Дотик - Маккалоу Колін. Страница 65

Ця відповідь змусила єпископа замовкнути, бо її було виголошено ввічливо, але твердо.

Вишкіряючись від вуха до вуха, Рубі гнівно блиснула на хлопця своїми зеленими очима і проказала одними губами:

— От чорт, ти ж його принизив, Лі!

«Господи милосердний! — подумала Елізабет, прочитавши по губах Рубі її фразу. — Зроби так, щоб я пройшла через це випробування цілою і неушкодженою! Двоє Костеванів та єпископ англіканської церкви за одним столом — це надійний рецепт катастрофи!»

Однак Чанг був у прекрасній формі і приготував прекрасну їжу: дичина по-французьки з трюфелями, бездоганно обсмажене філе, незмінний шербет, ростбіф з корови, спеціально вигодовуваної кукурудзою, а також морозиво зі шматочками маракуї.

— Прекрасно, смакота! — вигукнув єпископ, насолоджуючись десертом. — А як вам вдається тримати його в замороженому стані, місіс Кінрос?

— Ми маємо холодильник, ваша світлосте. Коли містер Семюел Морт збудував у Літгоу свою холодильну установку, мій чоловік пересвідчився у її вигідності й потрібності. Інколи мені дуже хотілося посмакувати рибою, але тут вона не водиться. Тепер ми маємо змогу привозити рибу з Сіднея і при цьому не боятися отруєння.

— Але ж тут є риба, — мовив Лі, наминаючи десерт із ентузіазмом, але слідкуючи за своїми манерами. Це давалося важко сімнадцятирічному хлопцеві.

— Ні, немає, — наполягла Рубі.

— Запевняю тебе, мамо, що є. Я бачив її сьогодні, коли ходив гуляти в зарості. Риба водиться у прекрасному озері вгору за течією ріки. — Він посміхнувся Елізабет посмішкою, яка мала розтопити її на місці, але вона чомусь не розтанула. — Ви, напевне, знаєте про те озеро, місіс Кінрос. Я йшов тією стежиною, яку, на моє розуміння, ніхто, крім вас, не міг прокласти.

«Ага, значить, у компанії я для нього не Елізабет, а місіс Кінрос. Ти диви, який кмітливий».

— Так, Лі, я знаю про озеро і про те, що там водиться риба. Однак хоч як би мені не хотілося риби — особливо в ті дні, раніше, — я не наважувалася її ловити. Бо ці рибки такі вільні, такі розкуті, такі веселі. Сьогодні вони вискакували з води чи ні?

Лі спалахнув рум’янцем і на мить замислився.

— Е… ні. Здається, ні. Я їх відлякнув, бо вдав, що я — теж риба.

«Я знайшов тріщину в її обладунку, — подумав він. — Китаєць проявив китайську хитрість і знайшов тріщину. Ха, гарний каламбур, хоча й ненавмисний. Виходить, що вона заздрить рибам, заздрить їхній волі, бо сама не почувається вільною і нерозкутою. Цей будинок та все її життя — як в’язниця, з якої вона не може втекти. Бідолашна Елізабет! Цікаво, скільки їй років? Важко вгадати вік жінки, коли вона вдягнена в оці лахи, які вона змушена носити. Мамі вже під сорок, але ж Елізабет явно молодша. Мабуть, тридцять один чи тридцять два? „Вона іде — сама краса, як зоряна й безхмарна ніч“. Звідки було Байрону знати, які ночі в Австралії? Її краса незвичайна, її важко забути, але це тому, що вона здається такою недоступною, такою відсторонено-гордовитою… Такі, як я, для неї просто не існують. Цікаво, а як вона ставиться до Александра? Для неї він теж не існує?»

Коли чоловіки зайшли до кімнати для гостей після портвейну та сигар, Лі побачив, що Елізабет сидить в одномісному кріслі, тож узяв іще одне, підсунув до неї і сів поруч. Рубі з вдячністю поглянула на нього, бо тепер вона вільно могла сісти за фортепіано і «відпрацювати свою вечерю».

— Знаєте, — стиха звернувся Лі до Елізабет, — моя мати по-справжньому велика виконавиця і своє визнання в цьому місті вона здобула не лише завдяки своїм грошам, а й завдяки талановитій грі на фортепіано. Коли я їхав у вагонетці, то підслухав, як один з гостей сказав, що йому страшенно кортить послухати, як моя мама гратиме та співатиме.

— Я добре знаю про її талант, — манірно відповіла Елізабет.

— Сьогодні я захопив ваше улюблене місце — озеро, — продовжив Лі. — І мені через це дуже шкода. Більше я туди не ходитиму, обіцяю вам. Ваша риба може стрибати й пустувати в мирі та спокої.

— Це не має значення, — відказала вона. — Я не можу їздити туди кожного дня, лише по середах та суботах. У неділю я ходжу до церкви, а у четвер проводжу кілька годин з вашою матір’ю в готелі. Якщо вам хочеться, ви можете бувати на озері тоді, коли я там бувати не можу, — тобто по понеділках, вівторках, четвергах та п’ятницях. Наскільки я розумію, ви не ходите до церкви, тому неділя також буде підходящим днем.

— Дякую, це великодушно з вашого боку, але я можу ходити гуляти і в інші місця.

— А навіщо? Може, рибі на користь, якщо трохи її збадьорити.

«Це тобі було б корисно збадьоритися, — подумав він. — Така тиха, така ввічлива, така байдужа. Це озеро має велике місце у твоєму житті, Елізабет Кінрос, тому ти й не можеш — чи не хочеш — мене туди пускати.»

— Мені б хотілося познайомитися з вашими дітьми, — сказав Лі.

— Якщо ви плануєте пообідати завтра в готелі, то ви матимете таку можливість. У неділю я з дітьми завжди обідаю у вашої матері.

— Ти такий мовчазний, — мовила Рубі, гуляючи в парку Кінрос-гаусу і чекаючи на прибуття вагончика. Величезні й незручні плаття жінок зайняли більше місця, аніж шахтарі та чоловіки у вечірньому вбранні, тому вони не стали сідати і вирішили дочекатися наступного рейсу.

— Та я оце думаю про Елізабет.

— Думаєш? А що саме?

— Ну, по-перше, мені цікаво, скільки їй років. Александр майже нічого про неї не розповідав, ти ж знаєш.

— У вересні Елізабет виповниться двадцять чотири.

— Ти жартуєш, не може бути! — здивовано розкрив рота Лі. — Але ж вона одружена ось уже сім років!

— Так. Їй було шістнадцять, коли Александр із нею побрався. Він виписав її з Шотландії, жодного разу не бачивши її раніше. Якщо він майже не розмовляє про неї, це означає, що їхній шлюб не вдався. Інакше він зі мною не зустрічався б. І не мав би жінок для втіхи у Європі — у цьому я не маю сумнівів.

— Тут ти помиляєшся, мамо. Він одинокий як монах, — весело вишкірився Лі. — Але це не завадило йому найняти одну з найвишуканіших райських пташок, щоб навчити мене премудростям сексу.

— Ти диви, це дуже благородно з його боку, — щиро мовила Рубі. — Я якраз про це турбувалася — трипер, сифіліс, проститутки, авантюристки та шантажистки… Напевне, вони кишать побіля вашої школи, щоб спіймати у свої тенета недосвідчених хлопців і випотрошити їхні гаманці.

— Так думав і Александр. Будь обачливим та розбірливим у вірному сенсі цього слова, сказав мені він. Шукай кохання, а не сексу.

— Він має рацію. А у тебе зараз є райська пташка?

— О, і досі та сама. Я люблю жіночі обійми, але я — не розпусник. Якщо зустрічатися — то лише з однією. Заради пристойності я винаймаю їй квартиру досить далеко від школи, а коли я піду вчитися до Кембриджу, то орендую там для неї більшу квартиру. Щоб там можна було зустрічатися і зі своїми друзями.

— Вона дуритиме тебе у твою відсутність.

— Ні, не дуритиме. Вона добре знає, хто забезпечує їй хліб з маслом, мамо. Особливо коли на додачу до масла йдуть брильянти.

— А що іще ти думав про Елізабет?

— Та так, більше нічого особливого, — ухильно відповів Лі.

Він розумів, що матір відчує, що це — неправда, але йому чомусь більше не хотілося ділитися з нею своїми думками про Елізабет. Якихось двадцять три роки! Зі школи — прямісінько на подружнє ложе! Це дало відповіді на багато які з його запитань, оскільки він знав багатьох шістнадцятирічних дівчат. Дехто з них були сестрами та кузинами його співучнів, але національність тут не грала великої ролі: дівчата — скрізь дівчата, і цим дівчатам не доводилося стикатися з обмеженнями, що їх накладають злидні та жорсткі релігійні вимоги, нав’язувані людям з нижніх прошарків суспільства у тих країнах, звідки вони прибули. Тому вони багато пустували, хихотіли, мали схильність до пліток, впадали в транс, побачивши гарного молодика, і романтично мріяли про одруження, не дивлячись навіть на те, що ці одруження організовувались заздалегідь. У тих випадках, коли вони не знали наперед свого нареченого, вони завжди могли плекати надію, що він виявиться вродливим молодим нащадком дворянина, а не просто давнім другом їхнього батька; такий шанс був дуже імовірним. Бо молодих красивих хлопців завжди було більше, аніж перестарілих холостяків. Чи вдівців. Окрім цих дівчат Лі був знайомий також із дівчатами, що навчалися в Академії молодих дам, яку заснувала міс Роклі, бо ця школа знаходилася неподалік школи Проктора. У їхньої школи існувала домовленість з Академією, згідно з якою учні цих двох шкіл разом навчалися цнотливим танцям та разом ходили на бал, який влаштовували кожного Першотравня. Це називалося «підготовка учнів до їхнього соціального дебюту».