Дотик - Маккалоу Колін. Страница 118
Тієї ночі вона не спала, на світанку прокралася до кімнати Доллі та прошипіла «тс-с-с» тваринкам, які заворушилися, хоча сама Доллі міцно спала і навіть не поворухнулася. Цими днями Півонія спала окремо, працювала помірну кількість часу і мала багато вихідних. Підтягнувши до себе стільця, Елізабет сіла біля ліжка і, поглянувши, як ранкове світло поволі прокрадається на миле спляче обличчя, вирішила, що Доллі буде дитиною, якій ніколи не доведеться пережити те, що пережили Анна та Нелл. Тому й мови не може бути про те, щоб розповісти їй правду про її батьків — аж поки вона не стане дорослою. Доллі насолоджуватиметься ідилічним дитинством, сповненим сміху, катання на конячці, ігор та ненав’язливих занять, які навчать її гарних манер та звички думати, — не треба ніяких страховиськ, не треба старих учителів, які лише наганятимуть на неї страх, не треба невдячної праці. Лише обійми та поцілунки — і все.
І тільки в ту мить, дивлячись на миле сонне личко, Елізабет нарешті прийшла до розуміння, яким насправді було її дитинство, що воно з нею зробило, нарешті вона збагнула, наскільки правильними були судження Александра про доктора Маррі. «Я розповім їй про Бога, але це не буде Бог доктора Маррі. Я також ніколи не дозволю, щоб якийсь жахливий образ сатанинського зла захмарював її життя. Нарешті я зрозуміла: щось настільки тривіальне, як звичайний малюнок на стіні, здатне завдати не менше шкоди молодому життю, аніж правда про походження Доллі. Нас не треба лякати, щоб ми стали гарними дітьми, треба, щоб нас вели до добра батьки, які значать для нас так багато, що нам буде незносною сама думка про те, щоб їх розчарувати. Бог — надто складне й тонке поняття для дитини; саме на батьків покладено обов’язок стати такими людьми, яких діти любитимуть і цінуватимуть понад усе. Тому я не буду розпещувати Доллі, не буду її псувати, не потуратиму їй у всьому, а коли доведеться в чомусь твердо їй заперечити, то я зроблю це так, щоб вона мене за це поважала. О мій батько з його палицею! З його презирством до жінок. З його черствістю та еґоїзмом. Він продав мене за невеликі гроші, з яких не потратив ані шеляга. Мері компенсувала його скнарість. Коли Аластер успадкував батькові гроші, вона витратила їх на кілька нечисленних примх та на безліч речей дійсно важливих. Вона дала на них освіту всім своїм дітям; хлопцям — університетську, дівчатам — достатню для того, щоб працювати вчительками та медсестрами. Вона виявилася гарною матір’ю, а Аластер — гарним батьком. Яке зло від того, що варення буде на столі кожного дня?
Мені треба було відмовитися і не продаватися, хоча то була й Александрова помилка, що він запропонував мене продати. Усе, чого хотів мій батько, — це гроші, але чого ж конкретно хотів Александр? О, то було так давно! Я вже одружена з ним двадцять два роки, а й досі достеменно не знаю. Благопристойна дружина — напевно. Діти, особливо сини — так. Утерти носа моєму батькові та доктору Маррі — безперечно. Але що ж іще? Невже він думав, що відчуття обов’язку спричиниться до кохання? Невже він вважав спроможним обернути обов’язок на кохання? Але він не був готовий пожертвувати всім заради нашого шлюбу і завжди тримав Рубі про запас, про всяк випадок. Оту бідну жінку, так нестямно в нього закохану і таку нездатну бути дружиною. І він сприйняв за правду її слова про те, що вона ніколи ні з ким не одружиться, бо вона сказала те, що він хотів почути. От дурень! Я ж бо знаю, що коли б він її попросив, то вона б сказала: „Так, так, так!“ І вони б кохали одне одного до божевілля, і у них народилося б не менше півдесятка синів. Але він не розгледів царственої володарки в дамі сумнівної репутації, а коли розгледів, то було вже надто пізно. Рубі, Рубі, він і твоє життя зруйнував».
Коли Доллі прокинулася, то побачила побіля себе мамусю і простягнула до неї руки — за отими обіймами та поцілунками, про які щойно думала Елізабет. Як приємно вона пахла після спокійної ночі! «О Доллі, будь щасливою! Прийми правду, коли ти її почуєш, як щось таке, що не варте ані йоти любові».
Коли вона спустилася до сніданку в оранжерею, там були Лі з Александром. То був той Лі, який подобався їй найбільше, — у старих штанях та потертій сорочці з закоченими рукавами.
— А чому, — спитала вона, сідаючи за стіл і приймаючи чашку чаю від Александра, — чому б вам, чоловікам, просто не обрізати рукави своїх сорочок?
Вони обидва отетеріло уставилися на неї, а потім Александр почав реготати, тріумфально піднявши руки догори.
— Моя люба Елізабет, це — запитання, що не має відповіді! А й справді — чому, Лі? Це було б дуже доречно — як і херес у великих келихах.
— Гадаю, ми цього не робимо, — відповів Лі, посміхаючись типово китайською непроникною посмішкою, — тому що, коли ми зустрічаємося з дамою, банкіром чи адвокатом, ми мусимо підкоритися традиції і повідкочувати рукави, щоб видатися джентльменами.
— У цьому лахмітті? Я все ж ризикну обрізати свої рукави, — сказав Александр, пропонуючи дружині тарілку з грінками.
— Якщо ти збираєшся це зробити, то і я теж. — Лі підвівся. — А зараз мені треба відвідати ціанідний завод — там виникли проблеми з електролізом, ми втрачаємо надто багато цинку. Елізабет, — ваш покірний слуга.
Вона злегка вклонилася і щось пробурмотіла; коли ж Лі пішов, вона взяла холодний тост і вдала, що їсть.
— Що ти збираєшся сьогодні робити? — спитав Александр, беручи з рук місіс Сартіс чайник зі свіжозавареним чаєм. — Ось, він іще гарячий.
— Хочу провести ранок з Доллі, а потім, може, поїду на прогулянку верхи.
— Як тобі нова кобила?
— Дуже гарна, хоча Кристал замінити важко.
— Усі істоти неминуче помирають, — лагідно сказав він, міркуючи, як краще сповістити Елізабет, що Анна невдовзі помре.
— Так.
— А як ти назвеш цю, бо вона сіра в яблуках?
— Хмаринка.
— О, мені подобається. — Він підвівся і нахмурився. — Елізабет, ти нічого не їси. Учора увечері ти щось подзьобала, а сьогодні вранці не можеш доїсти грінку. Я подзвоню, щоб принесли свіжих.
— Будь ласка, не треба, Александре! Мені більше подобається нерозтоплене масло.
— Щось не схоже.
Але невдовзі він пішов, виконавши свою роль турботливого чоловіка, і Елізабет нарешті змогла полишити грінку. Та чай вона все ж випила — як завжди, без цукру; коли вона підвелася, у неї злегка замакітрилася голова — Александр мав рацію: вона мало їла. Якщо Лі й дійсно зараз зайнятий на ціанідному заводі і до обіду не прийде, можна буде замовити Чангу те, що їй справді подобається. От тоді вона й поїсть.
Увійшла місіс Сартіс і, побачивши, що Елізабет старається відновити рівновагу, підійшла до неї і підтримала.
— Леді Кінрос, вам зле?
— Та ні, зі мною все гаразд, просто в голові закрутилося. Останнім часом я не їла, бо не хотілося.
Місіс Сартіс налила іще чашку чаю і щедро наколотила в неї цукру.
— Ось, випийте. Це вам не сподобається, але вам стане краще. На обід я поставлю на стіл глечик апельсинового соку. Просто диво — як довго зберігаються апельсини, якщо залишити їх висіти на деревах. — Вдовольнившись тим, що Елізабет випила достатньо чаю під час цього невеличкого повчання, вона посміхнулася і пішла на кухню.
Солодкий чай зробив свою справу; Елізабет пішла шукати Доллі, так і не обговоривши меню на обід. Що не мало особливого значення. Чанг та місіс Сартіс досить добре зналися на підготовці меню. А Елізабет мусила думати про щось таке, що не нагадувало б їй про Лі…
А Лі добре вдавалося вигадувати відмовки, щоб не обідати у Кінрос-гаусі: то збагачувальна фабрика потребувала його уваги, то треба було зустрітися з геніальними дослідниками з наукового центру, то те, то інше…
Це було загадкою для Александра, який любив говорити з Лі про справи саме за обідом, але довірливо сприймав усі відмовки, які вигадував Лі. Для нього вони були симптомами проблем, які виникли на виробництві за час відсутності Лі. Канули в Лету ті часи, коли він придирався до всього, що казав чи робив Лі; тепер він визнавав, що його компаньйон був беручкий, компетентний, знав майже все і таки дійсно мав ділову голову на плечах. Дізнавшись, що Лі зазвичай знаходив можливість обідати в готелі, бо таким чином економив час, не витрачаючи його на тривалий підйом до Кінрос-гаусу, Александр також вирішив обідати в готелі.