Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі. Страница 90

— Лорд Рал! Ви в порядку?

— Так. Залишайся на місці.

— Що відбувається?

— Поки що не знаю.

Шерех лунав все ближче. Темні жили навколо нього напружилися, а одна з них доторкнулася до його спини. Він здригнувся, розвернувся і різко змахнув мечем.

Ледве він завдав удару, як жахлива павутина немов натягнулася і присунулася ближче.

Кара відкрила всі щитки ліхтаря, сподіваючись зрозуміти, що відбувається. Річард побачив, що, немов огорожею, майже обгорнутий блискучими нитками. Піднявши голову, він побачив, що й там, нагорі, перехрещуються моторошні нитки. При цьому огорожа постійно стискалася, залишаючи йому все менше місця для маневру.

Спалах розуміння пояснив йому, що за звук він чув. Текучий рух здійснювало те, що ткало навколо нього цю павутину, наче він був їжею для гігантського павука. Нитки цієї павутини здалися йому товщиною з палець, але він поняття не мав, наскільки точні його враження. Однак він відмінно розумів, що від дотиків до цих ниток залишаються пекучі опіки — про це свідчили його ноги, ліва рука і спина.

Він бачив Кару, освітлену світлом ліхтаря. Вона зупинилася неподалік, шукаючи спосіб допомогти йому.

— Кара, назад! Не торкайся його, воно обпікає.

— Обпікає?

— Так. Як кислота. І воно дуже липке. Тримайся від ниток подалі, інакше і ти потрапиш у пастку.

— А як ви збираєтеся вибиратися звідти?

— Я прорубаю собі вихід. Залишайся на місці і чекай — я сам підійду до тебе.

Коли мережа зліва від нього зробилася більш напруженою, він підняв меч і атакував. Промінь від ліхтаря Кари відбився від леза, що прорізало плутанину липких волокон. Розрубані кінці метнулися в різні боки і повисли на гілках, немов мох. При світлі було помітно, як скручується листя, опалене дотиком пекельних ниток.

Але хто б не створив цю павутину, його не було видно.

Дощ припустив сильніше, Кара металася з боку в бік, пробуючи знайти спосіб підібратися ближче. — Думаю, я зможу…

— Ні! — Заволав він. — Я сказав, тримайся подалі звідси!

Річард рубав мечем товсті темні канати скрізь, де вони підходили до нього надто близько; намагався послабити їх напругу, розірвати цілісність. Однак був змушений припинити свою дивну сутичку — липка павутина чіплялася і за лезо.

— Я зобов'язана допомогти вам зупинити це! — Кричала Кара в прагненні звільнити його.

— Ти теж опинишся в пастці і нічим не зможеш допомогти мені. Відійди назад. Кажу тобі, я збираюся прорубати прохід.

Можливо, це зупинить її від спроб пробитися до нього через павутину. Вона стояла, пригнувшись, люто зціпивши зуби, міцно тримаючи в кулаці ейдж. По її вигляду було ясно, що вона ніяк не могла вирішити, що робити. З одного боку вона не могла піти проти волі свого повелителя — вона чудово розуміла, що зараз він не налаштований сперечатися. Але з іншого боку дивитися, як він наодинці бореться за своє життя, було вище її сил.

Це був дивний безпорадний бій. Здавалося, ніби його атак і не було. Глибокі рани, які наносив Річард, не завдавали болю нікому. Повільне, непохитне наближення павутини діяло заспокійливо, створюючи відчуття, немов у нього було повно часу проаналізувати те що відбувається.

Незважаючи на неспішне просування, незважаючи на вводячий в оману спокій, пастка стискалася все тугіше. Не бажаючи залишатися в бездіяльності, Річард знову підняв меч, розрубуючи нитки гігантської павутини.

Всякий раз, як він розрубував частину ниток, трохи далі з'являлися все нові і нові. Павутина зміцнювала сама себе всякий раз, як йому вдавалося хоч трохи послабити найближчу її частину — на кожну дюжину розрубаних ниток з'являлися дві дюжини нових, розташованих щільніше. Він постійно оглядав прилеглий ліс, намагаючись зрозуміти, хто створює цю пекельну пастку, щоб почати боротися з причиною, а не з результатом. Але як не старався, він не міг розгледіти, звідки беруть початок ці кляті липкі мотузки, але вони без зупинки рухалися, обплітаючи дерева та кущі, невпинно подовжуючись і обплутуючи його все щільніше.

При такому неспішному русі, здавалося, у нього є достатньо часу, щоб вибратися з пастки, однак на ділі це була надія дурня. Він розумів, що його час стрімко закінчується. Разом з часом підходив до кінця і його спокій. Пульсуючий біль в обпеченому тілі нагадував про те, яка доля чекає його, якщо не знайти виходу. Насувався момент, коли він не зможе зробити більше нічого. Коли пастка остаточно стиснеться навколо нього — він загине. І Річард сильно сумнівався, що його смерть буде легкою і швидкою.

Річард нападав, несамовито рубаючи павутину, що стискалася, з божевільним відчаєм прорубуючи шлях на свободу. Однак з кожним ударом на лезі меча набиралося все більше і більше липкої речовини, з якої складалася павутина. Чим відчайдушніше рубав він нитки, тим більше залишків павутини чіплялося за його меч. Ця маса ставала все більш важкою, а зброя Річарда — все більш неслухняною.

Цей клятий вузол з шматків павутини не тільки обплутав меч своєю липкою масою, але й почав чіплятися за ще цілі нитки пастки, до такої міри, що навіть рухати мечем було неймовірно важко. Річард відчував себе мухою, що потрапила в павутину. Навіть щоб просто витягти меч з оточуючих його ниток потрібно було зробити велике зусилля. Але і встромити меч в липкі нитки теж було справою не з легких.

Вперше Річард зіткнувся з тим, що магічна зброя не може впоратися з противником. Меч Істини спокійно розрубував броню і металеві обладунки, але безнадійно в'язнув в цій клейкій субстанції.

Він згадав, як одного разу Едді пояснювала йому, що сильніше — зуби чи язик. Вона тоді зробила висновок, що язик більш сильний, і це при тому, що він більш м'який і вразливий. Хоча все було сказано в іншому контексті, але в даному випадку набувало вельми лякаючого значення.

Кілька ниток витягнулися і з хлясканням обхопили його ноги. Одна з них обвила праву руку. Він скрикнув від болю і впав на коліна.

— Лорд Рал!

— Залишайся на місці! — Викрикнув він, перш ніж Кара знову почала пробиватися до нього. — Все в порядку. Просто залишайся там, де стоїш.

Схопивши з землі жменю брудного листя, він використав його для захисту, щоб зняти з руки липку павутину.

Пекуча біль витіснила всі думки. Єдине, бажання в той момент було — очистити руку від цієї гидоти.

Навколишня павутина стискалася все більше. Скорочуючись, товсті нитки почали нахиляти оплутані ними молоді деревця. Затріщали зламані гілки, посипалося листя. Ліс наповнився гострим запахом гару.

Навіть в магічну лють меча проникло усвідомлення, що Річард програє цей бій. Всякий раз, коли йому вдавалося прорубати щілину в павутині, нитки відлітали, видовжувалися, змикалися і знову затягували діру. Незважаючи на нанесені їй ушкодження, павутина залишалася цілою і утримувала сама себе, залишаючись міцною, немов кольчуга.

Його спокійна лють початку поступатися місцем страху, усвідомленню, що він спійманий в пастку. Але страх же і наповнював мускули силою, яку він без залишку вкладав в удари меча. Він уже уявляв себе загрузлим в дивній темній масі, немов у трясовині. І трясовина ця огортала його все щільніше, щоб, кінець кінцем, задушити. Якщо, звичайно, спочатку не вб'є його, пропаливши плоть до кісток.

Щосили Річард хльостав мечем в'язку стіну. Розрубані нитки трохи відступали, потім тяглися одна до одної і склеювалися знову, щоб ще трохи зменшити стискуюче його кільце. Виходило, що його удари, пошкоджуючи павутину, тільки зміцнювали її. Він не просто терпів невдачу — цим він ще й робив свого ката сильніше і сильніше.

— Лорд Рал, я повинна дістатися до вас.

Кара чудово усвідомлювала всю небезпеку, яка загрожувала йому. Вона всіма силами хотіла знайти спосіб виручити його з біди. Але, як і він, вона нічого не могла придумати.

— Послухай, Кара. Якщо ти заплутаєшся в цьому, то помреш. Не наближайся до павутини, і що б не було, не торкайся до неї ейджем. Я дещо придумав.

— Тоді дійте, поки не стало надто пізно.