Острови Халдеї - Джонс Діана Вінн. Страница 32

Я бачила все це уривками, тому що пересувалася між моїм дядьком та тіткою, які весь час казали:

- Дійсно, дочка Гарета! Ти досить схожа на нього, - та, - У тебе очі твого батька, ти знала?, - та тому подібне. Він цього мені хотілося плакати. Венда, моя тітка, була майже така ж прекрасна як Ріаннан, окрім того, що була старша, звичайно ж, і її волосся було темнішим. Мого дядька звали Бран. Я весь час придивлялася, чи схожий він на мого батька, але було важко сказати, тому що він був дуже високий і мав велику бороду. Гадаю він мав таку ж саму невелику ауру величності, яку я пам’ятала у мого батька, так, ніби він вищий за більшість людей, зовсім не маючи при цьому такого наміру. Молодший брат Різа Брент, мав таку ж ауру.

Було дуже дивно знайти стільки невідомих зв’язків. Невдовзі їх стало ще більше. Люди стікалися з будинків унизу, з іншої сторони пагорбу, всі з метою зустріти нас. Кожен казав мені щось на кшталт:

- Я четвероюрідний брат твого батька, розумієш, - чи, - Я племінниця твоєї бабусі, ось так. – Цих було так багато, що я цілком не здатна назвати їх усіх. Єдині, кого я запам’ятала, були Шкільна вчителька та священик, які залишилися на вечерю, і вони також були родичами. Шкільна вчителька була сестрою Венди і дуже освічена, навіть більш ерудована ніж священик, який був кузеном Брана. Насправді, це нагадувало мені Скарр, як усі були родичами, і я була змушена боротися із ще однією атакою нудьги за домом.

Всі ці відвідувачі спричинили велику метушню гостинності. Було принесене вино та був зроблений чай, і Венда та дві служниці стали дуже зайняті, розносячи оливки та солені печива, що додавалися до напоїв. Іварове обличчя, коли він вперше скуштував оливку, було мальовниче. Його щоки впали, рот та очі зажмурилися і він сказав у розпачі:

- Куди я можу це виплюнути? Будь-ласка!

Ріаннан впала від сміху, але змогла вимовити:

- У вогонь, звичайно ж, дурнику!

Ого сказав:

- О, я пам’ятаю ці! – і взяв жменю. Він дійсно любив їх. І так само, здавалося, любила їх Тітонька Бек. Ого сів на стілець біля її крісла та обережно виймав тяжкі маленькі зернятка-камінці з оливки за оливкою для неї. Вогонь сичав від бомбардування оливковими камінцями. Гадаю, Ого з’їв дві, за кожну, яку давав Тітонці Бек.

Фінн тихенько сидів у кутку, поїдаючи усе, що підносили. Ну, я завжди думала, що Фінн може з’їсти будь-що. Я, я надавала перевагу солоному печиву, хоча уявляла, що можливо, просто набуду смак до оливок, свого часу. Грін Гріт спустився униз з балок, щоб отримати свою частину з мого печива.

В проміжках між цим, Фінн, Ого та я були біля вікон, зачаровані. Землі ферми Брана тягнулися униз до залитих сонцем пологих уступів. Найближчі сіро-зелені дерева були оливковими. Але там були виноградники та фруктові сади з звичайніших фруктів, і поле за полем тягнулися зернові усіх видів – я впізнала ячмінь та сіно, але було багато рослин, яких я до цього ніколи не бачила. Хоча, найчарівнішими речами були команди маленьких товстих коней, що тягнули візки із продуктами до сараїв. Це були не зовсім візки. У них не було коліс. Здавалося, кожен з них важко плив позаду команди, що тягла.

- Як таке може бути? – дивувався Фінн.

Я також дивувалася. Але, найбільше я думала про те, що Бран має тут, свого роду, королівство, повне далеких родичів, радше, як мій далекий кузен Король Кеніг.

Коли всі відвідувачі пішли, окрім священика та Шкільної вчительки, була подана вечеря, за величезним столом. Поки я була зайнята, змушуючи Тітоньку Бек поїсти, Ого був дуже сміливий та балакучий та постійно задавав питання. Одне з перших його питань було про дивовижні візки без коліс.

- О, ці, - сказав Різ, - магічний винахід мого батька. Акуратні, хіба ні?

Я подивилася на мого дядька, думаючи: “Отже, він також чарівник!”

Бран посміхнувся.

- Трохи забрало у мене часу, обміркувати їх, - сказав він. – Вони легші на конях. Але я все ще не знайшов способу, щоб вони не перегорталися.

- Їм потрібне обережне правління, - сказала Ріаннан. – У мене це не виходить.

- Ні, моя дівчинко, - сказав Бран. – Я все ще тремчу від того, як ти розбила мій перший, об великий сарай.

Ріаннан стала дуже рожевою і більше нічого не сказала. Івар, який би голосно розсміявся над кимось іншим, подивився на неї співчутливо.

- Я бачу, що це мистецтво, - сказав він. Я виявила, що мене все ще трохи колотить від цього.

Ого продовжував розпитувати, але питання, яке я особливо пам’ятаю, виникло, коли ми їли купи млинців, вкритих джемом та медом, на десерт. Ого сказав:

- У вас тут коли-небудь буває сніг?

- Не часто, - сказала Шкільна вчителька і, типово для вчителя, продовжувала, - Галліс лежить у потоці теплого повітря з південного океану, розумієш.

- Але коли йде сніг, - сказав Ого, - що роблять барди?

- О, вони тоді дійсно зайняті, - сказав Різ зі сміхом. – Вони рояться навколо, виспівуючи товстий шар білого та мальовничість, із гарними бурульками на кожному водоспаді.

- Не на моїй фермі, вони не співають, - сказав Бран, і він та священик обмінялися трохи похмурими поглядами. Я могла побачити, що він та священик не погоджувалися із діяльністю бардів.

На протязі всієї трапези, Венда дивилася на Тітоньку Бек глибоким, вдумливим поглядом.

- Вона під досить дивним закляттям, - сказала вона мені. – Але побачу, що я зможу зробити. – І, коли вечеря закінчилася, вона відвела Тітоньку Бек у якесь інше місце у будинку. Шкільна вчителька та священик пішли, так ніби це був сигнал, а решта нас допомогла служницям прибрати. Коли ті дівчата сіли вечеряти, Бран відіслав Брента у ліжко та повів решту нас у невелику вітальню. Хтось запалив там вогонь, так, ніби на нас чекали. Плаг-Аглі йшов за нами та знову влігся у теплому місці.

- Добре, Різ, - сказав Бран. – Ти настоюєш на цьому?

- Більше ніж коли-небудь, - відповів Різ. Він – якимось чином – засвітився. Я могла бачити, що він стримується з тієї найпершої миті, як ми побачили його, і, можливо до того.

Якби Тітонька Бек була тут і при своєму істинному розумі, вона сказала би щось на кшталт: “Він приховує своє світло під спудом, хіба ні?”. Тепер він був справжнім собою. Його очі сяяли і він сидів так, ніби був готовий вискочити зі свого крісла.

- Те, про що я хочу поговорити, є дуже секретним, - сказав він. – Священики би назвали це нечестивим.

Фінн поворухнувся у своєму кріслі.

- Отже, ми приймаємо участь у заколоті? – запитав він. Грін Гріт нахилився з Фіннового плеча, щоб подивитися у його обличчя.

- Так, я так думаю, - сказав Різ. Зненацька Блодред вискочила з під його комірця і також витріщилася на Фінна.

Фінн ковтнув.

- Я бачу, що це важливо, - сказав він. – Чи буде моя богиня висловлювати несхвалення?

Бран сказав, із коротким смішком:

- Полегше, чоловіче. На протязі років я усвідомив одну річ, яка полягає у тому, що те що кажуть священики і те, що думають боги є досить часто різними речами. У нас є пророцтво, яке веде нас.

- А, - сказав Фінн.

Різ нахилився уперед, з нетерпінням.

- Це щось, що я збирався вчинити, на протязі років. Я хочу врятувати мого дядька, якого викрали із Високим Принцом. Я працював над практичним способом зробити це, весь цей рік. – Він подивився на мене. – Ти ж хочеш знову побачити твого батька, так?

У мене було відчуття, ніби величезна рука стиснула мої груди. Я не знала, чи то було хвилювання, чи жах. А змогла лише видихнути:

- Як… як…?

- Тепер, коли ви тут, то можете допомогти, - сказав Різ. – Я збирався узяти чотирьох людей з Панді, окрім Ріаннан, яка виспівувала би нам, але ви четверо – ідеальні. Ви погодитеся вирушити?

- Так, але як ти плануєш перебратися крізь бар’єр? – сказав Ого. – Ніхто не може.

Різ засміявся.

- Ми полетимо, - сказав він. – Над бар’єром.

- Але, - сказала я, - але хіба бар’єр не купол, над всією Логрою?

- Може бути, - оголосив Різ. – Якщо так, то у Логри мало б закінчитися повітря дуже давно, а рибалки бачили там живих людей. Але, якщо він є куполом, ми просто полетимо назад сюди і подумаємо ще. Бачите, вітер дує з заходу на світанку, тоді коли ми вирушимо, і зі сходу на заході сонця, отже він принесе нас назад до Галлісу.