Бора - Вдовиченко Галина. Страница 16

— Ма! — голос Влада.

Йде до неї — такий рідний і такий незвичний у синьому комбінезоні на лямках, з щіткою у руці. У Бори стискається серце від того, наскільки син зараз подібний на свого батька. Бора приходила до Славка на станцію техобслуговування, де він працював, і чоловік виходив до неї у комбінезоні: розпашіле обличчя, руки вимащені у мазуті…

— Та я бач який? — сміється Влад, приймаючи мамині обійми із розкиданими руками, аби не замастити її. — Орлика вигулював, чищу тепер нехлюя забрьоханого, — і без паузи: — Що, солодкоїжко? Цукерку чуєш? — просуває руку через ґрати, гладить морду Зари.

Навпроти сірий нетерпляче б’є у залізо, нагадує про себе: комусь, мовляв, усе — і цукерки, і увага, а комусь — нічого.

Бора спостерігає за сином. «Хороша… хороша…» — примовляє він до Зари, заходячи всередину, на її територію. Впевнено проводить долонею вздовж морди, і усмішка у нього зараз особлива, і тон незвичний. Кобила підставляє під щітку лискучі боки, сіпає шкірою. Її охоплює нетерплячість — вона переступає на легких струнких ногах, трясе гривою: випускай. «Почекай», — каже він впевнено. Кобила фиркає, затихає: почекати — то почекати.

«…Де ж я їм кімнату облаштую на ті дні, коли вони залишатимуться у мене? — думає Бора на зворотному шляху, у тролейбусі. — А! Самі виберуть…»

Син щойно пообіцяв, проводжаючи її: «От ми приїдемо та й подивимось, куди ти від нас втекла». — «Коли приїдете?» — зраділа Бора. — «Цього тижня не вдасться, напряг на роботі. І ремонт». — «Може, й ви туди переберетеся?» — «Ні, ма, ми з Катєю по-любе залишимось біля іподрому, ми звідси ані руш!»

Кілька сторінок залишилось, аби закінчити вичитку брошури, але довелося перерватися. Божка котика принесла. Пухнастик сіро-димчастого кольору, вершечок вуха відкушений, на руки візьмеш — а воно як пір’їнка.

— Навіть не сподівайтеся, — одразу попередила Божка, — я заберу його до себе. Воно, бідолашне, під кіоском сиділо, у коробці з-під печива. У маленькій такій, картонній. І як воно туди запхалося? Лише голова стирчала назовні і вушка тремтіли…

Налили котику молока, потім — залишки гречаної каші; виїв усе до крихти, вихлептав воду, а тоді посміливішав та й пішов вивчати кухонні закапелки. Усе обнюхав, знайшов у комірці цупкий паперовий пакет із вушками, заліз у нього та й заснув.

— Як його назвеш?

— Кіцмань. По дорозі придумала. Моя бабуся з Кіцмані, це у Чернівецькій області. Гарне ім’я?

— Гарне, — погодилась Бора й додала, помовчавши. — Я на тебе сьогодні не чекала.

Божка здивовано звела очі — щось у голосі Бори було не те.

— Чому не чекали?

— А ти сьогодні залишаєшся?

— Якщо ви не проти, — розгубилась Божка, — а що?

— Я чула твою ранкову розмову.

— Яку розмову?

— Про парі. Яке ти виграла.

— А-а…

Божка робить рукою зневажливий жест: дурниці, мовляв, знайшли на що звертати увагу; але вираз її обличчя ледь помітно змінюється — зі здивованого на ніяково-розгублений.

— Ну виграла, — каже вона, — і що з того?

— Як це, що з того? — усе сподівалась Бора почути, лише не це зневажливе що з того? — Я думала, ти спонтанно вирішила залишитись, засиділась… Бог знає, чому залишилась. А ти усе продумала наперед — і розіграла спектакль.

Божка стенула плечима.

— Гаразд, — Бора заспокоюється: справді, чого так хвилюватися, краще за вечерю братися.

Чи то у Бори все валилося з рук, чи то будинок розважався: сіль, яку вчора усі бачили, не потрапляла нині на очі, даремно усі закапелки обшукали — керамічна діжечка, наповнена сіллю, немов у воду канула; знайшли її, коли вже з’їли недосолену локшину з тертим сиром — одночасно побачили на підвіконні. Кіцманя, що ходив за ними шнурком, випадково зачинили у коморі — не помітили, як він туди проскочив. Кликали його, кликали на обох поверхах, аж поки почули далеке нявчання.

— Скотинка! — Божка вихопила малюка з калюжі, яку він зробив на підлозі, можливо, й з радощів, що його нарешті надибали, а тепер здивовано роззирався: що за вогкість тут розвели?

Бора роззирнулась у пошуках шмати.

— Не переживайте, я заберу його додому. — Божка притиснула кошенятко до себе, повернулась на кухню, до улюбленого крісла зі спинкою-лірою. — І за цей дурний випадок не думайте.

Кошеня видерлося з Божчиних рук, зіскочило на підлогу, потрусило задньою лапкою — а тоді, нявчанням нагадавши про себе, знову опинилось на її колінах.

— Таких, як ви, обдурити легко. Тим більше, що воно спочатку було ніби гра.

Бора ледве стрималась, аби не перепитати: яких — таких? Але Божка не давала можливості щось вставити у свій монолог.

— Я вас побачила і подумала: ось у неї я і залишуся. У неї не страшно буде залишитись. Чужа — а ніби й не чужа. Розумієте?

Бора хитнула головою.

— А зараз у мене таке відчуття, ніби я до тітки рідної приїхала. Або до старшої сестри. І ми тут сім’я. Щось таке, розумієте?.. Ну що тепер зробиш, що воно починалося по-дебільному?

— Не знаю, — сказала Бора. — Дивні, чесно кажучи, у вас ігри.

— Та то навіть не ігри. Така хвиля зараз пішла: закладатися на бажання; хто програв — виконує бажання того, хто виграв. Виконання може бути відтерміновано. Місяць минає, другий, а тоді: гопа, з тебе реферат, ти мені бажання винен!

Божка зробила різкий рух, кошеня підстрибнуло у неї на колінах і, роззирнувшись, знову вляглося.

— А тут як вийшло? Суханова перед уроками каже: я не з дому прийшла, у нас була вечірка у Коцика, ми там усі до ранку залишились. Усі: о-о-о! Круто! Галка каже: а батьки? Суханова: та що батьки! Вони мені дозволяють. А я їм: он у мене батьки далеко, я ще й не те собі дозволити можу, і відпрошуватись ні в кого не треба. А Суханова: ну що, наприклад, можеш? — Переночувати, наприклад, не у друзів після вечірки, — кажу, — а у незнайомому місці переночувати. — Круто! — каже Галка. — Дві ночі, — каже Суханова, — хоча б дві ночі, заспоримо? — А я що? Домовились, — кажу. — Нє-є, — каже Суханова, — так, аби ми знали, що ти не вдома ховаєшся, і не у своєї бабці, і не у давніх знайомих! — За кого, кажу, ти мене маєш? Сказала, на новому місці, значить, на новому місці. — Ну що, б’ємось об заклад? — Згода! — На бажання? — На бажання! Галка свідок. А Суханова тоді каже: як-ке б то баж-жання наперед придумати? — таким огидним голосом. — Бо ж зрозуміло, каже, кому виконувати доведеться… — Та ніколи у світі! — думаю, — на вокзалі дві ночі пересиджу, а виграю.

Бора зачиняє різьблені дверцята креденса — чистий посуд поскладала на місця, на столі та у раковині знову порядок. Лідія б похвалила. Увесь цей час Божка сидить з котом на колінах, у неї під ногами аж хрускотить від окрушок.

— Тримай, — каже Бора, простягаючи дівчинці віник та совок.

Божка нарешті помічає сміття під столом, особливо у тому місці, де вона сидить. Знімає кота на долівку, і той прудко кидається у прочинені двері — немов згадав про якусь невідкладну справу.

— А щоб ви швидше мене пробачили і щоб, короче, повірили мені… — Божка ретельно вимітає сміття з кутків на середину кухні. — Я вам таке скажу. Я своїй Галці, ну, товаришці моїй, про вас з Лідією спочатку, знаєте, що сказала? Я вас «старпьорками» назвала. Уявляєте?

Вона розгинається й повертається обличчям до Бори. Погляд у неї зараз винуватий, руки висять безживно: віник у правій, совок — у лівій.

— От зараза, — прискає від сміху Бора. — Мала ти зараза! Доживеш до сорока років, дізнаєшся, хто старпьорка, а хто ні.

Лідії за день мало що вдалося, хіба зрозуміти, яка це складна затія — оформити людину в будинок для тих, кому на схилі літ нема куди подітися. Різні довідки-дозволи потрібні, в тому числі від дітей, з якими давно розладналися стосунки.

Мама Лідії порадила доньці залишитися: доведи, мовляв, діло до кінця, чого туди-сюди їздити… Лідія сперечатись не стала, попросила лише передати слухавку старшій доньці, п’ятнадцятирічній Орисі: дозволила погуляти, але щоб повернулась не пізніше десятої вечора! Затим влаштувала виховну хвилинку середній Олі: знайшла чи не знайшла нарешті загублені у школі кросівки? А тоді й семилітньому Митрику дісталося: «Негайно вимкни комп’ютер! — пригрозила Лідія. — І слухайся бабусю!»