Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич. Страница 23

“Так, розумію, розумію, — усміхнувся Ван Лун. — Присмоктує порожнеча!..”

Дивна зв’язаність власних рухів вразила його, немовби він інстинктивно побоювався зробити зайвий крок. Його обличчя відділялося від міжпланетного простору тільки товстим органічним склом шолома-циліндра. Дивно і страшно було думати, що тут-таки, за цим прозорим склом, — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнеча Всесвіту. І він, з трудом стримуючи хвилювання, дивився у пробоїну.

Тепер Ван Лун бачив не одну лише крупну жовтувату зірку, яку помітив спочатку. Чорна безконечна глибина була, здавалося, геть уся рясно засипана іскрами й вогниками. Це були зовсім не такі зірки, до яких звик погляд людини на Землі! Вони палали кожна сама по собі, сплітаючись при тому в барвисті чарівні візерунки; погляд пробігав по них, мимоволі затримуючись на величезних сліпучих зірках, які палахкотіли незгасним яскравим світлом далеких гігантських світил.

Але зараз був не час для спостережень.

— Триста двадцять, п’ятнадцять, одинадцять, — лунав у його навушниках голос Галі.

— Миколо Петровичу, — закричав Ван Лун, — дозвольте сказати, пробоїну знайдено!

— Дуже добре, Ван, — почув він у відповідь нетерплячий голос Риндіна. — Чи легко полагодити це?

— Зараз почну. Гадаю, заварю швидко. Незабаром все буде в порядку… Вадиме, прошу вас, ідіть до мене, в сектор… — він оглядівся, ввімкнув прожектор. А, ось вони, умовні позначення переходів і відсіків астроплана! — В сектор К-14! Інструменти! Одразу!

— Єсть!

Ван Лун знову схилився до пробоїни. Що ж, все ж таки попрацювати доведеться. Оплавлені краї пробоїни свідчили про величезну силу, з якою вдарив невеличкий метеорит. Очевидно, сам він вибухнув під час удару, перетворився на газ.

— Вадиме, довго чекати вас доводиться!

— А я вже тут, Ван!

З темряви з’явився силует Сокола, вірніше — його скафандра. Біле проміння прожектора прорізало пітьму і схрестилося з промінням прожектора Ван Луна. Фантастичні постаті двох мандрівників у Всесвіті схилилися коло пробоїни, пильно розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з величезною силою. Він пробив, як той снаряд, оболонку астроплана, та до того ще й кріплення переборки.

— М-да… — пробурмотів Сокіл. — Оце так удар! Мабуть, нам ще пощастило, що в цьому місці було кріплення переборки. Воно прийняло на себе частину удару, інакше метеорит міг би пробити і внутрішню стінку, врізатися в каюту… Гаразд, але чому не спрацювали радіолокаційні шукачі?.. Це не просто цікаво, але й тривожно, Ван. Це визначає, що і надалі…

— Про “надалі”, вважаю, встигнемо поговорити, — сухо відгукнувся Ван Лун. — Давайте працювати, прошу.

Він акуратно виміряв діаметр пробоїни. Потім проміння його прожектора освітило принесений Соколом ящик з інструментами. Ван Лун відшукав у ньому щось схоже на плескату пробку і виміряв її.

— Ні, треба ширше. Він узяв іншу.

— Ця підійде.

— Отак присмоктувало до отвору і мій шолом.

— Вплив порожнечі, — озвався Сокіл. — Вона висмоктує з нашого корабля повітря.

За ящиком, який приніс Сокіл, тягнувся гнучкий електричний кабель. Сокіл вийняв з ящика невеличкий апарат, з’єднаний шнуром з корпусом ящика, приставив його до пробки і повернув вимикач. Одразу із приладу висунувся масивний металічний стрижень, який дрібними сильними ударами бив по пробці. Це був електричний молоток. Частими ударами він забивав пробку в пробоїну. Вже через півхвилини Сокіл виключив молоток. Пробка міцно увійшла в пробоїну, щільно закривши отвір.

— Тепер заваримо краї!

У руках Ван Луна був уже інший апарат. Він нагадував знайомий кожному виробничнику прилад для електрозварювання, тільки портативніший. Ван Лун включив його. Спалахнула сліпуча, яскрава дуга полум’я. Легкими рухами Ван Лун проводив кінчиком приладу по краях пробоїни. І там, де вогняна дуга з’єднувала корпус астроплана, кріплення переборки і пробку, — метал пробки зразу розплавлявся і заливав стінку ракети, розпливаючись по ній. Пробка зварювалася з металічною стінкою і кріпленням переборки. Ця операція забрала теж небагато часу.

І нарешті Галя Рижко, яка уважно прислухалася до голосів Ван Луна і Сокола, почула радісний вигук геолога:

— Миколо Петровичу, можна включати повітряні апарати. Пробоїну закрито!

Проте Риндін заперечив:

— Рано ще, Вадиме! Двері в коридор відчинені, та й ви ще будете повертатися, повітря даремно виходитиме у відсіки. Йдіть до каюти, ізолюйте її, а тоді вже і включайте апарати постачання повітря.

— Єсть!

Тим часом Галя Рижко, яка остаточно заспокоїлася, з інтересом вивчала свій скафандр. Зроблений він був продумано і дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невідомої Галі тканини, міцної й пружної, немов насиченої гумою, вкривав усе тіло; з неї ж були зроблені шаровари й рукава. Зовні ця пружна товста тканина була вкрита ще й тонкою металічною сіткою, яка, мабуть, призначена була захищати тканину від ударів, пошкоджень і подряпин і не давати їй роздуватися зсередини. Для цього ж таки в рукава й шаровари були вставлені металічні кільця.

Високий циліндричний закруглений зверху шолом з прозорого матеріалу міцно закріплювався на наплечному вигнутому кільці з блискучого металу. Це кільце зручно лежало на плечах людини, не заважаючи їй рухатися, і разом з тим надійно прикріплювало циліндричний шолом. Кілька гнучких трубок в металічних спіралях з’єднували нижню частину шолома з апаратами для дихання, які містилися за спиною, нагадуючи ранець.

Потужний прожектор, закріплений на грудях скафандра, давав сліпуче біле проміння. Галя кілька разів вмикала і вимикала його, знайшовши кнопку керування.

Виявилося, що руки рухаються в рукавах скафандра зовсім легко — так само, як і пальці в товстих рукавичках. Відчуття зв’язаності і незграбності, яке було у Галі перший час, виникало тільки спочатку, доки вона не звикла до скафандра. А потім все йшло добре і без найменшої незручності.

Взагалі в цьому надзвичайному скафандрі була безліч дотепних пристосувань. Галя дуже легко навчилася керувати обігріванням. Вона зразу ж намацала маленьку рукоятку в нижній частині шолома, про яку їй сказав Ван Лун, і знайшла потрібний для неї стан. Електрогрілка була, мабуть, десь у тканині костюма, а можливо, нагрівалася та сама металічна сітка, яка вкривала скафандр… В усякому разі, від цієї грілки розливалося приємне тепло, яке рівномірно зігрівало все тіло, від кінчиків пальців на руках до нігтів на пальцях ніг.

Галі дуже кортіло відшукати в скафандрі мініатюрну радіоустановку, яка дозволяла переговорюватися з товаришами і навіть чути всі звуки, що лунали зовні, поза скафандром. Адже для цього треба, щоб у шоломі був свій власний мікрофон і репродуктор і, крім того, окремий мікрофон, виведений назовні. Галя чудово розуміла все це, недарма вона завжди цікавилася радіотехнікою. Але виявити щось у шоломі чи біля нього їй не вдалося: мабуть, і мікрофон, і телефон були дуже маленькими.

Шукаючи радіоустановку, Галя обмацала вже всю верхню частину скафандра, коли прочинилися зовнішні двері каюти і ввійшли в своєму фантастичному для незвичного ока одязі Сокіл і Ван Лун. Останній зачинив за собою двері, перевірив, чи досить міцно прихопили її криві важелі, що висунулися з стіни, чи не залишилося десь щілини. Потім він повернувся до Галі:

— Нудьгуєте, дівчино, так? — лагідно, хоча, як і звичайно, трохи насмішкувато пролунав його голос. — Нічого, нічого, вже кінець. Прошу стежити за барометром, включаю постачання повітря.

— Та я зовсім і не нудьгувала, а слухала, як ви розмовляли, — відповіла Галя. — І потім зайнята була скафандром. Я ніколи не думала, що він так складно влаштований.

— А що, важко справлятися? — спитав Сокіл.

— Ні, зовсім не так! Він складний, а виходить, що вся ця складність допомагає людині відчувати себе зручно й легко.