Людина-амфібія - Беляев Александр Романович. Страница 22

Я думаю, вони більше не повернуться. Повіз її до себе Зуріта”, — закінчив свою розповідь Бальтазар, і було видно, що він дуже задоволений тим, що сталося.

“У вас на очах вкрали дочку, і ви так спокійно, навіть радісно розповідаєте про це!” — обурено сказав я Бальтазарові.

“А чого мені турбуватися? — здивувався Бальтазар. — Коли б це був хтось інший, тоді інша справа, а Зуріту я давно знаю. Вже коли він, скнара, на автомобіль грошей не пошкодував, то, значить, Гуттієре йому дуже подобається. Повіз — так ожениться. А їй — наука: не будь упертою. Багаті люди на дорозі не валяються. Плакати їй нема за чим. У Зуріти є гасієнда “Долорес” недалеко від міста Парани. Там живе його мати. Туди, напевне, і повіз він мою Гуттієре”.

— І ви не побили Бальтазара? — спитав Іхтіандр.

— Послухати вас, то я тільки те й повинен робити, що битися, — відповів Ольсен. — Правду кажучи, спочатку я хотів відлупцювати Бальтазара Але потім подумав, що тільки зіпсую справу. Я гадав, що не все ще втрачено… Не розповідатиму вам про подробиці. Як я вже казав, мені пощастило побачитися з Гуттієре.

— В гасіенді “Доіорес”?

— Атож.

— І ви не вбили цього негідника Зуріту і не визволили Гуттієре?

— Знову бити, та ще й вбивати. Хто б міг подумати, що ви такий кровожерливий?

— Я не кровожерливий, — з сльозами на очах вигукнув Іхтіандр. — Але ж це обурливо!

Ольсенові стало шкода Іхтіандра.

— Ви маєте рацію, Іхтіандре, — сказав Ольсен. — Зуріта і Бальтазар — негідні люди, вони заслуговують на гнів і презирство. їх варто було б побити. Але життя складніше, ніж ви, мабуть, уявляєте собі. Гуттієре сама відмовилась тікати від Зуріти.

— Сама? — не повірив Іхтіандр.

— Так, сама.

— Чому?

— По-перше, вона певна, що ви покінчили з собою — втопилися через неї. Ваша смерть гнітить її. Вона, бідолашна, мабуть, дуже любила вас. “Тепер моє життя закінчене, Ольсене, — сказала вона мені. — Тепер мені нічого не треба. Я байдужа до всього. Я не стямилася, коли священик, якого запросив Зуріта, обвінчав нас. “Ніщо не робиться без волі божої, — так сказав священик, надіваючи мені на палець обручку. — А те, що з’єднав бог, людина хай не розлучає”. Я буду нещасна із Зурітою, але боюся накликати на себе гнів божий і тому не покину його”.

— Але ж усе це дурниці! Який бог? Батько каже, що бог — це казка для маленьких дітей! — гаряче вигукнув Іхтіандр. — Невже ви не могли переконати її?

— На жаль, Гуттієре вірить у цю казку. Місіонери встигли зробити з неї ревну католичку; я давно пробував, але не зміг порушити її віри. Вона навіть погрожувала розірвати нашу дружбу, якщо я говоритиму з нею про церкву та бога. Доводилось чекати. А в гасієнді у мене й часу не було довго переконувати її. Мені пощастило обмінятися з нею лише кількома словами. Ага, ось що вона ще сказала. Обвінчавшись з Гуттієре, Зуріта сміючись вигукнув: “Ну, одну справу зроблено. Пташку спіймали і посадили в клітку, тепер лишається рибку питати!” Він пояснив Гуттієре, а вона мені, про яку рибку йде мова. Зуріта їде до Буенос-Айреса, щоб спіймати морського диявола, і тоді Гуттієре буде мільйонершею. Це часом не ви? Ви можете бути під водою без будь-якої шкоди для себе, лякаєте ловців перлин…

Обережність стримувала Іхтіандра відкрити Ольсенові свою таємницю. Пояснити її він однаково не зміг би. І, не відповідаючи на запитання, він сам запитав:

— А навіщо Зуріті морський диявол?

— Педро хоче примусити диявола ловити перли. Отже, якщо ви морський диявол — стережіться!

— Дякую за попередження, — відповів юнак.

Іхтіандр навіть гадки не мав, що про його витівки знали всі на березі і що про нього багато писали в газетах та журналах.

— Я не можу, — раптом заговорив Іхтіандр, — я мушу побачити її. Побачитись з нею хоч би востаннє. Місто Парана? Так, знаю. Шлях туди лежить уверх по річці Парані. Але як дійти від міста Парани до гасієнди “Долорес”?

Ольсен пояснив.

Іхтіандр міцно потиснув Ольсенові руку.

— Пробачте мені. Я вважав вас ворогом, але несподівано знайшов друга. Прощавайте! Я йду шукати Гуттієре.

— Зараз? — запитав усміхаючись Ольсен.

— Так, цієї ж миті, — відповів Іхтіандр, стрибаючи у воду, і поплив до берега. Ольсен тільки похитав головою.

Частина друга

У ДОРОЗІ

Іхтіандр швидко зібрався в дорогу. Він дістав сховані на березі костюм і черевики, прив’язав їх на спині ремінцем, на якому висів ніж, надів окуляри та рукавиці і вирушив у путь.

У затоці Ріо-де-Ла-Плата стояло багато океанських пароплавів і кораблів, шхун і баркасів. Між ними сновигали невеличкі парові каботажні катери. З-під води їхні днища скидалися на водяних жуків, що рухалися на поверхні в усі боки. Якірні ланцюги й троси здіймалися з дна, немов тонкі стовбури підводного лісу. Дно затоки було вкрите різними покидьками, залізними уламками, купами розсипаного кам’яного вугілля і викинутого шлаку, обривками старих шлангів, клоччям вітрил, бідонами, цеглою, битими пляшками, банками з-під консервів, а ближче до берега — трупами собак та котів.

Тонкий шар нафти вкривав поверхню. Сонце ще не зайшло, але тут стояли зеленаво-сірі сутінки. Річка Парана несла в затоку пісок і мул, що скаламучували воду затоки.

Іхтіандр міг би заблукати серед цього лабіринту суден, але йому за компас правила легка течія річки, що вливалася в затоку. “Дивно, які неохайні люди”, — думав юнак, з огидою роздивляючись дно, що нагадувало смітник. Він плив серединою затоки, нижче кільової частини кораблів. У забрудненій воді затоки йому важко було дихати, як людині в задушливій кімнаті.

У кількох місцях на дні йому траплялися трупи людей, кістяки тварин. В одного трупа був розкраяний череп, а на шиї виднілася мотузка з прив’язаною каменюкою. Тут був похований чийсь злочин. Іхтіандр поспішив швидше виплисти з цього страшного місця.

Але чим вище піднімався він затокою, тим дужче відчував зустрічну течію. Плисти було трудно. В океані теж були течії, але там вони допомагали йому: юнак добре знав їх. Він користувався ними, як моряк попутним вітром. Тут була лише одна — зустрічна течія. Іхтіандр був досвідченим плавцем, але його дратувало, що він так поволі посувається вперед.

Раптом щось пролетіло зовсім близько, трохи не зачепивши його. Це кинули якір з якогось судна. “Одначе тут плавати небезпечно”, — подумав Іхтіандр і озирнувся. Він побачив, що його наздоганяє великий пароплав.

Іхтіандр поринув ще нижче, і коли дно корабля проходило над ним, ухопився за кіль. Поліпи обліпили залізо шорсткою масою, за яку можна було триматися. Щоправда, лежати під водою в такому положенні не дуже зручно, але зате тепер він був у захистку і швидко плив разом з пароплавом.

Дельта скінчилася, і пароплав поплив рікою Параною. Річкова вода несла в собі дуже багато мулу. У цій прісній воді Іхтіандр дихав важко. Руки його заніміли, однак він не хотів покидати пароплав. “Дуже шкода, що я не міг вирушити в що мандрівку з Лідінгом”, — згадав він про дельфіна. Але дельфіна могли забити у річці. Лідінг не міг весь час плисти під водою, а Іхтіандр побоювався виринати на поверхню річки, де був надто великий рух.

Руки Іхтіандра втомлювалися все більше. До того ж його мучив страшенний голод, бо Іхтіандр цілий день нічого не їв. Довелось зупинитися. Випустивши кіль пароплава, Іхтіандр поринув на дно.

Сутінки густішали. Іхтіандр оглянув мулке дно. Проте він не знайшов ні розплатаних камбал, ні устричних черепашок. Біля нього шастали прісноводні риби, проте він не знав їхніх звичок, і йому здавалося, що вони хитріші за морських. Піймати їх було важко. Тільки коли настала ніч і риби поснули, Іхтіандрові пощастило спіймати велику щуку. М’ясо її було тверде і відгонило мулом, та зголоднілий юнак пожадливо їв його, ковтаючи цілі шматки з кістками.