернулися до селища, стан справ аж ніяк не покращав. Через певні проміжки часу на землю падала нова жертва, а остовпілі й розлючені люди, не розуміли, що відбувається. Чорношкірі благали своїх білих провідників полишити це страшне місце, але араби боялися йти через моторошний і ворожий їм ліс, бо сподівалися забрати з собою чимало слонової кості з селища. Вони нізащо не хотіли залишити свою здобич.

Врешті-решт усі напасники сховалися в хатинах, критих соломою. Тут принаймні вони будуть захищені від осоружних стріл. Зі свого дерева, яке розкинулося над самісіньким селищем, Тарзан помітив хатину, до якої зайшли вожді арабів. Він випростався на низькій гілці і з усієї своєї велетенської сили кинув важкого списа в солом’яну стріху. Дикий вереск сповістив йому, що він поцілив. Виславши таким чином на прощання звістку про те, що ворогам ніде не буде пощади, Тарзан повернувся до лісу, зібрав своїх вояків і відійшов з ними на півтора кілометра на південь, щоб підхарчуватися й перепочити. На кількох деревах він залишив дозорців, які мали пильнувати селище. Але гонитви не було.

Облік сил виказував чудові наслідки. Вбитих не було, поранених теж, а навіть побіжний підрахунок ворожих втрат засвідчив, що ворогів загинуло не менш як двадцятеро. Тубільці дуже запишалися і почали наполягати, щоб увінчати день славним нападом на селище, аби розбити супротивника вщент. Вони вже уявляли собі тортури, яким піддаватимуть ворогів, і наперед тішилися з майбутніх мук людожерів-мануємів, яких особливо ненавиділи. Але Тарзан був категорично проти їхнього плану.

— Ви збожеволіли! — закричав він. — Я показав вам єдиний можливий спосіб боротьби з цими людьми. Ви вже вбили двадцятьох і не втратили жодного, а вчора, коли ви діяли, як заманеться, з вашого боку загинуло щонайменше двадцятеро, а у арабів та мануємів ніхто не постраждав. Ви воюватимете так, як я вам наказую, інакше я вас залишу і повернуся в свою країну.

Тоді вони злякалися і пообіцяли цілковито йому коритися, аби лише він не йшов від них.

— Чудово! — сказав він. — Сьогодні вночі ми повернемося на те місце, де ми вбили слонів, до нашого “бому”. Я знаю, як дати арабам зрозуміти, що їх чекає, коли вони надумають далі лишатися на нашій землі. Але мені не потрібна ваша допомога. Ходімо! Якщо ми дамо їм перепочинок до кінця дня — вони заспокояться, і поновлення відчуття страху буде для них нестерпнішим, ніж коли б ми лякали їх увесь вечір.

Тож усі повернулися на місце вчорашнього постою, де й заночували. Вони їли, пили і згадували сьогоднішні події, сидячи довкола великих багать. До середини ночі Тарзан спав. Потім підвівся і тихцем пішов у пекельний морок лісу. Через годину він був на краю галявини біля селищних воріт. За огорожею палало багаття. Крізь щілину Тарзан роздивився, що біля вогню самотньо сидить вартовий.

Тарзан тихесенько прокрався до дерева в кінці селищної вулиці. Він нечутно видерся на своє звичне місце і поклав стрілу на лук. Кілька хвилин він пробував прицілитися у вартового, але гілля, яке погойдувалося, і мерехтіння вогнища робили постріл дуже ризикованим. Треба було поцілити ворога в самісіньке серце, щоб смерть була швидка й нечутна, як того вимагав його план.

Крім лука, стріл та аркана, Тарзан ще взяв із собою гвинтівку, яку раніше забрав у вбитого вартового. Він заховав усе це в розгалуженні гілок, тихо спустився на землю вже по той бік огорожі. Єдиною його зброєю залишався довгий ніж. Перед його очима бовваніла спина вартового, Тарзан, мов кішка, ступив до сонної людини. До жертви лишалося два кроки, ще секунда — і ніж нечутно вгородиться в тіло ворога.

Тарзан приготувався стрибнути. Для будь-якого звіра джунглів це завжди було і буде найліпшим способом нападу. І раптом людина, розбуджена якимось внутрішнім чуттям, зірвалася на ноги й повернулася до нападника.

17

БІЛИЙ ВОЖДЬ ПЛЕМЕНІ ВАЗИРІ

Коли погляд чорношкірого мануєма зітнувся з химерою, що наступала на нього з ножем в руці, то крижаний страх пройняв усе його єство. Він навіть забув про рушницю, яку тримав у руках, забув, що може заволати на допомогу, — єдиною його думкою стало втекти від цього дикого білого страхіття, від цього велета з величезними м’язами й широкими плечима, на яких вигравало світло багаття.

Але, перш ніж мануєм устиг ворухнутися, Тарзан кинувся на нього. Могутня рука стиснула йому горло і водночас кинула його на землю. Він шалено опирався, але марно: страшні пальці з люттю бульдога уп’ялися в його шию. Життя покидало його швидко і невблаганно. Очі вибалушились, висолопився язик, обличчя страшно почервоніло. Здерев’янілими м’язами пробіг останній корч — і вартовий мануєм затих навіки.

Тарзан скинув тіло на свої могутні плечі, підібрав рушницю вбитого, повільно пішов вулицею до дерева, яке завжди легко допомагало йому дістатися всередину селища. Він сховав мерця в густолисті крон.

Найперше він зняв з убитого патронташ та прикраси і сховав це в дупло. Після цього він узяв рушницю вбитого, став на гілці на повен зріст і пішов до самісінького її кінця, звідки можна було оглянути все селище. Він націлився в хатину, схожу на вулик, що в ній, як він знав, збиралися вожді, і натиснув на спусковий гачок.

У відповідь на його постріл пролунав відчайдушний крик. Тарзан усміхнувся. Він знову поцілив.

Кілька хвилин після пострілу в таборі панувала тиша. Потім араби й мануєми висипали зі своїх хатин. Вони скидалися на рій розлючених джмелів. Втім, вони були не так розлючені, як налякані. Денна напруга сильно позначилася на настрої як чорних, так і білих, а тут ще цей постріл посеред нічної тиші! Він викликав у їхній запаленій уяві найрізноманітніші і найжахливіші здогади.

Коли вони зауважили, що вартовий зник, їхня тривога посилилася ще дужче. Щоб підбадьорити себе, вони почали обстрілювати зачинені селищні ворота, хоча ворога ніде не було видно. Тарзан скористався із загального гуркоту стрілянини і вистрілив просто в скупчення натовпу, що вирував під ним.

Через безладну стрілянину його пострілу ніхто не розчув, але ті, що стояли ближче до середини, побачили, як один мануєм раптово впав. Коли вони схилилися над ним, він був мертвий, їх охопив панічний страх, і лише владні накази арабів зупинили мануємів, які ладні були стрімголов тікати в джунглі, аби лише вийти з цього триклятого селища.

Через деякий час вони почали заспокоюватись. Але перерва була дуже короткотривала. Саме тоді, коли вони вирішили, що їм більше нема чого боятися, Тарзан приглушено і протяжне закричав, і коли дикуни поглянули в той бік, звідки долинав звук, Тарзан, стоячи на гілці дерева з тілом убитого вартового в руках, раптом скинув труп їм на голови.

З панічним вереском натовп розбігся хто куди від цього нового страшного зайди, який, схоже, нападав на них.

В їхній уяві тіло вартового, що летіло згори із широко розчепіреними руками й ногами, мало вигляд якогось великого хижого звіра. З єдиним бажанням порятунку багато хто із чорношкірих видерся на огорожу, інші вибили з воріт дошки й побігли через галявину в джунглі.

Перші хвилини ніхто з них не озирався, щоб поглянути на те, що так налякало Їх. Але Тарзан знав, що вони таки озирнуться. Він достеменно знав, що вони робитимуть далі. Тому спокійнісінько рушив деревами, які осявало місячне світло, на південь, до табору Вазирі.

Один з арабів озирнувся і помітив, що істота, яка стрибнула на них з дерева, лежить на тому самому місці тихо й спокійно. Він обережно підкрався і побачив, що це людина.

Ще мить — і він упізнав мануєма, який вартував вхід до селища.

На його крик збіглася решта і тісно стала довкола. Хвильку вони схвильовано перемовлялися, потім зробили саме те, чого очікував Тарзан. Вони піднесли гвинтівки і почали обстрілювати дерево, з якого було кинуте тіло. Якби Тарзан залишився на ньому, його продірявили б сотні куль.