Дотик - Маккалоу Колін. Страница 30

— Осберте, — мовив Александр і посміхнувся, — ви просто джерело безцінної інформації. — Він нахмурився, розмірковуючи, наскільки відверто можна висловитися, і вирішив виявити обережність і делікатність. — Я — людина небідна, мій любий приятелю, тож якщо у вас виникнуть… е-е-е… якісь фінансові проблеми, я з радістю зможу прийти на допомогу.

І тут Осберт Вінфільд проявив себе істинним чиновником колоніальної адміністрації.

— Взагалі-то кажучи, — мовив він, прокашлявшись, — у мене виникли певні проблеми з виплатою кредиту.

— Тисяча фунтів зможуть полегшити фінансову кризу?

— Так, звичайно. Це така щедрість з вашого боку, така щедрість!

Александр провів містера Вінфільда до виходу, відчуваючи піднесення від свого досягнення. Щойно він купив собі першого високопосадовця і сподівався, що згодом купить їх достатню кількість — як серед державних чиновників, так і серед представників обох палат парламенту.

Отак Александр Кінрос і став законним власником трьохсот двадцяти акрів цінної землі включно з чималою ділянкою ріки, якій судилося бути внесеною в мапи Департаменту земельних ресурсів під назвою Кінрос-ривер. Трохи згодом на аукціоні він придбав також десять тисяч акрів високогір’я, включно зі схилами та водоспадами, ціною по десять шилінгів за акр. Він отримав також ліцензію на розвідку й добування золота в районі своєї річки і збагатив казну штату Новий Південний Уельс на суму п’ять тисяч триста двадцять один фунт. У цю суму увійшла також плата за ліцензію на золото — один фунт. А ще йому повідомили, що коли він знайде підземне золото на своїй власній території, то матиме виключне право на його видобування, оскільки та земля є його невідчужуваною власністю.

У серпні 1872 року він знову поїхав до Гілл-Енда, де зустрів невтішну Рубі, яка, залишившись без сина, впала в безпросвітний песимізм. Однак дуже зраділа, побачивши Александра.

— Я даю Гілл-Енду щонайбільше два роки, — сказала вона пізніше, вночі, сидячи в ліжку в «синій кімнаті» і курячи сигару. — Доведеться, мабуть, перебиратися до Гульґонґа, бо він протримається довше. Але коли й він виснажиться, куди ж мені подітися?

— Я б на твоєму місці не клопотався, — відповів Александр і змінив тему. — Рубі, я хочу зустрітися з Сунем Чжоу.

— Сунем Чжоу? Але ж навіщо?

— Я хочу зробити йому ділову пропозицію, яка може згодом вилитися в ділову пропозицію тобі.

Уже встигнувши досить добре вивчити вподобання Рубі, Александр побачив Суня Чжоу в його офісі у його ж пивоварні в основному таким, як і очікував: шести футів на зріст, світлошкірий, вродливий, віком років сорок, у традиційному китайському вбранні, хоча й не такому дранті, як те, у що вбираються робітники-кулі. Його довга мантія була зшита з яскравого і квітчастого блакитного шовку, з мантії визирали темні шовкові штани, а на ногах були капці з орнаментом.

— Я — китайський шляхтич, — сказав він, запрошуючи Александра до красивого лакованого крісла. — Я походжу з міста, котре по-вашому зветься Пекін; саме там стався нещасний випадок, після якого я позбувся своїх привілеїв. Саме тому Лі розмовляє мандаринським діалектом китайської мови і видаватиме себе за китайського принца, навіть якщо в його школі будуть інші китайці. Колоніальний акцент своєї англійської він спише на гувернантку. До того ж невдовзі він того акценту позбудеться.

— Ви самі розмовляєте англійською майже без акценту. Що привело вас до Нового Південного Уельсу? — спитав Александр.

— Всеохоплюючий страх перед опіумом — тією заразою, яку розповсюджувала в Китаї британська Ост-Індська компанія, — відповів Сунь Чжоу. — Я не став підлабузнюватися до британських дипломатів, тому вибрав почесну альтернативу — емігрувати і зайнятися пошуками золота.

— Ну і як — вам пощастило його знайти?

— Достатньо для того, щоб започаткувати власний бізнес. Моя пивоварня, пральня та пансіони дають стабільний дохід, хоча й не царські прибутки. — Він зітхнув. — Надії на те, що в Гілл-Енді знайдуть нове золото, майже немає, та й у Гульґонзі його теж навряд чи знайдуть. Родовище Софала вже мертве. Бути старателем та ще й китайцем — це досить небезпечне заняття, сер.

— Звіть мене Александр. Прошу, продовжуйте, містере Сунь.

— Я теж не проти, щоб ви звали мене Сунь. Китайці, Александре, — народ винятково працьовитий та ощадливий. Але через те, що всюди панує ксенофобія, ті, хто на вигляд і за розмовами зовсім інші, стають об’єктом наскоків тих місцевих чоловіків та жінок, котрі ліняться працювати і заощаджувати. Нас, китайців, ненавидять — і це не перебільшення, повірте мені. Нас б’ють, грабують і піддають тортурам, а інколи навіть убивають. Британська справедливість і правосуддя — то не для нас, оскільки самі ж поліцейські часто і є нашими найгіршими мучителями. Тому для таких, як я, — людей здібних та з діловою жилкою — ціна старательства, є аж надто високою. — Сунь розвів руками з довгими нігтями. — Рубі сказала, що у вас є до мене якась пропозиція.

— Так, я маю до вас пропозицію, але мушу попередити, що вона стосується розвідування розсипного золота, принаймні на початку діяльності. Але це не стосується якогось конкретного родовища. Я позначив певне місце у віддаленому регіоні на південь від Батерста — біля притоки ріки Аберкромбі, який я мав нахабство та гординю назвати Кінрос-ривер. — Александр звів свої колючі брови і усміхнувся. — Я можу тримати це місце в секреті від усіх, але краще поділюся своєю таємницею з маленькою групою людей — а саме китайців. Річ у тім, що я колись побував у Китаї. Я трохи пізнав китайців і добре з ними лагодив. — На його обличчі з’явився запитальний вираз. — А чому Рубі вдається лагодити з китайцями?

— У неї є родич, якому трапилося провести десять років у Китаї, — чоловік на ім’я Ісак Робінзон, який наразі мешкає на острові Норфолк. Він віз до Китаю партію зброї та опіуму на американському кліпері, який затонув у Південно-Китайському морі. Коли якісь французькі ченці врятували його, він оселився у їхньому монастирі на півострові Шаньдун. Але життя ченця йому швидко обридло, він ускочив у якусь халепу і втік. По дорозі з Китаю до своєї нової домівки він відвідав у Гілл-Енді Рубі, яка йому дуже сподобалася. У них була взаємна симпатія, і, мабуть, саме через цю симпатію вона і набула прихильності до китайців. — Сунь підвівся, схрестив руки в широких рукавах своєї мантії і став походжати кімнатою. — Александре, це дуже цікава та щедра пропозиція, і я маю сильну спокусу її прийняти. Які ваші умови?

— Усе, що ми знайдемо, будемо ділити. Половину мені, половину — вам. З вашої половини ви оплачуватимете витрати на тих китайців, яких візьмете собі на допомогу. Я — зі своєї половини — платитиму винагороду Рубі за те, що вона вивела мене на вас. — Не зводячи очей з Суня, Александр відкинувся на спинку крісла. — Якщо родовище виявиться багатим, на тому місці виросте місто. Ви матимете право на перших ролях започаткувати місцевий бізнес та комерцію, а Рубі — відкрити готель, кращий, ніж «Костеван». Одному мені, Суне, буде важко контролювати поселення, що неминуче виникне біля родовища. Але якщо біля його витоків стоятиме група людей — і за умови що всі ви погодитеся визнати мене за головного, — поселення завжди буде під моїм контролем.

— Як ви все продумали! — здивувався Сунь.

— А який сенс братися за справу без належної підготовки, друже мій? Тож подумайте про мою пропозицію, гаразд? Двадцять чоловіків, ніяких жінок, і спочатку це буде не лише намивка золота. Згідно з законом, я мушу спорудити огорожу довкола своєї землі і звести на ній будинок. Це основна умова, і цим спочатку ми і займемося. А коли з приготуваннями покінчимо, можна буде цілком легально приступити до видобутку золота. Легальність нам дуже потрібна, бо є один скватер, який невдовзі дуже засмутиться.

— Господи милосердний! — відреагувала Рубі. — Александре, ти що — божевільний?!