Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич. Страница 47

— Ну це, звичайно, так, проте… Втім, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато.

— Вважаю, так. Ще встигнемо поміркувати.

— А як ви гадаєте, Ван, товариші бачать нас тут?

Ван Лун посміхнувся:

— Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас. — І він зробив вітальний жест рукою в бік астроплана, який тьмяно виблискував шліфованим корпусом в глибині міжгір’я.

Справді, Вадим Сокіл і Галя Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Риндін і Ван Лун зникли з їх очей, — тоді, коли на людей в скафандрах в тіні скель нападали розлючені хижі комахи. Потім Сокіл і Галя бачили, як Ван Лун кудись стріляв.

— Ось Ван уже й тішиться, — весело, хоча й з ноткою заздрості в голосі сказав Вадим. — Бачите, полює!

— Здорово, Вадиме Сергійовичу, — відгукнулася Галя, пильно дивлячись в ілюмінатор. — А раптом — щось схоже з оленем або зайцем? От буде смачний обід! І як же мені набридли консерви та морожене м’ясо, так уже хочеться свіженької їжі!..

— Не думаю, — заперечив Сокіл. — Ані олень, ані заєць не підходять для юрського періоду, і ви це добре знаєте, Галю.

— Ну, хай тоді буде молодий ігуанодон. Як ви казали мені колись: “засмажимо філе молодого ігуанодона”?

Сокіл тільки відмахнувся:

— Чи довго ще ви згадуватимете про те, що я говорив жартуючи? Ну й характер у вас, Галю! Хоча… — замислився він, — хоча… хто знає, може статися, що ігуанодони і їстівні, це питання палеонтологією не розроблювалося. Власне кажучи, в цьому немає нічого неймовірного… Проте вони вже забралися на гору, дивіться!

Тепер було чітко видно: Риндін і Ван Лун стояли на вершині скелі, яка панувала над міжгір’ям. їх силуети різко вирізнялися на тлі неба. Ван Лун з силою бив по скелі своєю похідною киркою, Микола Петрович розгортав принесену ним довгасту річ. Через кілька хвилин Риндін установив на вершині скелі якийсь широкий товстий стрижень. Від нього відходили міцні стальні відтяжки. Ван Лун укріплював їх на вбитих в скелю кілках.

Ось Микола Петрович обернувся до астроплана і помахав рукою, наче закликаючи до уваги товаришів, які залишилися в міжпланетному кораблі. Ван Лун також дивився в їх бік.

— Та бачимо, бачимо! — нетерпляче вигукнула Галя. — Давайте вже мерщій!

Микола Петрович нахилився, Він щось робив із товстим стрижнем, укріпленим вертикально в скелі. І раптом стрижень почав зростати! Здавалося, він витягався вгору, як підзорна труба, одне коліно за одним. Так воно було і в дійсності. Стрижень зростав, підіймався вгору, дедалі тоншаючи. Але найвища його частина все ще залишалася товстою, широкою. Ось мачта, на яку поступово перетворився стрижень, досягла заввишки метрів п’ять—шість — і на мить застигла так. І тоді раптом на її верхівці розкрився великий червоний прапор! Прапор рідного Радянського Союзу, тонкий шовковий яскраво-червоний прапор з золотим серпом і молотом у лівому горішньому куті! Мачта трохи погойдувалася в повітрі, підтримувана стальними відтяжками.

Радянський червоний прапор, прапор любимої Радянської Батьківщини маяв на високій скелі Венери!.. Над ним у небі пливли важкі сірі хмари, внизу і навколо нього розливалося оранжево-червоне море примхливої рослинності невідомої планети, — але прапор Батьківщини гордовито майорів у цьому новому світі, куди прилетіли відважні посланці радянського народу!

Урочисто і нерухомо, як у почесній варті, застигли біля прапора на скелі Риндін і Ван Лун. Галя Рижко схвильовано схопила руку Сокола. Вона вигукнула:

Сокіл мовчки палко потиснув її руку. І вони заспівали могутній, урочистий Гімн Радянського Союзу. Вони співали його голосно і радісно, випроставшись на весь зріст, з сяючими очима. Гімн лунав у каюті астроплана, проте їм здавалося, що його мелодія охопила ціле міжгір’я, що разом з ними співає все: і скелі, і дерева, і густий оранжевий чагарник, вся Венера, увінчана гордовитим червоним прапором…

Відлунали останні слова Гімну. Галя відчувала, як прискорено стугонить її серце. Як усе прекрасно! І Вадим Сергійович такий милий, хороший, близький! їй не хотілося говорити, хотілося ще довго-довго переживати ці надзвичайні хвилини, неповторні хвилини радості й щастя.

Але ось Сокіл першим порушив мовчання. Він стурбовано дивився в ілюмінатор, а потім обернувся до Галі.

— Мабуть, буде сильний дощ, Галю. Погляньте, яка насувається важка чорна хмара!

Справді, з-за гори випливала величезна важка хмара синьо-чорного кольору. Вона насувалася дедалі ближче, опускаючись нижче й нижче, майже торкаючись верхівок дерев, які затріпотіли й забилися під поривами вітру.

Наближення дощу помітили і Риндін з Ван Луном. Хутко перевіривши наостанку кріплення мачти, вони поспішили зі скелі вниз. Хмара закривала вже майже все небо.

Важко впали перші великі краплини. Вони скотилися по склу ілюмінатора, лишаючи на ньому широкі мокрі смуги. І тоді майже одразу ринув заливний дощ. В його потоках уже не можна було розгледіти окремих краплин чи навіть струменів. Здавалося, що це й не дощ зовсім: з низького почорнілого неба лилися суцільні потоки води, наче хтось там, угорі, перегортав один за одним величезні баки, наповнені вщерть пінявою водою. Бурхливі потоки ринули між скелями вздовж схилів міжгір’я.

— Нелегко буде нашим добиратися до корабля під такою неймовірною зливою, — із співчуттям промовив Сокіл. Галя, не відповідаючи йому, прислухалася: їй здалося, ніби вона чує, як відчиняється верхній шлюзовий люк. Так, так, вона чує!

— Ідуть, ідуть! — радісно закричала дівчина.

Справді, за хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Ван Лун і Риндін. Вода ручаями збігала на підлогу з їх скафандрів. Галя кинулася до Миколи Петровича і допомогла йому зняти шолом.

— А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено примовляла вона, — така жахлива злива, я ніколи не бачила нічого подібного!

— Ага, прямо-таки тропічна, — відповів їй, посміхаючись, Риндін. — Яка ваша думка, Ван?

— Вважаю, навіть понадтропічна. Гадав раніше, у нас, на півдні Китаю, сильні дощі. В Індокитаї ще сильніші. Цей дощ — найсильніший. Добре, встигли дійти. Інакше було б важкувато, — сказав Ван Лун, указуючи на ілюмінатор. — Дивитися звідси добре, іти там погано.

Схили міжгір’я перетворилися на суцільні кипучі водоспади. Разом із шаленою водою, що ринула вниз, неслося, перекидаючись, крупне каміння, вивернуті з корінням дерева. І по дну міжгір’я бурлила і клекотіла гірська річка, яка створилася тут за час зливи.

— Може статися, потік води міг би винести нас звідси? — промовив задумливо Риндін, але тут-таки безнадійно відкинув це припущення: — Куди там! Корабель затиснутий між скелями, та й важить він стільки, що вода зможе підняти його лише в тому разі, якщо заповнить ціле міжгір’я аж до країв…

Галя прилинула до товстого скла ілюмінатора. Якщо навіть Ван Лун, який об’їздив півсвіту, не бачив ніколи раніше такої страшної зливи, то що ж було сказати їй! Ані в тропіках, ані в субтропіках Галина Рижко не була, якщо не зважати на Чорноморське узбережжя на Кавказі. Але хіба там може бути що-небудь подібне? Ой яка жахлива, неймовірна злива! Від самого вигляду тих безнастанних потоків клекочучої води вже ставало холодно. Так холодно, що по спині забігали мурашки і навіть задубіли кінчики пальців на ногах. Це, певна річ, тільки здається, адже в каюті, як і раніше, тепло. Але чому в Галі неприємно затерпла ліва нога, наче вона її пересиділа? Що то за дурні новини?

Мимоволі Галя помацала ногу біля коліна, де вона нібито трошки навіть опухла, — і скрикнула від несподіванки. її пальці наштовхнулися на якусь ґулю завбільшки з кулак.

— Ой! — пролунав її зляканий голос.

— Що трапилося, Галю?

Дівчина мовчки дивилася на свою ліву ногу. Біля коліна на ній сиділа дивна незграбна істота. Вона була кругла, наче булька, але темно-червоного, навіть вишневого кольору, що різко вирізнявся на синій тканині її шаровар. Істота сиділа нерухомо, її короткі товсті лапи вп’ялися в тканину.