Про козацькі часи на Україні - Антонович Володимир Боніфатійович. Страница 28

Року 1831-го, під час польського повстання, московський уряд звелів сформувати два козацькі полки з полтавців та з чернігівців. Коли полки ці повернулися після того, як повстання втихомирено, малоросійський генерал-губернатор князь Рєпнін не відпустив їх додому, а держав при собі, часто наглядав над ними, муштрував їх і любив слухати їх пісень. За царюйання Миколи І на цього генерал-губернатора дивились як на чоловіка, що придбав собі великі симпатії в українців, і вважали його мало не за сепаратиста, тим більш що він був онуком останнього гетьмана, Розумовського. З приводу того, що він не розпускав цих полків, на нього зроблено донос цареві, що ніби він хоче зробитись гетьманом.

В Стародуб явився від царя флігель-ад'ютант, заарештував генерал-губернатора, а козаків цих зараз же відправлено на Кавказ на війну з черкесами. Через кілька літ ці козаки просили дозволу повернутися додому, але ж їм звеліли там лишитись і завести свої оселі. На ці оселі прийшов указ дати стільки землі, скільки козаки самі захотять. Усі козаки були нежонаті, бо пішли на військову службу зовсім молодими ще парубками. Через те вони відповіли урядові, що їм трудно селитись, не маючи сім'ї. Тоді уряд звелів по числу козаків зробити набір дівчат серед державних хліборобів Полтавської і Чернігівської губерній. Дівчат пригнано на Кавказ, і козаки з ними передружилися. З того і повстали українські станиці серед Терського війська.

Таким робом, народні пісні й оповідання про дівочий набір - не легенди і мають правдиву історичну підставу.

КІНЦЕВІ УВАГИ

Що таке національність. Етнографічна національність. Відродження України в XIX ст. Висновки на будуче.

Під кінець вважаю не зайвим сказати кілька слів про новішу історію України, про період відродження української національності. Я не буду зупинятись на фактах, вони всім відомі; зроблю тільки коротку характеристику цього періоду.

У всесвітній історії XVIII ст. характерну рису складає відродження народів, які були до того часу загнані, пригнічені, а тепер почули право на своє національне життя. Нема такого кутка в Європі, де би не підіймались пригнічені народи, дбаючи про те, щоб розвинути свою самосвідомість і здобути собі право жити і розвиватися по своїй волі.

Про те, що визначає слово «національність», є дві діаметрально протилежні теорії. Перша теорія найбільш прищіпляється у людей, що живуть у централістичній державі, теорія французько-російська, після якої народність - це те, що складає державу. Це державно-національна теорія. Друга теорія, якої держаться переважно німецькі, англійські, італійські вчені, - так звана етнографічна. Вона обстоює за тим, що всяка група людей, яка складає один тип, творить націю. Таким робом, по цій теорії національність виробляється самою природою, а не державою.

Дуже рідко трапляється так, щоб етнографічні межі сходилися з державними. Серед усіх європейських держав можемо вказати тільки на три такі приклади: Португалія, Скандінавські держави, Голландія. В інших державах бачимо дві появи. Часто трапляється так, що національність розпадається на декілька держав. Ті частини нації живуть зовсім окремим життям, але ж не гублять своєї національної єдності. Так, наприклад, італійці донедавна розпадалися на вісім держав, німецький народ розпадався на 38, тепер на дві, а в се ж вони не згубили національної єдності. Ще частіше трапляється так, що в одній державі живе кілька національностей. Тут одна національність складає звичайно більшість і, користаючи з цього, дбає про те, щоб привподобити до себе народності менш численні. Так, у Австрії ми зустрічаємо конгломерат 15-ти або 16 народних типів. Коли поглянемо на Росію, то, не збільшуючи, можемо сказати, що у ній живе майже 150 окремих народностей. На одному Кавказі живе їх до 40. Таким робом, найчастіше межі етнографічні та державні не сходяться.

Нам доведеться говорити тільки про етнографічну національність, бо, само собою розуміється, в національному відродженні річ іде не про відродження державної нації, а етнографічної. Міститься це відродження ось у чому. Кожна етнографічна одиниця вимагає, щоб їй дали право на існування власної культури, щоб у державному законодавстві забезпечено їй усі права та потреби. З цього погляду і ведуть боротьбу всі народності. Такий рух на заході Європи подибуємо ми у провансальців, у басків, італійців тощо. Не будемо говорити про Західну Європу, а звернемо увагу тільки на Слов'янщину. Тут справу культурного відродження розпочали чехи, від них перейшла вона Й до других слов'ян і скрізь мала таку саму форму. Спочатку заходяться коло цього поодинокі люди, дедалі круг їх росте, вони починають згруповуватися, нарешті пристає до них і народна маса, а після того вони вже й добиваються прав на самостійне культурне життя. Усі ці стадії, принаймні перші, переходить і Україна. Рух також починається від поодиноких людей. З одного боку, в Полтаві, в кінці XVIII ст., починає такий рух Котляревський, котрий перший у своїх творах звертається до народу його рідною мовою. Дедалі більше талановитих людей прибуває до цього руху. В 30-х роках XIX ст. збирається вже коло Квітки-Основ'яненка ціла група людей-націоналістів у Харкові, де був під той час осередок культурного життя України. Разом з тим, з'являється слабша купка і в Ніжині, коло Гребінки. Далі, 1847 року, засновується вже в Києві Кирило-Мефодіївське братство. Це перша група людей, яка попри культурні завдання мала й політичний напрямок, висловлений, правда, дуже слабо і неясно.

Як відомо, всі ці почини стрічають перепони з боку державних органів, котрі думають, що цей рух загрожує існуванню держави.

Разом із рухом на Україні, трохи тільки пізніш, з'являється такий самий рух і в Галичині. Починає його купка людей з Маркіяном Шашкевичем на чолі, яка в тридцятих роках видає рідною мовою «Дністрову Русалку». Трохи пізніше, коли обставини покращали, до них прилучається і народний рух. Австрійський загальний рух року 1848-го хоч і дуже слабо, а все ж таки відгукнувся і на русинах. Уведення в державі конституційного ладу відкрило можливість і нашим землякам вести боротьбу за свої національні права, і від науки і самопізнання їх залежатиме те, чи раніш, чи пізніш вони візьмуть своє.

Без жодного сумніву, у нас здобуття національних прав пізніш трапиться, але в міру того, як національна свідомість буде ширитися в маси, і тут будуть забезпечені народові права культурно-національного життя. Уряд тоді зрозуміє свою помилку, що не можна жодними силами змінити типу людини, ні фізичного, ні морального. Коли ми тепер і стрічаємо перепони і, то на них треба дивитись як на історичний пережиток. Народ може від сильних утисків змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Ірландці у цьому можуть служити найкращим зразком: це справжні мученики за свою національність. Серед національної боротьби ірландців з англійцями траплялися такі факти, що за тримання у себе вчителя ірландця або ірландського попа засуджували англійці на смерть. І чого ж англійці домоглися, промучивши ірландців мало не 700 років? Тільки того, що три четвертини ірландців перемінило свою мову на англійську. Зате вони нажили в ірландцях непримиренних ворогів, а національний тип ірландця і без цієї зверхньої ознаки лишився той самий. Таким робом, великою помилкою буде думати, що національність залежить виключно від мови: національність охоплює всі функції душі чоловіка.

***

Володимир Антонович

ПРО КОЗАЦЬКІ ЧАСИ НА УКРАЇНІ

Київ, видавництво художньої

літератури "Дніпро", 1991.

ISBN 5-308-01400-0