Измена. ZRA DA made in Ukraine - Кононенко Евгения. Страница 6

- Але навіщо їй вбивати твою маму, вона ж так добре ставилась до тебе?

- Тому що ми з мамою перестали їздити до неї, коли вона звела зі світу тьотю Марину.

- Ну й бабуся в тебе! Не дай Боже, щоб така вирішувала твою долю!

- Мене минулого червня так тягло до неї поїхати! Хоті лося кинути усе і приїхати хоча б на день поговорити, розпо вісти, пояснити. Але ж були випускні екзамени, іспити до нашого університету, підготовка до Америки, а ще й нерву валася дуже - ану ж, як об’явиться хтось із дідових спадкоємців - у нього ще діти є, крім мами.

- Але не об’явилися?

- Та вони всі п’яниці, як і він, тільки моя мама вийшла в люди з дідового притону. Вони й не знають, що воно таке - претендувати на спадок!

- А може, їм ще хтось пояснить?

- Вже минуло півроку, все, потяг пішов! Ми з мамою перехрестилися, коли ці півроку минули. Точніше, мама лад на була усім поділитися, але я…

Згадавши лагідну й безпорадну вдачу своєї мами, Вікторія знову заплакала, і гості знову перевели розмову на бабусю Марію.

- А звідки ти знаєш, що твоя бабуся звела твою тітку?

- А Марина була дуже гарна, я в житті більше таких не бачила, тільки в кіно, і то не в кожному. А дядя Валерій дуже пив. І Марина… вона зустрічалася з барменом із автозаправ ки. Я сама їх бачила. І баба Марія наслала на Марину апендицит.

- Але ж твоя мама не гуляла!

- А її чоловік, батьків батько, теж не гуляв.

- Ти ж казала, він пішов від неї!

- Так, він пішов від неї, але не до іншої жінки. Просто пішов.

- Просто так пішов від жінки, з якою мав трьох дорослих дітей?

- Так. Вона була директором лісокомбінату, весь час на роботі… Мені бабусині сусідки потім не раз казали: не захоп люйся роботою, бо втратиш чоловіка. Якби в них була дочка, яка б пекла пироги і прала, може, дідусь i тримався б дому.

Сусідки самі не знали, чи судити його, чи ні. З одного боку, вона чоловікові справді ніколи чистої сорочки не подала. А з другого боку, ви ж уявляєте, що таке великий комбінат!

Вона казала, що в них були такі технології, про які в радян ські часи ніхто не чув! І вона вважала, що її чоловік мав це розуміти і не вимагати від неї пирогів і сорочок…

- Скільки іпостасей поєдналoся в твоїй бабусі! - захоплено вигукнув майбутній маґістр Костик. - Тут і прадавній український магічний матріархат! І православний пуризм! І ранньокомуністична відданість великій справі, і маскулінна здатність пожертвувати родиною заради справи життя!..

Дмитро Стебелько стояв біля вікна і тоскно думав, що тепер робити. Він так і не знав, де оселились Вероніка і Віка, коли пішли від нього, ні адреси не знав, ні телефону. Подзво нив на роботу Ларисі, дружині брата Володі, того, що працює в Америці. Лариса сказала, що дуже зайнята. І хоч не могла, за її словами, говорити, одразу ж залементувала, що тепер її черга. Вже дві невістки його матері, і старша, Марина, і наймолодша, Вероніка, на тому світі, і тільки вона ще тут. Їй страшно, моторошно. Вона не знає, що тепер буде і хто подбає про її сина Ярослава, який от от осиротіє. Як і сердешна Віточка. То явно лиха свекруха відсилає своїх невісток у пекло. Він сказав Ларисі, що його мати, а її свекруха, померла більш ніж півроку тому, невже вона цього не знає? Він недавно їздив ставити хрест на її могилі і дуже заслаб у тому селі, невідомо, як вичухався… А Вероніка не вичухалася. Ти чуєш, не вичухалася! Поки що про похорон нічого не відомо, спочатку мають бути результати розтину. Ввечері Лариса обіцяла неодмінно перетелефонувати.

Раніше Лариса не схотіла допомогти йому знайти дру жину й дочку, коли він їх шукав рік тому. Чи озветься вона сьогодні, як пообіцяла?.. Але навіть як і подзвонить, то вве чері. Як дожити до вечора? Раніше його якось тримала робота. Робота рятує від тяжких дум краще, ніж горілка. Але й найсильніший мужик не може працювати день і ніч. При ходить вечірня втома, тяжкі думи й горілка. Та зараз ранок, і йому не треба на роботу. Ще триває відпустка, яку він оформив перед Новим роком. А він нічого неспроможний робити. Навіть пити, бо ніколи не пив ні вранці, ні в обід, і пишався, що навіть при такому собачому житті йому вдаєть ся дотримуватися хоча б якихось принципів. За вікном тихо йде сірий сніг. І в домі тихо. Загадкові шурхоти приходять до його порожніх кімнат тільки з темрявою, а нині в усіх трьох кімнатах тихо, аж мертво.

Він збудував цей дім, додаючи власної крові до його бетонних стін, і ввів до нього свою невелику родину. А вони, його дівчата, ще й були невдоволені: зусібіч довжелезні бетонки заступають світ. Не видно дзвіниці Лаври. Якщо є бодай якийсь сенс у тому, щоб жити на лівому березі Дніпра, то тільки заради того, аби бачити незрівнянний силует правого. І стеля низька. Вероніка не раз згадувала, яка висока стеля була в тому батьковому притоні… Так, звичайно, вона ганила не його, а сучасну архітектуру, але в нього щоразу шкреблися кішки на серці, коли дружина з донькою на два голоси затягали пісню, мовляв, не можуть дихати в цих бетонних комірчинах. Нічого собі комірчини! Сорок вісім метрів житлової площі, де він тепер залишився сам на сам із протягами і привидами.

А тоді їх було троє на три кімнати. Вероніка народила тільки Віту. Народжувала дуже важко, не те що інші жінки.

Щоправда, вона була дуже молода - сімнадцять років. А одружились вони, коли їй і сімнадцяти не було, як Віті, коли вони пішли. Він би вбив того, хто наблизився б до Віти з такими намірами… Втім, Віта вже давно живе без його опіки і, можливо, має хлопця…

А тоді вона була така маленька, і так голосно кричала щоночі. І Вероніка плакала, не пускала його до себе, поки Віточці не виповнилося шість місяців. Плакала гірко, невтіш но, голосно, кричала, що в неї болять післяпологові шви, аж вибігала в коридор гуртожитку, коли він намагався пригор нути її. І він терпляче заспокоював її, хоча бувало, так хотілося піти світ за очі блукати вечірнім містом. А потім десь виспатися, хоч і на вокзалі, і піти на науковий семінар, де на нього тоді ще чекали.

На останньому курсі його зацікавило моделювання надскладних систем, - тепер колишні однокурсники пра цюють за фахом у кращих наукових установах світу. Але вони всі були кияни або поодружувалися з киянками, їм не треба було будувати для себе дім у цьому місті. А він за пора дою брата Володі пішов працювати на обчислювальний центр Будгіпротресту. Тамтешня черга на житло була значно реальніша від тієї, яку пропонував науковий сектор на кафедрі, де він був збирався працювати, доки у підворітті на Подолі не зустрів Вероніку. Що знала та перелякана неповнолітня дівчинка про його життєвий вибір тоді, незлі ченну кількість років тому, коли він уперше відчув: так, він мужчина, отож має жити й працювати, як глава родини.

Кажуть, утраченим називається покоління тих, хто повер нулися з війни й не знаходить собі місця в мирному житті.

Про них пишуть книги, знімають фільми. А хто розкаже про тих, що будували свій дім у великому місті, тих, що просто не могли повернутися в рідне місто чи село, бо їхній фах потрібен тільки тут, у столиці? А тут немає дому, тільки брудний гуртожиток, пародія на дім. Тепер усе по іншому.

Тепер дім можна купити. Невідомо як заробити гроші і купити. Це також нелегко, для цього теж доводиться пройти мало не всі кола пекла. В кожної епохи своя дорога до раю і своя дорога до пекла. Він тоді сподівався: збудує кооперативну квартиру і повернеться до наукового сектору, куди вперто мало не два роки ходив на семінари. Але, щоб буду вати кооперативну квартиру, потрібно було не тільки бути у квартирній черзі, а й заробити гроші. Він не просив грошей у матері. Мати саме тоді допомагала будуватися старшому, Валерію. А ще матір дуже образив середульший, Володя.

Мати подарувала йому гроші на меблевий гарнітур у помеш кання, куди він прийшов зятем. Але Володина теща Майя Гаврилівна, Ларисина мати, повернула свасі гроші зі словами:

«Поставить у нас свої меблі, буде себе вважати хазяїном тут!»