Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі. Страница 125

І весь час внутрішнім поглядом він продовжував бачити в труні її тіло.

Він бачив, чув, відчував, але не міг думати, не міг зібрати воєдино свої почуття та думки. Похоронна процесія живих… Імітація смерті… Його невдача… а він був так впевнений… Божевільний невдаха. Що хорошого в житті, якщо відчувати таке. Він мріяв, щоб його забрала пітьма, мріяв опинитися в обіймах небуття.

Він був поза стражданням, поза печаллю, поза горем; була тільки ця бездумна, порожня, сліпа агонія, яка не давала ні секунди перепочинку. Він відчайдушно хотів уникнути цієї правди, відмовлявся визнавати її, але не міг, і це не давало йому дихати.

Вітер, який прилетів з гір, розтріпав йому волосся, поки він байдуже дивився на круті схили висотою в тисячу футів.

Що хорошого приніс він іншим? Він розчарував Зедда. Він віддав Шоті Меч Істини ні за що. Ніккі вважає, що він божевільний, марить. Тільки Кара повірила йому. Насправді, повірила. Вона була єдиною, а він помилився, коли розкопав могилу.

Він подумав, що Ніккі напевно права — він справді з'їхав з глузду. Всі вони мають рацію. Він просто все вигадав. Він бачив це в їхніх очах; всі вони дивилися на нього як на божевільного.

Річард не зводив пильного погляду з темних масивних каменів зовнішньої стіни Замку Чарівників. Вони спускалися на багато тисяч футів; біля підніжжя скелі починався ліс. Пориви вітру підштовхували його. Вид з висоти викликав запаморочення. Запаморочення падіння.

Що хорошого приніс він іншим, а найбільше собі?

Він крадькома глянув на Кару. Вона була близько. Але недостатньо близько.

Річард не бачив причин продовжувати терпіти цю муку. У нього більше не було розуму. А розум був його життям.

У нього більше не було Келен. Вона теж була його життям.

Судячи з того, що всі йому говорили, судячи з того, що він побачив у труні в ту жахливу ніч, у нього ніколи її не було. Це була лише омана безумства. Примха. Бажання, щоб так було.

Він знову кинув швидкий погляд на зовнішню стіну Вежі, на скелі і дерева внизу. Це буде дуже, дуже довгий шлях вниз.

Він згадував людей, які розповідали, що перед смертю кожен заново проживає своє життя.

Якби це було можливо, він знову пережив би кожну дорогоцінну мить, яку провів поряд з Келен.

Або думав, що провів.

Це буде довгий шлях вниз.

Досить довгий, щоб знову пережити такі чудові, романтичні часи, наповнені любов'ю. Досить довгий, щоб знову пережити кожну дорогоцінну мить поруч з нею.

50

Ніккі відкрила окуту залізом дубові двері і вибігла на яскраве денне світло. Пухкі білі хмари високо ковзали в блискучому блакитному небі — в будь-який інший день ця картина підняла б їй настрій. Порив вітру кинув волосся їй в обличчя; вона прибрала їх і уважно подивилася на вузький місток вдалині. На самому його кінці на дальній стороні валу стояв Річард, дивлячись вниз через просвіт між зубцями стіни. Кара, що стояла ближче, обернулася, почувши звук дверей.

Ніккі пробігла по містку; далеко внизу під нею розкинувся внутрішній двір. З висоти можна було розгледіти кілька кам'яних лав, рожеві кущі біля стіни Башти, місце, де сходилося кілька стін. Коли вона, нарешті, підійшла до Ричарда, він озирнувся і коротко посміхнувся їй. Навіть така посмішка зігріла її, незважаючи на те, що це була всього лише ввічлива формальність.

— Рікка говорить, хтось наближається до Вежі. Я подумала, що ти захочеш знати.

Кара, відстала на кілька кроків, підійшла трохи ближче. — А Рікка знає, хто це?

Ніккі похитала головою. — Боюся, ні, і це мене трохи хвилює.

Не рухаючись, не відводячи очей від віддалених пагорбів, Річард сказав.

— Це — Енн і Натан.

Брови Ніккі здивовано піднялися. Вона глянула через край стіни. Річард вказав на дальню ділянку дороги, що веде до Вежі.

— Там три вершники, — зауважила Ніккі.

Річард кивнув.

— Напевне, третій з ними — Том.

Ставши поруч з Річардом, Ніккі висунулася між зубцями трохи далі і оглянула зовнішню стіну. Картина була жахлива. Їй подумалося, як він взагалі може стояти тут.

Поклавши руку йому на плече, щоб утримати рівновагу, Ніккі знову виглянула назовні, роздивляючись трьох вершників на конях, що тягнули по освітленій сонцем дорозі. Часом вони зникали під деревами, щоб за мить з'явитися знову, і продовжували неухильно наближатися до Вежі.

Раптовий порив вітру змусив її втратити рівновагу. Перш ніж вона встигла злякатися, рука Річарда обхопила її за талію і втримала. Вона інстинктивно відсунулася подалі від краю. Як тільки вона опинилася в безпеці, його міцна рука звільнила її.

— Ти, і правда, можеш розгледіти звідси, що приїжджі це Енн і Натан? — Запитала вона.

— Так.

Перспектива знову зустрітися з аббатисою зовсім не привела Ніккі в захват. Проживши в Палаці Пророків в якості Сестри більшу частину життя, вона добре знала їх керівницю. Аббатиса для багатьох з них майже заміняла матір, підтримуючи їх, навчаючи, наставляючи на істинний шлях, допомагаючи тим, хто цього потребував.

У дитинстві, коли у Ніккі з'являлися особисті бажання, мати завжди готова була зробити їй різку догану за це. Пізніше, коли в життя Ніккі увійшла аббатиса, вона вказувала їй на ті ж помилки, тільки доброзичливо і з посмішкою. Удар або посмішка значили одне і те ж — рабство, нехай навіть під більш милозвучною назвою.

Інша справа Натан Рал. Фактично, вона зовсім не знала пророка. Деякі Сестри, особливо новенькі, тремтіли при одній згадці його імені. Судячи з того, що про нього говорили, він був не просто небезпечний, він був божевільний, а для Річарда в його теперішньому стані це не дуже підходяща компанія.

Пророк все своє життя прожив в секретній частині Палацу під наглядом Сестер, які стежили, щоб він не втік, а тому виконували всі його забаганки. Жителів Танімури, де розташовувався Палац Пророків, в рівній мірі збуджувала і приводила в жах думка про пророка, про те, що він міг би розповісти про їхнє майбутнє. Будь-яка незвичайна здатність завжди пробуджує лють людей, особливо коли людину, що володіє цією незвичайною здатністю, нелегко змусити виконувати чужу волю.

Тепер Ніккі не дуже хвилювали роздуми про Натана. У житті їй довелося зустріти багато дійсно небезпечних людей — і Джеган очолював цей моторошний список.

— Нам краще спуститися, — сказала Ніккі Річарду і Карі.

Річард оглянув пагорби, що оточують Вежу.

— Ви можете йти, якщо хочете.

Здавалося, його зовсім не турбують відвідувачі, і не цікавить, хто вони такі. Було ясно, що думки його витають десь в іншому місці, він просто хотів, щоб його залишили в спокої.

Ніккі прибрала пасмо волосся, що впало на обличчя.

— А хіба ти не хотів би дізнатися, що їм потрібно? Зрештою, щоб дістатися сюди вони пройшли довгий шлях. Впевнена, вони приїхали не для того, щоб привезти тобі пиріжок і молока.

Річард смикнув плечем, ніяк не реагуючи на її незграбну жарт.

— Зедд сам може зустріти їх.

Ніккі так нудьгувала по світлу в його очах. Її терпінню наступала межа.

Вона глянула на Морд-Сіт і тихо, але чітко скомандувала.

— Кара, чому б, тобі не прогулятися трохи? Прошу тебе.

Кара, здивована незвичайним тоном Ніккі, подивилася на Річарда, який дивився вдалину із самого краю стіни, і змовницьки злегка кивнула чаклунці. Ніккі простежила, як Кара спустилася по валу вниз, і обернулася до Річарда, дивлячись йому прямо в очі.

— Річард, ти повинен припинити це.

Він продовжував роздивлятися безкраї пагорби і нічого не відповів.

Ніккі відчувала, що не може дозволити собі зазнати невдачі, вона повинна висловитися, достукатися до нього. Вона зробила б багато чого, щоб її присутність у житті Річарда хвилювала його, але не хотіла домогтися цього за всяку ціну. Вона не хотіла б стати другою, стати заміною мертвої ілюзії, заміною фантазії, яка ніколи не стане дійсністю. Якщо їм коли-небудь судилося бути разом, це повинно статися тому, що він вибрере її, а не через те, що йому не залишилося нічого іншого. Був час, коли вона погодилася б і на це, але не тепер. Зараз в ній було більше самоповаги, ніж за все її попереднє життя. І це відбулося завдяки Річарду.