Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич. Страница 52

Розділ четвертий,

де пояснюється причина тривожних сигналів академіка Миколи Петровича Риндіна, які він подавав з астроплана, але виникає серйозне занепокоєння за долю Галини Рижко, місцеперебування якої стає остаточно невідомим.

Залишившись в астроплані, Микола Петрович уважно слухав усе, що Галя розповідала йому за допомогою свого переносного радіопередавача. Він наносив на аркуш паперу, де була накреслена схема корабля, акуратні помітки про пошкодження: хоча про старт з Венери, звичайно, поки що не могло бути й мови, проте академіку хотілося мати точне уявлення про стан астроплана і умови, в яких він лежав на дні скелястого міжгір’я.

Потім розвідники подалися вгору, схилом до лісу. Спочатку Галя ще сповіщала Миколу Петровича короткими фразами про свої враження, але потім, захопившись дивовижними картинами, що відкривалися перед її очима, просто забула про обіцянку. Микола Петрович тільки посміхнувся. Він не сердився. Академік подумав: яка надзвичайна пора життя — бадьора, схильна захоплюватися юність! Вік, коли все навколо людини співає, грає і сміється, коли все здається зовсім не таким, яким бачить це людина потім, у зрілому віці, — не кажучи вже про похилі роки, про старість…

У Миколи Петровича все ще трохи боліла голова. Різкий удар об пульт під час падіння астроплана на Венеру давався взнаки. Риндін поправив пов’язку на голові. Нічого, ще доба—дві, і все буде гаразд. До речі, виявляється, на Венері можна говорити “доба” в тому ж розумінні, що й на Землі: тривалість дня і ночі тут практично дорівнювалася земній.

Ось чому така незначна різниця температур між освітленим і неосвітленим Сонцем боками Венери, що завжди дивувало астрономів! Справді, температура освітленої сторони Венери не підіймалася, як давно вже встановили вчені, вище плюс 50–60 градусів. Зате й температура тіньової сторони ніколи не була нижче мінус 25 градусів. Причини цього, як виявлялося, прості: час обертання Венери навколо своєї осі не перебільшував, як і на Землі, однієї доби — 24 годин. Але на відміну від земної, — атмосфера Венери, а тим більше її поверхня, схована густою пеленою хмар, не встигала ані дуже нагрітися, ані дуже охолонути. Це було цілком природним.

Так, чим же зайнятися зараз? Адже Галя Рижко мовчить і ні про що не повідомляє…

Більш за все Миколу Петровича непокоїв склад повітря на Венері. Чи не сталося все ж таки якоїсь помилки під час аналізу? П’ятнадцять процентів вуглекислоти в атмосфері — надзвичайно важлива обставина, яка гранично ускладнює експедиції всю її роботу на Венері. Що ж, поки є вільний час, треба повторити аналіз.

Це зайняло в академіка Риндіна біля півгодини напруженої праці. Закінчивши аналіз, Микола Петрович відкинувся на спинку крісла і задумливо постукав пальцями по столу. Нічого втішного, аж нічогісінько!

Щоправда, у повітрі Венери не виявилося ніяких особливих домішок порівняно з земним. Ті ж самі, що і в атмосфері Землі, кисень, вуглекислота, азот, дуже незначні домішки аргону, неону, криптону. Нічого нового, все цілком знайоме. Але вуглекислота! Кількість вуглекислоти!

Повітря Землі має в своєму складі тільки 0,03 процента вуглекислого газу. Три сотих… А в повітрі Венери, як остаточно встановив Риндін, вуглекислоти було 15,5 процента! Жахлива кількість, яка перевищує всі припущення.

Хоча, з іншого боку, хто знає: може, за доісторичних часів і в атмосфері Землі було не менше вуглекислоти? Геологи і палеонтологи, очевидно, мають рацію, коли твердять, що в атмосфері Землі в епоху зародження і первісного розвитку живих істот вуглекислого газу було значно більше, ніж тепер. Протягом багатьох десятків і сотень тисячоліть рослини поступово поглинали вуглекислоту з повітря і, навпаки, збагачували його киснем, доки не встановився сучасний, звичний для людини склад атмосфери. Чи не так само відбувається і на Венері? Кінець кінцем, можливо, що все це — цілком закономірний процес у гігантській природній хімічній лабораторії живих істот, якою є молода планета.

Гаразд, хай усе це буде так. Проте як бути людям? Людина може дихати таким повітрям тільки дуже обмежений час. Явища мусять розвиватися таким чином.

Дихаючи повітрям Венери, людина весь час буде відчувати гострий брак кисню. Вона робитиме глибокі, майже конвульсійні вдихи і видихи. Так може тривати, скажімо, хвилин п’ятнадцять. А потім… потім організм людини, якому хронічно бракує кисню, почне проявляти ознаки отруєння вуглекислотою. Виникне так звана асфіксія — задушення. Спочатку затуманиться розум, притупиться чутливість, погаснуть рефлекси, припиниться дихання, і, нарешті, припиниться й діяльність серця. От і все.

Схиливши голову на руки і неуважно поглядаючи в ілюмінатор, Риндін напружено розмірковував. Звичайно, взагалі з астроплана без скафандра вийти можна, — якщо на короткий час. Людині буде лише важко дихати. Втім, тільки на десять—п’ятнадцять хвилин, не більше. Бо тоді почнуть наближатися і невблаганно прогресувати явища страшної асфіксії. Отож, всі роботи поза стінками астроплана доведеться провадити в скафандрах, — незважаючи на всю незручність цього. Природно, така система дуже ускладнить розшуки ультразолота.

Думки академіка Риндіна йшли далі й далі. Так, Сокіл не помилявся, коли рішуче наполягав, що на Венері мусить протікати період розвитку життя, аналогічний земному юрському. Рослинність Венери, як можна було з’ясувати за час першої вилазки, майже така ж сама, яка була на Землі в цей геологічний період, якщо не зважати на її фантастичний колір. Що ж до фауни, до тваринного світу — тут справа дещо інакша. Земна палеонтологія не має даних про такий неймовірний розвиток світу комах під час юрського періоду на Землі. Хоча, з іншого боку, відсутність даних ще ніколи не правила за доказ того, що явища взагалі не могло бути. Дані могли й не зберегтися продовж мільйонів років.

— Так чи інакше, — міркував Риндін уголос, — тут, на Венері, комах аж надто багато. Чи можна припустити, що надмір вуглекислоти в атмосфері планети відбивається і на розвиткові тваринного світу? Безумовно, можна. Тварини дихають тим повітрям. Отож, їх організми, пристосовуючись до нього протягом тисячоліть, мусили в якійсь мірі видозмінитися. І як наслідок цього вони набули форм, відмінних від земних. Хіба не є доказом цього вигляд того нічного дракона, який заглядав в ілюмінатор астроплана? Пам’ятається, він виглядав просто дико, аж безглуздо потворно з земної точки зору. І це ж тільки один якийсь вид з багатьох і багатьох, які живуть на Венері, — інакше-бо й не може бути…

Втім, що це? Невже природа Венери вирішила познайомити його ще з одним зразком своєї химерної, божевільної фауни?.. Академік Риндін мимоволі одсахнувся від ілюмінатора.

Розсуваючи гілля дерев, безжалісно ламаючи на своєму шляху оранжеву папороть і низькорослі пальми, схилом міжгір’я посувалася величезна дивовижна тварина. Передня її половина, коричнева і глянсувата, нагадувала величезного рака. Довгі тонкі вуса-щупальці неспокійно звивалися в повітрі. Блискучі чорні очі озиралися на всі боки. Вони сиділи у заглибленнях твердого панцира, який вкривав голову і всю передню частину тулуба тварини. Панцерник з головою рака — ось на що була схожа ця дивна істота!

Широкі передні лапи, наче потворні гребінці, намагалися прочесати чагарник, вони вивертались кожна в свій бік, глибоко борознячи грунт і вириваючи з нього рослини. Задні лапи були значно меншими, їх було ледве видно під довгастим грубезним тулубом. Потвора рушила прямо вниз, до астроплана.

Схопившись руками за краї стола, Риндін напружено стежив за рухами тварини. Вона була вдвоє більшою ніж найкрупніший слон.

“Метрів дванадцять завдовжки”, — відзначив Риндін машинально.

Потвора наближалась. Вона безумовно шукала чогось. її довгі вуса-щупальці не припиняли хутких рухів і крутилися в повітрі, немов тонкі гнучки гадюки. Торкнувшись чогось, вони зразу ж таки відсувалися від речі — і знову звивалися, шукаючи. Ось одне з щупальців торкнулося корпусу астроплана — і відсахнулося. Тварина одразу змінила напрям, метнулася вправо. Ще секунда — і вона зникла з поля зору, яке відкривалося в ілюмінаторі.