Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі. Страница 119

— Про яке повідомленні ти говориш, мій хлопчику?

— Слова на надгробному камені. Напис. Це було повідомлення для мене.

Зедд уперся кулаками в стегна.

— Про що ти? Що за повідомлення? Про що в ньому йшлося?

Річард почав крокувати, притискаючи кінчики пальців до скронь. Він бурмотів щось про себе, мабуть намагаючись точно пригадати ту фразу.

Або ж, подумала Ніккі, він намагається вигадати пояснення, щоб воно відповідало його фантастичній історії, його придуманій правді. Вона знала, що цього разу він зробив помилку, і помилка ця зруйнує всі його фантазії. Реальність стискалася навколо нього, навіть якщо він не хоче цього визнавати. Але скоро повинен буде зробити це.

Ніккі побоювалася цього з'єднання правди і вимислу. Незважаючи на бажання Річарда розібратися зі своїми помилковими спогадами, вона боялася болю, який принесе йому зіткнення з реальністю. А ще більше вона боялася того, що буде, якщо він не побачить правди чи відмовиться бачити її, скочуючись все глибше в свій світ фантазій. Назавжди.

— Не тут, — бурмотів він. — Щось про те, що вона не тут. І ще щось про моє серце…

Зедд, підпираючи щоку зсередини язиком, намагався уявити, що могло статися, дивлячись на онука, який крокував взад і вперед.

— Ні, — сказав Річард, різко зупиняючись. — Ні, не моє серце. Там сказано не так. Це великий камінь. Тепер я згадав. Там сказало «Келен Амнелл, Мати-сповідниця. Вона не тут, а в серцях тих, хто любить її».

— Це було повідомлення для мене, щоб я не втратив надію, щоб не вирішив, що вона дійсно мертва. Насправді, її в тій могилі не було.

— Річард, — м'яко вимовив Зедд, намагаючись втішити його, — це досить поширені слова, на могилах часто пишуть щось схоже. Ймовірно, могильники заздалегідь готують камені зі словами, подібними цим.

— Але вона не була похована там! Не була! Там сказало «вона не тут»… І цьому була причина…

— Тоді хто ж похований в її могилі?

Річард сторопів.

— Ніхто, — нарешті відповів він. Його погляд блукав по боках, поки він обмірковував усе. — Пані Сандерхолт, кухарка з Палацу — її теж обдурило твоє заклинання, як і всіх інших. Коли я приїхав сюди, вона розповіла, що ти стояв біля ешафота, коли стратили Келен. Вона страшенно переживала з цього приводу. Але я зрозумів, що ти ніколи б не зробив нічого такого, значить це був один із твоїх трюків. Пам'ятаєш, що ти говорив мені? Іноді краща магія — це хороший трюк.

Зедд кивнув.

— Що ж, з цим я згоден.

— Пані Сандерхолт розповіла, що тіло Келен було спалено на похоронному багатті, і що Перший Чарівник особисто займався цим. Вона сказала, що попіл Келен був похований під цим величезним каменем. Пані Сандерхолт навіть особисто провела мене в той відокремлений дворик, де ховали сповідниць і показала мені могилу. Я думав, вона мертва, я був у розпачі — поки не прочитав повідомлення, висічене на камені, яке ви двоє залишили, коли їхали.

Річард знову схопив діда за плечі.

— Бачиш? Це був виверт, щоб збити зі сліду ворогів. Насправді вона не померла, і її не ховали там. У могилі нічого немає, крім, можливо, купки якогось попелу.

Ніккі вирішила, що Річард придумав досить зручне пояснення, що тіло було спалене, та й історія з чарами видимої смерті була відмінною. Попіл ідентифікувати неможливо. Його вигадки завжди дуже логічно пояснювали відсутність реальних доказів. Ніккі не знала, чи дійсно було прийнято кремувати сповідниць, але якби це було правдою, у нього з'явився би дуже зручний привід підтримати свою фантазію так, щоб ніхто не зміг би довести зворотного.

Якщо, звичайно, він не вигадав похоронне багаття, і сповідниць не прийнято було ховати інакше.

— Значить, ти пішов туди? — Запитав Зедд. — Вниз, де знаходилася могила?

— Так, а потім прийшла Денна…

— Денна померла, — сказала Кара, вперше перервавши його. — Ви вбили її, щоб звільнитися з Народного Палацу. Вона не могла бути там… якщо, звичайно, там не з'явився її дух.

— Правильно, — відповів Річард, повертаючись до Кари. — Так і було. Вона прийшла, як дух, і відвела мене до Келен, в якесь місце між світами, де ми були разом.

Кара коротко глянула на чарівника. Вона не змогла приховати сумнів у погляді, тому старанно відводила очі і чесала шию.

Ніккі захотілося кричати. Його історія ставала хитромудрою до безумства. Вона пам'ятала, як в дитинстві аббатиса сказала їй, що одного разу посаджене насіння брехні з часом виростає у величезне дерево, заплутане і неконтрольоване.

Зедд підійшов ззаду і м'яко обняв Річарда за плечі.

— Ходімо, мій хлопчику. Думаю, тобі треба відпочити, а потім ми можемо…

— Ні! — Викрикнув Річард, вивернувшись з його рук. — Це не мої фантазії. Я не вигадав все це!

Ніккі знала, що він тільки цим і займається. У певному сенсі, це було чудово. Він так уміло вигадував все нові і нові події на підтвердження своєї омани, наводив такі логічні пояснення, так спритно уникав пасток, що розставлялися правдою.

Але це не могло тривати постійно. Була справжня Мати-сповідниця, похована в цій могилі. І це було надто реально — якщо звичайно в Серединних Землях і правда не прийнято кремувати сповідниць. У цьому випадку Річард буде продовжувати чіплятися за свою фантазію, поки несподівано не виникне наступна проблема. Але рано чи пізно з'явиться щось, здатне зруйнувати його оману.

Зедд спробував знову.

— Річард, ти втомився. Схоже, ти весь цей час не злазив з коня…

— Я можу довести це, — зі спокійним викликом вимовив Річард.

Всі замовкли.

— Я знаю, що ви мені не вірите. Жоден з вас. Але я можу все довести.

— Що саме? — Перепитав Зедд.

— Пішли. Ходімо зі мною до могили.

— Кажу ж тобі, Річард, напис на могильному камені нічого не доводить, навіть якщо там написано те, що ти говориш. Це досить звичайна фраза, з тих, що часто пишуть на могилах.

— А те, що тіло Матері-сповідники спалено на похоронному багатті? Це ж було частиною твого виверту, ти не міг допустити, щоб тіло поховали цілком. У той день, коли ти інсценував її похорон.

По виду Зедда ставало ясно, що в ньому все більше наростає обурення. — За весь час, поки я живу, тіло Матері-сповідники ще жодного разу не піддавалося подібному оскверненню. Зазвичай, Матір-Сповідницю одягнену в її біле плаття клали в труну сріблястого кольору, і всі бажаючі могли в останній раз поглянути на неї і попрощатися, перш ніж труну опустять в землю.

Річард вп'явся поглядом у діда, потім у Кару, і нарешті в Ніккі.

— Добре. Якщо я повинен розкопати цю могилу, щоб довести мою правоту, я це зроблю. Я доведу, що під цим могильним каменем ніхто не похований. І ми повинні покінчити з цим, перш ніж вирішувати подальші проблеми. А щоб успішно вирішити їх, мені потрібно, щоб ви всі мені повірили.

Зедд розвів руками. — Річард, в цьому немає необхідності…

— Є! Є необхідність! Я хочу повернути моє життя!

На це ніхто не зміг заперечити.

— Зедд, я коли-небудь брехав тобі? Навмисно обманював?

— Ні, хлопчику. Такого ніколи не було.

— Зараз я теж не брешу.

— Річард, — втрутилася Ніккі, — ніхто не каже, що ти брешеш. Просто ти сприймаєш марення, викликане пораненням, за реальність. Це не твоя вина. Всі ми знаємо, що ти робиш це ненавмисно.

Він повернувся до діда. — Зедд, невже ти теж не бачиш? Подумай. У світі щось іде не так, як потрібно. Щось жахливо неправильно. З якоїсь причини, я — єдиний, хто усвідомлює це. Я не зміг з'ясувати, чому так відбувається. І я — єдиний, хто пам'ятає про Келен. За цим щось стоїть. Щось погане. Можливо, в цьому замішаний Джеган?

— Джеган створив Звіра, який полює за тобою, — сказала Ніккі. — На це пішли всі його сили. Він не міг робити щось ще. Крім того, навіщо йому це потрібно, якщо Звір вже переслідує тебе?

— Не знаю. Всіх відповідей у мене ще немає, є тільки частина фактів.

— І як вийшло, що правду знаєш тільки ти один. Чому всі раптом втратили пам'ять? — Запитав Зедд.