Острови Халдеї - Джонс Діана Вінн. Страница 8

- Які причини? – сказала моя тітка.

- Повага до богів і до священства, не така, як має бути, - сказав він через плече. - Моя мета влаштувати це правильно.

- Ти маєш на увазі, що думаєш, ніби Аласдаір більш богобоязний ніж його батько? – запитала моя тітка. – Якщо ти так думаєш, то приречений до розчарування, двічі.

- Вдячність, - заперечив Священик, - не слід скидати з рахунків.

- Або розраховувати на неї, - огризнулася Тітонька Бек.

Вони продовжували сперечатися, а Тітонька Бек ставала все злішою та більш захеканою, із кожним реченням, але не маю жодної гадки, що вони казати. Я пам’ятаю, що Тітонька Бек звинувачувала Священика, у тому що він намагається перетворити Скарр на Галліс, але це означало, що вони почали говорити про політику і я перестала слухати. Мене раптом приголомшив страх того, що я можу не побачити Скарр знову і я була зайнята намаганнями побачити якомога більше, наскільки це було можливо при світлі Місяця, якого неодноразово закривали хмари.

Гори були просто чорнотою над головою, хоча я могла вдихати їхній потужний вологий запах, а море було іншою чорнотою, із білими цяточками на ньому, з іншого боку. Але я пам’ятаю житло, досить пристрасно, на великому сірому валуні поруч зі стежкою, коли місячне світло ковзнуло по ньому, і майже так само пристрасно сірий, схожий на зимовий, верес, нижче валуна. Де стежка повертала, я могла дивитися через плече, через нахилену фігуру Ого, що через силу тяг за вуздечку ослика з багажем, і бачити замок, унизу навпроти моря, рваний та нерівний та темний. Там не було світла. Ви би могли подумати, що то пустеля. Звичайно ж, будиночок, у якому я жила із Тітонькою Бек, був поза межами видимості, за наступним підйомом, але я все одно дивилася.

Раптом мене вразило, що, якщо я ніколи більше не побачу Скарр, мені більше ніколи не доведеться спускатися у Місце. Ви не можете уявити радість та полегшення, яке мене охопило. Тоді я виявила, що не вірю цьому. Я знала, що Тітонька Бек якимось чином вигадає, як нам від усіх втекти. Ми могли благополучно повернутися додому до ранку. Я знала, що вона не хотіла вирушати у цю неправдоподібну подорож – не хотіла настільки, що могла ризикнути викликати незадоволення самого Верховного Короля. Як остання та єдина Мудра Жінка у Халдеї, вона мала достатнє вагоме положення, подумала я, щоб не слухатися Короля Фарлана. Чи насмілиться вона? Насмілиться?

Я все ще обчислювала це, із сумішшю хвилювання та безнадійності двох сторін питання, коли ми зацокали по широкій дорозі на верхів’ї Кілканнону, де каміння храму піднімалося вище рівнини пагорбу, праворуч мене. Я могла відчути їх, як свербіння або шипіння на моїй шкірі, і тутешнє світло моїм очам здавалося темно-синім. Від цього місця я почувалася настільки незатишно, що ненавиділа проходити біля нього. Чому боги мусять вимагати таку незатишну магію, завжди дивувало мене.

Трохи згодом, ми виїхали на плоскішу землю. Там стояв темний будинок Священика, все ще пахнучи пожежею, і навколо нього були порожні, місячно-срібні пасовища, де Донал випустив усю худобу. На іншому боці дороги, було довге, схоже на сарай, місце, де жили новачки. Воно було яскраво освітлене і – еге ж! - найвиразніший звук бешкетування лунав з середини. Очевидно, новачки не очікували, що Священик повернеться до ранку.

Священик зістрибнув з ослика та покрокував до входу. Раптом настала тиша. Заглядаючи у дверний отвір, навколо прямої, обуреної фігури Священика, я могла бачити, щонайменше, десять юнаків, застиглих, як статуї, під його пильним поглядом. Більшість з них винувато намагалася заховати чарки з питвом, за свої спини, хоча двоє, очевидно, були у такому стані, що їм було байдуже. Один з них продовжував пити. Інший продовжував співати, і зараз підняв свою чарку у тості до Священика.

- Я бачу, - сказав Священик, - що тут потрібно позбутися від негативних наслідків алкоголю*. Всі ви спуститься на берег разом із Мудрою Бек і переконайтеся, що вона безпечно добралася до свого човна.

^{* В оригіналі він сказав: “the demon drink needs exorcising”, при чому “the demon drink” часто використовується, як негативні наслідки споживання алкоголю.}

Тітонька Бек видала м’який, роздратований звук. Я була права. Вона думала про те, як вислизнути.

- Що? Зараз? – запитав один з новачків.

- Так, - сказав Священик. – Зараз. – Він прокрокував усередину житла та підняв маленьку діжку зі столу, і спокійно почав виливати її вміст на підлогу. Запах віскі ринув у мої ніздрі, крізь двері, достатньо сильний, щоб мої очі намокли. – Свіже повітря великий очисник, - зауважив він. – Йдіть. І, - він глянув на нас, що чекали назовні, - я бажаю вам хорошої подорожі, панянки.

Отже, решту шляху ми спускалися із дванадцятьма п’яними новачками. Дув доволі сильний вітер, з цього боку гір і, щоб там не казав Священик, мені здавалося що їм стало гірше. Вони плелися, вони розхитувалися, вони співали, вони хихикали та кожні десять ярдів, чи біля того, один з них неодмінно виривався уперед у дірковий кущ, а інші, тим часом, ревіли сміхом. Декілька з них були вимушені зійти зі стежки, щоб виблювати.

- Боги, - весь час казав Івар. – Це саме те, що мені потрібно!

А Тітонька Бек запитувала їх декілька разів:

- Ви певні, що для вас не буде краще, посидіти тут та відпочити? З нами все буде добре.

- О, ні, пані, - казали вони їй. – Не мона цього робити. Накаш. Маємо побашити вас безпечно на кораблі.

Тітонька Бек зітхала. Було ясно, що Священик пообіцяв Верховному Королю, що ми будемо на цьому човні, що чекав.

- Огидний чоловік! – сказала Тітонька Бек.

Оточені улюлюкаючим, підстрибуючим, регочучим натовпом, ми нарешті спустилися униз, де скелі уступали місце піску, поки занурений Місяць показував нам доволі великий корабель, що енергійно коливався угору та униз, у бухті. Івар застогнав він одного його вигляду. На нас чекав, серед вологих ударів та блиску зламів, весловий човен, чия команда нетерпляче повистрибувала, щоб зустріти нас.

- Поспішить, або ми пропустимо цей прилив, - сказав один з них. – Ми думали, ви вже не дістанетеся сюди вчасно.

Я зісковзнула з ослика та поплескала його. Я також поплескала дірковий кущ біля мене. Він був у цвіту – але коли дрік не цвіте? – і ласка моїх пальців випустила його міцний аромат. Він пахнув тим, що завжди нагадувало мені про дім та Скарр. Це здалося мені соромом, що наймолодший новачок негайно ж похитнувся у той самий кущ та виблював у нього.

- Ось, дівчинко. - Один з моряків схопив мене та загойдав у своїх руках. – Перенесу тебе над водою, - пояснив він мені, коли я видала лютий пронизливий крик.

Я дозволила йому. На ту мить я була майже нестерпно втомлена. Мені здавалося, що залишаючи ґрунт Скарру, я залишила усю свою силу позаду, але я очікувала, що це лише через те, що я не спала минулої ночі. Коли мене несли через гуркіт прибою, я ковтала сіль, коли я пересувалася, я мала проблиски Івара та Ого, які брели за мною, і ще дальший проблиск Тітоньки Бек, яка випростана та дуже висока, була повернута обличчям до моряка, який запропонував перенести її також. Я бачила її погляд на хвилі, підняття підбору та погляд на нього, а тоді знизування плечима та погодження. Вона переміщалася у човен статечно сидячи на руках моряка, підбори разом і обидві руки скромно застібнуті на його шиї, так, ніби бідолашний чоловік був ще одним віслюком.

Я ледь пам’ятаю веслування до великого темного човна. Я думаю, що я мабуть заснула, перш ніж ми дібралися туди. Коли я прокинулася, був яскравий сірий ранок і я лежала обличчям униз, на вузькій лаві у теплій, але пахучій деревом каюті. Я одразу схопилася. Я знала, це лише справа сорока морських миль* до Берніки.

_____________________

^{* Морська миля дорівнює1852,3 метрам.}

- Небеса! – викрикнула я. – Я пропустила усю подорож!

Виявилося, що такого не трапилося. Коли я вибігла у гойдаючийся, скрипучий прохід під палубою, Тітонька Бек зустріла мене з новинами, що ми зустріли вітри з протилежного напрямку.