Дотик - Маккалоу Колін. Страница 108

— А тут нема чого вибачати, — сказала Нелл, сідаючи. — То був шок, я розумію.

— Нам треба поговорити з тобою про Анну, — мовила Елізабет.

Александр відкинувся на спинку крісла, на його обличчя упала тінь. А Елізабет почала нелегку розмову.

— Ми погоджуємося розлучити Доллі й Анну, а це означає, що ми маємо вирішити, що робити з Анною. Тримати її тут під замком чи перевести деінде?

— Я гадаю, що її треба відіслати, — мовила Нелл, і очі її затуманилися. — О’Доннел розчинив для Анни двері, і тепер їх уже неможливо зачинити. Гадаю, що саме цим пояснюється певне погіршення її стану. Ні, вона не розуміє, що саме створює їй дискомфорт. Однак вона розуміє, що чогось не вистачає, не вистачає чогось приємного, чим вона колись насолоджувалася. У її поведінці присутній елемент… е-е-е… фрустрації, і вона виміщає її на Доллі. Це так глибоко сховано, так загадково! Ми нічого не знаємо про те, як розумово відсталі люди сприймають світ, чи є у них якісь складніші емоції окрім ненависті та радості і щастя. Усе ж таки мені здається, що вони живуть складнішим життям, аніж ми припускаємо.

— А що ти побачила сьогодні, Нелл? — спитав батько.

— Певний елемент злоби, спрямованої проти Доллі: правда, батьку, вона швиргала її туди-сюди досить сильно. І той факт, що Доллі вже призвичаїлася до такого ставлення, свідчить про те, що воно триває вже досить довго. Але це не означає, що їй і далі вдаватиметься уникати травм, поки вона виросте достатньо великою, щоб самій навчитися їх уникати. Хіба ж нам можна і далі залишати її на милість Анни? А коли ми їх розлучимо, але Анна залишиться тут, то вона однаково колись до неї добереться.

— Ти пропонуєш, — спитала її Елізабет, — щоб ми не казали Доллі, що Анна — її матір? А натомість сказали, наприклад, що її матір — я?

— Так — допоки можна буде зберігати цю вигадку.

Александр слухав лише наполовину, а друга половина його свідомості тим часом намагалася знайти спосіб обійти обіцянку, яку він дав Джейд.

— А що, як послати Анну не до психлікарні, а до якогось надійного приватного будинку? Її наглядачами мусять бути жінки — з огляду на О’Доннела. Достатньо велике місце з парком, де вона могла б вільно гуляти і гратися, місце, яке б чимось нагадувало їй домівку? Нелл, чи зможе Анна нас забути? Чи зможе полюбити хоча б одну зі своїх наглядачок?

— Мені більше подобається цей варіант, аніж психлікарня, тату. І не сподобається, коли ми залишимо її тут. Якби ти знайшов підходящий будинок в Сіднеї, я би змогла контролювати догляд за нею.

— Контролювати догляд? — стурбовано спитала Елізабет.

Нелл глянула на матір поглядом свого батька.

— Так, мамо, за її доглядом доведеться влаштувати контроль. Люди бувають нечесними, особливо ті, які займаються доглядом за беззахисними. Вони неминуче стають жертвами дрібних жорстокостей та безцільної нелюдськості. Не питай, звідки я це знаю, просто я знаю — і все. Тому я контролюватиму той будинок: несподівано з’являтимуся там, шукатиму слідів побоїв, дивитимуся, чи тримають її в чистоті, і все таке.

— Це зв’яже тебе по руках та ногах, — пробурмотів Александр.

— Тату, мені вже давно час зробити щось для Анни. Досі це доводилося робити мамі.

— У мене були добрі помічниці, — сказала Елізабет, налаштована бути справедливою. — Уявляєш, що б то було, якби мені не надавали допомоги? У Кінросі є сім’я зі схожою проблемою.

— Так, але без такої додаткової проблеми, як Доллі. Та дівчина — каліка. У неї заяча губа, вовча паща, вона мала на зріст, — сказала Нелл.

— Звідки ти все це знаєш? — отетеріло спитав Александр.

— Я не раз бачила її, коли тут жила, тату. І вона мене зацікавила. Але вона й близько не проживе стільки, скільки може прожити Анна.

— І це — велике благо, — зауважив Александр.

— Але не для її матері! — різко втрутилася в розмову Елізабет. — І не для її братів та сестер. Бо вони люблять її.

Через тиждень Анна зламала Доллі руку і напала на Півонію, коли та спробувала врятувати настрашене дитя. Поки усмиряли Анну, яка оскаженіло відбивалася, поки забирали в неї — назавжди — дитя, якось умить ні в кого не лишилося до неї ані жалості, ані співчуття. До того часу, поки мало бути знайдене альтернативне приміщення у Сіднеї, Анну помістили в номер для гостей з маленьким фойє, яке можна було замкнути окремо від самих кімнат. Вікна довелося заґратувати, бо приміщення знаходилося на першому поверсі.

Александр та Нелл поквапилися до Сіднея шукати підходящий будинок, і у Нелл виникла ідеальна можливість висунути батьку свої пропозиції під час подорожі.

— Гадаю, — почала вона, — що зрештою нам доведеться спорудити будинок, тату. Майже неможливо знайти споруду з внутрішнім двором, тож Донні Вілкінс зможе нам такий будинок спроектувати. І все залишиться у нашому родинному колі, щоб публіка менше знала про Анну.

— Продовжуй, я слухаю, — мовив Александр, споглядаючи дочку зі змішаним почуттям здивування та скептицизму.

— У Драмойні та Розелі є великі ділянки землі, що доходять аж до гавані; я чула, що вони продаватимуться, бо настали важкі часи. Багато чоловіків, які могли дозволити собі особняки на дорогих ділянках, тепер оголошують себе банкротами, бо банки лопаються ліворуч, праворуч і в центрі. У «Апокаліпсису» теж погані справи, тату?

— Ні, Нелл, і ніколи не будуть.

Вона з полегшенням зітхнула:

— Тоді все гаразд. Я правильно мислю — земля біля бухти завжди буде гарним капіталовкладенням?

— Так, правильно.

— Тож коли ти купиш одну-дві ділянки у банкротів, ти не будеш у великому збитку?

— Ні, не буду. Але навіщо зациклюватися на гавані, коли у Воклюз та Пойнт-Пайпер можна за безцінь купити розкішний особняк?

— То фешенебельні та претензійні передмістя, тату, а люди з претензіями — вони сміховинні.

— Сподіваюся, ти нас не вважаєш претензійними?

— Люди з претензіями не обмежують себе усамітненими місцями на кшталт Кінроса, вони полюбляють бути якомога ближче до членів королівської родини чи до губернаторів. Набивати собі ціну, — пояснила Нелл, вживши новомодний вислів.

— А хто ж тоді ми такі, якщо ми не маємо сміховинних претензій і не набиваємо собі ціну?

— До огидності багаті люди, — серйозно відповіла вона. — Просто до огидності багаті люди.

— О Господи милосердний! Тому я мушу купити величезні ділянки землі з особняками в нудних передмістях типу Розель?

— Саме тому! — просіяла Нелл.

— Що ж, досить непогана ідея, — зауважив Александр, — за винятком одного. Тобі буде важко їздити з району Гліб до району Розель, щоб контролювати Анну.

— Та я іще й не думала про те, щоб помістити її де-небудь у Розелі, — заспокійливо відказала Нелл. — То буде пізніше, коли той особняк може стати осердям нового шпиталю. Не притулку для психічно хворих, а шпиталю. Де працюватимуть над тим, щоб винайти ліки для розумово хворих.

Александр зсунув брови, але задумливо, а не осудливо.

— Куди ти хилиш, Нелл, мені цікаво знати? Шукаєш спосіб, як витратити на філантропію мої огидні гроші?

— Та ні, не зовсім. Це більше стосується… ну…

— Давай, скинь камінь з душі, дівчино!

Нелл ковтнула слину, прокашлялася і безоглядно кинулася в невідомість.

— Татку, я не хочу продовжувати навчання на інженерному факультеті. Я хочу перейти на медичний.

— Медичний… І давно ти це вирішила?

— Точно не знаю — і це правда, — повільно відповіла вона. — Розумієш, це бажання завжди жило в мені, ще тоді, коли я розрізала своїх ляльок і робила для них штучні внутрішні органи. Але я ніколи не думала, що мені це вдасться, бо медичний факультет залишався єдиним, куди не пускали жінок. Але тепер на цей факультет стали приймати жінок — і вони туди просто юрмою пруть!

Александр не стримався і розсміявся.

— І скільки ж студенток у цій юрмі? — спитав він, витираючи очі.

— Чотири чи п’ять, — відповіла Нелл і теж розсміялася.

— А скільки там чоловіків-студентів?