Дотик - Маккалоу Колін. Страница 22

Він орендував коня, приїхав до Кінроса в неділю серед дня і зайшов до дядька Джеймса. Але той зустрів його з легким презирством.

— Ти такий само неприкаяний та безпорадний, як і раніше, Александре, — сказав Джеймс, провівши гостя до вітальні, а потім гукнувши, щоб принесли чаю. — Після твого щезнення з лиця землі мені довелося оплачувати похорон твого батька.

— Спасибі, сер, за те, що ви так делікатно повідомили мені цю новину, — мовив Александр, і бровою не повівши. — Скільки обійшлася вам ця процедура?

— П’ять фунтів, які я ледве спромігся нашкребти.

Александр порився рукою в кишені свого шкіряного піджака.

— Ось вам шість фунтів, фунт зверху — це проценти. І давно він помер?

— Рік тому.

— Мабуть, з мого боку буде аж надто оптимістичним сподіватися, що старий Маррі теж відправився до пекла — слідком за Дунканом?

— Ти негідник і блюзнірський безбожник, Александре. Ти завжди був таким. Слава Богові, ти не родич мені.

— Це тобі Маррі сказав чи Дункан?

— Мій брат забрав свою ганьбу в могилу. Це доктор Маррі розповів мені на похороні брата; сказав, що хтось однаково мусить про це знати.

Саме в цю мить до вітальні зайшла Джин, несучи тацю з чаєм та тістечками. Ой, яка ж вона була гарна! Уже доросла — як він і думав, з прозорими віями та аквамариновими очима, як у Онорії Браун. Але він не міг себе обманювати: навряд чи вона упізнала його, а тим паче — навряд чи вона пам’ятала, що пообіцяла все життя кохати його. Ковзнувши по ньому байдужим та поверховим поглядом, вона вийшла з кімнати, гордовито задерши носа. Що ж, це було цілком зрозумілим та природним. Він дуже сильно змінився зовні. Краще напряму приступити до переговорів з її батьком.

— Я приїхав просити руки твоєї доньки Джин, — сказав Александр.

— Сподіваюся, ти жартуєш!

— Зовсім ні. Я приїхав сюди, щоб абсолютно серйозно просити руки Джин, хоча добре розумію, що вона іще неповнолітня. Але я почекаю.

— Можеш чекати, поки тебе в могилі не з’їдять хробаки! — відрізав Джеймс, злобно блиснувши очима. — Видати доньку Драмонда за байстрюка? Та я радше видам її заміж за анабаптиста!

Александру насилу вдалося вгамувати свій гнів.

— Цю історію не знає ніхто, окрім мене, тебе та старого телепня Маррі. Тож яка різниця? Невдовзі я стану дуже багатою людиною.

— Так я тобі й повірив! І куди ж ти подався, коли втік?

— До Ґлазґо, там я працював — навчився робити парові котли та двигуни.

— І ти збираєшся цим заробити грубі гроші?

— Ні, у мене інші плани, — почав Александр, збираючись розповісти старому про золото. Отоді він точно стулить пельку і стане його слухати!

Але Джеймсу вже обридла їхня розмова. Він підвівся, підійшов до дверей і розчинив їх театральним жестом.

— Геть звідси, Александре-як-там-тебе-звати! Не бачити тобі ні Джин, ні жодної іншої дівчини з Кінроса! А якщо спробуєш, ми з доктором Маррі виставимо тебе на посміховисько, розповівши, ким ти є насправді.

— Обіцяю тобі, Джеймсе Драмонд, — мовив Александр, перериваючи його тираду, — що колись ти дуже зрадієш можливості віддати за мене одну зі своїх дочок. — Він пішов стежиною, сів на орендованого коня і поїхав геть.

«Цікаво, а де ж він навчився так добре їздити верхи і звідки у нього таке дивне вбрання?» — подумав був Джеймс, але було вже запізно.

П’ятирічна Елізабет сиділа в той час у кухні з сестрами Джин та Енн і вчилася ліпити коржики. Через те що Джин не визнала за потрібне згадувати про гостя, Елізабет так і не дізналася, що лише одна кімната віддаляла її від отого неприкаяного учня котляра, її двоюрідного брата Александра.

«То був дурний та імпульсивний вчинок, — подумав Александр, пускаючи коня легким галопом. Якби він хоч на мить серйозно замислився, то швидко збагнув би, що Джеймс Драмонд йому відмовить, але все, про що він міг тоді думати, — це дивовижна схожість неповнолітньої Джин із Онорією Браун. — Я б одружився з Онорією Браун, якби не її відданість отому клаптику землі у штаті Індіана».

Здавалося, тепер Александр не поспішав заробляти майбутнє багатство; він знайшов для свого американського сідла доброго коня, запхав скарб до в’ючних мішків і вирушив через Європу, спостерігаючи на своєму шляху поступ історії: готичні собори, наполовину дерев’яні міста, величезні замки, а в Греції — старовинні храми, зруйновані зсувами самої матінки Землі. У Македонії, яка і досі перебувала під владою Оттоманської імперії, що вже починала загнивати і розпадатися, було більше слідів ісламу, аніж слідів Александра Македонського.

Подорожуючи Туреччиною, обережно пробираючись через старовинне місто Іссу і прямуючи слідами свого великого тезки на південь до Єгипту, він збагнув, що від Александра Македонського лишилося мало явних слідів. Те, що спромоглося встояти проти плину часу, було споруджено з масивних кам’яних брил — чи то піраміда, чи то зикурат, чи то святилище, чи то ущелина, у чиїх стінах з червоного пісковця були висічені прекрасні й дивовижні храми. Вавилон виявився містом з глинобитними спорудами, а його висячі сади щезли в імлі віків, забравши з собою у вічність історію життя і смерті Александра.

Поволі його паломництво перетворилося на дещо інше: на ненаситну цікавість до Азії замість намагання повернути назад годинник століть. Тож Александр мандрував туди, куди хотів, незалежно від того, побував у тих краях раніше його знаменитий тезко чи ні. Йому сказали, що це неможливо, — і він навмисне проїхав через засніжені піки Східної Туреччини і пересвідчився, що сніг там дійсно має рожево-червоний відтінок через пісок, принесений вітром з пустелі Сахара. Тепер його заворожувала сила природи і те, як люди примудрялися її долати.

Хоча минуло вже десять років після закінчення війни, він не ризикнув відвідати Крим і натомість повернув на схід, перетнув Кавказький хребет і вийшов до Каспійського моря, до російського аванпосту під назвою Баку. То було північне відгалуження древнього Шовкового шляху з Китаю — безрадісна, бліда і майже безводна місцевість із маленькою столицею, теж під назвою Баку. Місто являло собою безладне скупчення старих занехаяних будинків, що видряпувалися схилом гори, спираючись один на одного. І саме там він віднайшов два чуда. Першим була чорна ікра. Другим був той спосіб, у який місцеві мешканці приводили в дію свої лопатні пароплави, локомотиви та стаціонарні парові двигуни. Бо не було в цих краях ані дерев, ані вугілля.

Уся місцевість була буквально всіяна каптажними колодязями з речовиною, яку одні називали пальним, інші — бітумом, а хіміки — нафтою. Багато з цих колодязів палали яскравим полум’ям, чиї язики здіймалися високо в небо, — хоча Александр достеменно знав, що то горіла не сама нафта, а супутній газ. Після повернення з Єгипту він проїхав аравійським узбережжям Червоного моря, маючи намір побувати в Мецці, але один немолодий та досвідчений мандрівник-англієць відговорив його: невірних зустрічали там негостинно. Але тут, у Баку, знаходилося щось на кшталт еквіваленту Мекки або ж Рима чи Єрусалима: сюди прибували з усієї Персії вірні бога на ім’я Мазда, який був богом вогню. Вони поклонялися палаючим газам, придаючи і без того екзотичній місцині додаткові нюанси звуку, забарвлення та ритуалу.

На жаль, Александр не розмовляв ані російською, ані французькою, ані фарсі. Не знав він і решти мов, якими розмовляли мешканці Баку. Не зміг він також знайти англійця, який на цих мовах знався. Усе, до чого він спромігся, — припустити, що ці безхитрісні люди, позбавлені дров та вугілля, якимось чином навчилися використовувати нафту як пальне для своїх парових котлів. Досліджуючи палаючі колодязі, Александр дійшов висновку, що воду в перегріту пару перетворювало горіння не самої нафти, а газів, які вона виділяла. Це означало, що коли гази в камері котла над нафтовим резервуаром починали горіти, тоді, напевне, нафта починала виділяти газ. Більше того, він з подивом помітив, що ця нафта диміла набагато менше, аніж вугілля чи дрова. Принаймні йому так здалося.