Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич. Страница 64

— Досить водню, Вадиме. Відключайте балон, — розпорядився Риндін.

Ще кілька перевірочних операцій — і котушка з тросом почала швидко обертатися, відпускаючи зонд. Куля пішла вгору, до хмар.

— Яка шкода, що ми не маємо можливості стежити за зондом, — зітхнув Риндін, — зараз він сховається!

Куля торкнулася нижнього шару хмар і зразу зникла в ньому. І тільки котушка, що швидко оберталася, та тонкий трос, що безнастанно линув угору, свідчили про те, що зонд нестримно підіймався крізь хмари, вище й вище.

Дивно, але Микола Петрович майже освоївся, як йому здавалося, з перенасиченим вуглекислотою повітрям Венери. Щоправда, він дихав глибоко й сильно, але почував себе добре, не помічаючи ніяких ускладнень. Тому він і не поспішав повертатися до астроплана: адже його віддаляло від корабля всього кілька метрів, можна було завжди встигнути. Помітивши запитальні погляди, які кидав на нього Сокіл, Риндін заспокоїв його:

— Я чудово почуваю себе, Вадиме. Повірте, я стежу за собою і не затримаюсь ані на жодну зайву хвилину. Не турбуйтеся, все гаразд.

Котушка оберталася дуже швидко, дедалі тоншала. Ось вона почала уповільнювати обертання: це діяв ще один автоматичний пристрій. Капроновий трос розмотався майже цілком, і. щоб уникнути різкого ривка, котушка сама уповільнила обертання і, нарешті, спинилася зовсім. Усе! Куля-антена піднялася на всю довжину троса, на двадцять кілометрів. Антена була готова до приймання сигналів з Землі. Сокіл знову запитально подивився на Риндіна: було видно, як ворушилися його губи.

— Ні, ні, Вадиме, — посміхнувся Микола Петрович, — ще не час. Мені хочеться на Власні очі переконатися, як змінилося положення астроплана. Це займе всього кілька хвилин, а тоді вже повернемося. Пройдемо швиденько до корми!

Сокіл стурбовано похитав головою, але підкорився.

Вони йшли поряд — Вадим Сокіл у непроникному скафандрі, який закінчувався зверху прозорим циліндричним шоломом, і в тому шоломі було напрочуд ясно видно його голову, і академік Риндін із схвильованим від незвичних вражень обличчям. Та й сказати тільки, він був першою людиною, яка дихала на повні груди, хоча й трохи утруднено, ароматним повітрям Венери!

Сокіл і Риндін обійшли навколо астроплана. Висновки Миколи Петровича були правильними, на жаль. Корабель майже занурився носом у скелястий грунт, підвівши корму. Сопла дивилися під кутом у небо. І неможливо було уявити собі зараз, яким чином мандрівникам пощастить вирівняти астроплан.

Вадим Сокіл уважно стежив за рухами Риндіна: він був помітно занепокоєний. Минуло вже двадцять хвилин, а Микола Петрович усе ще не виявляв наміру повертатися до астроплана. Проте Риндін ніби не помічав занепокоєння свого супутника. Він підійшов ближче до корпусу корабля і погладив рукою глибокі шкрябини на супертитановій його оболонці:

— Якщо це не сліди ударів об скелі, Вадиме, то доводиться визнати, що в тієї тварини досить міцні пазури, — сказав він. — Та досить вам тривожно поглядати на мене! Зараз будемо повертатися. А що це за цікава порода? Відбийте вашою киркою шматок для зразка. В каюті роздивимося.

Риндін указував на велику скелю, яка нависала над корпусом астроплана. Між кораблем і скелею лишався тільки вузький прохід. Сокіл слухняно вдарив по краю скелі киркою і підняв з грунту скалку, що грала на зламі різнокольоровими блискітками.

— Так, цікавий зразок, — повторив Риндін, розглядаючи скалку. — Не знаєте, що це таке, Вадиме, а? І ще кажуть, що ви досвідчений геолог! Ну, ховайте цей уламок, і ходімо вже до астроплана. Мені справді стало важкувато. Стисло груди, рухи поважчали… ні, досить, повертаємося!

І він рішуче протиснувся між скелею і корпусом астроплана. Сокіл перечекав, доки Риндін звільнить прохід, щоб іти слідом за ним, — і почув вражений, майже зляканий вигук Миколи Петровича:

— Що це за чудисько? Вадиме, сюди!

Сокіл кинувся в прохід. Його кирка, зачепившись за виступ скелі, впала, і геолог не встиг підібрати її. Він глянув туди, куди дивився Риндін, і також не стримався:

— Яка огидна істота!

На металічній драбинці, яка вела до шлюзового люка астроплана, сиділо невидане страховище, схоже не гігантського павука. Воно було завбільшки з велику вівцю. Округле кошлате його тіло було вкрите чорною жорсткою шерстю, крізь яку проступали білі й жовті смуги. Скерована вперед кошлата голова страховища не зводила з мандрівників насторожених лютих очей. Щось подібне на два криві дзьоби, що злилися в одну хижу пащу, прикрашало нижню частину голови. Ця паща загрозливо ощерювалася, трохи відкриваючи свої зубчасті краї. Величезний чорний павук міцно сидів на драбинці, тримаючись за її перекладини п’ятьма парами кривих товстих лап. Так, ця істота була павуком, неймовірно великою, кошмарною подобою павука! Він люто дивився на людей. Його товсті лапи переступали з перекладини на перекладину. Здавалося, він першої-ліпшої миті готовий був кинутися на мандрівників.

— Бридка істота… і мені погано… — почув Сокіл голос Риндіна, слабіючий і уривчастий.

Микола Петрович ледве знаходив у собі сили, щоб говорити. Він задихався: отруєне вуглекислотою повітря Венери, впливу якого він довго не помічав, тепер гостро давалося взнаки. Академік хитався. Його обличчя, перед тим розчервоніле, набуло зловісного синюватого відтінку. Сокіл розумів: Риндіну нема чим дихати, він отруюється вуглекислотою. Потрібне хороше, багате киснем повітря! Проте що ж робити? Прокляття, знову винний він, Сокіл! Адже ж він порушив сувору і обгрунтовану вимогу Ван Луна — і вийшов з астроплана, забувши про потребу взяти з собою зброю!..

Коли б у нього був бодай пістолет, не кажучи вже про гвинтівку!

Риндін, напружуючи останні сили, промовив:

— Вадиме… женіть його геть… цього павука… проте обережно… він може бути отруйний…

Навіть у цю мить, задихаючись, Микола Петрович думав про товариша!

Сокіл розгублено дивився на павука, який все ще сидів нерухомо на драбинці, втупившись у людину в скафандрі, мов вивчаючи сили противника. Але ось його криві лапи напружилися і міцніше вчепилися в перекладини драбинки. Подвійний дзьоб загрозливо розтулився. Голова глибше втяглася в тулуб. Павук приймав свою застрашливу бойову позу, вирішивши, мабуть, що перед ним якась чергова пожива, ще незнайома йому, але все ж таки пожива.

“Треба спробувати його налякати, — подумав Сокіл. — Адже ж нам тільки й треба, щоб він покинув драбинку”.

Не зводячи очей з павука, щоб не бути захопленим зненацька, бо страховище ось-ось могло само кинутися вперед, Сокіл зробив крок назад, до проходу між скелею і корпусом астроплана. На щастя, йому вдалося зразу ж таки намацати позаду себе кирку, яку він упустив перед тим. Це була зараз його єдина зброя. Чекати допомоги він не міг ні від кого, треба було діяти, інакше загине, задихнеться Микола Петрович.

А проте чудисько відступило, присіло нижче на товсті лапи. Але воно не зсунулося з місця, продовжуючи вперто сидіти на драбинці. З роззявленого подвійного дзьоба пролунало загрозливе шипіння. Довга чорна шерсть на тулубі здибилася. Павук не здавав позицій, він готувався до бійки.

Сокіл оглянувся на Риндіна. Академік насилу стояв, спершися об скелю, і судорожно хапав повітря широко відкритим ротом. Очі його безсило приплющилися, груди важко підіймалися і опускалися. На лобі виблискували великі краплини поту. Він знемагав.

Не пам’ятаючи себе від люті, Сокіл схопив з землі великий гострий камінь і з силою жбурнув його в павука. Камінь влучив у голову потвори вище дзьобів, відскочив і впав. Над дзьобами виступила краплина густої білої рідини. Чудисько було поранене.

Стиснувши похолоділими руками кирку, Сокіл бачив, як павук загрозливо підвів пару передніх лап і на останніх чотирьох парах почав спускатися драбинкою. Криві, вкриті рідкою шерстю лапи з гострими кігтями на кінцях мелькали в повітрі, готуючись схопити противника і підтягти його до роззявленої пащі.