Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Гудкайнд Террі. Страница 16

— Ні. Зараз вже ні.

— Тепер, коли кордон знищено, Новий світ наповнили армії Імперського Ордена, які вбивають або перетворюють на рабів мирних жителів.

— Де ж людям шукати порятунок? Куди їм сховатися?

— Поки орду не зупинять, спокою не буде.

Дженнсен задумалася.

— Якщо руйнування кордону дозволило полчищам Ордена вторгтися Новий світ, тоді навіщо Річард його зруйнував?

Віз котився по жорсткій землі, підстрибуючи на вибоїнах. Тримаючись за край полотнища, Келен пильно дивилася вперед. Чоловік втомився, але йшов, не згинаючи спину. Твердо прямував по пустелі в засліплюючому світлі сонця.

— Через мене, — тихо промовила Келен. — Це одна з тих помилок, про які я тобі казала. Один з тих ударів в темряві, — вона глибоко зітхнула.

8

Річард присів навпочіпки, вивчаючи не зовсім звичайну ділянку скелі. Голова розламувалася від болю, але він з усіх сил намагався не звертати на це уваги. Біль виникав і зникав без всякої причини. Часом він починав думати, що він викликаний спекою, а не даром. Але коли він обмірковував побачене, то забував про біль, і той ненадовго відступав.

У скелі було щось особливе, і Річард намагався пригадати, де він з цим вже зустрічався. Щось не просто знайоме, а тривожно знайоме.

Копитця, наполовину прикриті жмутами жорсткої бурої вовни, кокетливо простукали по камінню і стали поруч з його тінню. Бетті легенько буцнула його в плече, розраховуючи на щось їстівне або хоча б на чухання.

Річард звів очі на спраглу уваги козочку. Коли Бетті побачила, що чоловік дивиться на неї, вона завиляла хвостиком так, що той перетворився на мелькаючу пляму. Річард посміхнувся і почухав Бетті за вухом. Бетті радісно забекала від захвату, і Річард подумав, що вона, мабуть, не проти перекусити.

Після двох днів сумного голодування, коли вона лежала у візку і відмовлялася від їжі, кізка, здавалося, повернулася до життя і трохи оговталася від втрати малюків. Разом з апетитом повернулася і цікавість. Вона особливо полюбила бігти поруч з Річардом, коли він їй це дозволяв. Дженнсен сміялася, дивлячись, як Бетті трусить поруч з братом, немов щеня. Це був сміх полегшення; особливо її тішило те, що Бетті так швидко прийшла в себе.

Зміни наступали у всьому. За останні кілька днів змінився і пейзаж навколо. Життя поверталося. Першим вони помітили на скелі поруділий вигорілий лишайник. Трохи пізніше — низький колючий чагарник. Тепер місцевість вкривали жорсткі рослини, розкидані на великій відстані один від одного. Бетті поїдала висохлі гілочки так, немов вони були кращою соковитою травою. Коні, навпаки, знайшли їх несмачними.

Скельний лишайник ріс на голих, поцяткованих тріщинами каменях, вкриваючи їх жорсткими плямами рослинності. Місцями він був тонким, темним і жорстким, тоді як в інших місцях — ніжно-зеленим. Смарагдовий лишайник рвався на волю з щілин і розколин з того боку каменів, куди не потрапляло сонячне світло. Під скелями, купками, виповзаючі з потрісканої землі, вилися нитки темно-бурого підземного моху.

Крихітні комахи з довгими вусиками носилися від каменя до каменя або ховалися в розвалах камінців, що виглядали, ніби киплячі бульки, що навіки застигли на поверхні. Зрідка по піску неспішно проповзав блискучий зелений жук з величезними рогами. Маленькі руді мурашки складали гірки червонуватої глини навколо своїх нір. Білясте павутиння гойдалися в розвилках гілок самотніх, низьких кущів. Верткі світло-зелені ящірки грілися на каменях під променями сонця, спостерігаючи за людьми, що проходили мимо. Якщо ті виявлялися занадто близько, маленькі створіння, зблиснувши шкірою, миттєво ховалися між каменями.

Життя, яка поставало перед очима мандрівників, було ще занадто мізерне для підтримки і прожитку людей, але давало надію на те, що попереду живий світ. Річард знав, що за першим поясом гір мандрівників чекає вирування життя. І ще. Там вони обов'язково зустрінуть інших людей. Звичайним стало бачити птахів. Більшість з них були невеликими — суничного кольору зяблики, попелясті мухоловки, кропив'яники і горобці. Вдалині Річард бачив самотніх птахів, що ширяють у блакитному небі, ближче до землі горобці збивалися в зграйки. Там і сям птиці сідали на хирляві кущі, переносячись з одного на інший в пошуках насіння або комах. Але пташинки миттєво зникали, ніби їх здувало вітром, варто було на горизонті з'явитися чорнокрилим хижакам.

Річард з супутниками піднімались по схилу, дивлячись на гори і оглядаючи дорогу перед ними, як раптом він помітив щось знайоме. Як тільки він зрозумів, що це, окремі шматочки мозаїки склалися в єдину картину, і біль розсіялася.

Келен і Кара попрямували до присілого навшпиньки Річарда. Піймавши погляд чоловіка, Келен помахала йому рукою. У напрямку на південь грюкав віз, у якому їхали Том, Фрідріх і Дженнсен. За возом тяглася хмара пилу, яка немов повисла в застиглому повітрі і її, напевно, було видно за багато миль звідси. Річард подумав, що зрадницька хмара пилу не грає великої ролі, оскільки птахи все одно їх знаходять. І все ж він був радий, що його маленький загін, нарешті, дістався до землі, де вони можуть спробувати бути трохи менш помітними.

— Знайшов що-небудь цікаве? — Запитала Келен, підійшовши і витираючи піт з чола рукавом.

— Скажи, що ти думаєш про це? — Річард підкинув кілька дрібних камінців на ділянку скелі, яку він розглядав.

— Мені здається, ти відчуваєш себе краще, — вимовила Келен.

Вона подивилася чоловікові в очі і посміхнулася особливою посмішкою, тією, якою посміхалася тільки йому. Річард не зміг втриматися і розплився у зустрічній посмішці.

Кара вирішила не звертати уваги на обмін сімейними ніжностями, наблизилася до них і теж втупилася під ноги.

— Думаю, лорд Рал занадто довго дивився на гори. Ця скеля така ж, як і всі інші, — безапеляційно заявила вона.

— Невже? — Підняв брову Річард. Він обвів рукою ділянку, яку вивчав, а потім показав на місце, де стояли Кара і Келен. — Хіба воно таке ж?

Кара уважно вивчила обидва місця.

— Скеля тут трохи світліша, ніж інші. — Охоронниця склала руки на грудях. — Ну і що?

— Кара права, Річард, — знизала плечима Келен і на хвилину задумалася, роздивляючись землю. — Камінь виглядає так само, як і решта, хіба тільки трохи жовтіша. Вона зовсім як ті скелі, повз яких ми йшли довгі дні, перш ніж стали попадатися рослини, — додала вона.

Річард упер руки в стегна і кинув погляд на ділянку скелі, яку він виявив.

— А тепер скажіть мені, що відрізняє ці скелі від тих, де ми були кілька днів тому, там де Стовпи Творіння?

Келен озирнулася на стоячу з незворушним виглядом Кару і, насупивши брови, подивилася на Річарда.

— Відрізняє? Нічого. Там мертве місце, позбавлене будь-якої рослинності.

— А тут? — Річард витягнув руку, окреслюючи місцевість, по якій вони йшли.

— Тут є життя, — сказала Кара, втрачаючи інтерес до його моралей в області флори і фауни.

Річард вказав рукою на ділянку, яка так привернула його увагу.

— А тут?

— Теж нічого не росте, — роздратовано видихнула Кара. — Навкруги є безліч місць, на яких нічого не росте. Це все ще пустеля. Трохи терпіння, лорд Рал, і скоро ми знову опинимося серед полів і лісів.

Келен нарешті повірила, що у чоловіка є причина для неспокою. Вона вже не розділяла думки Кари й усе більше хмурилася.

— Місце, де ростуть рослини, обривається занадто різко, — зробила висновок Келен, звертаючись начебто сама до себе. — Це дивно.

— Я теж так думаю, — полегшено виголосив Річард.

— А я думаю, лорду Ралу необхідно випити води, — уїдливо Кара.

Той втомлено посміхнувся.

— Іди сюди. Встань тут, — наказав він їй. — Встань поруч зі мною і подивися ще раз.

Цікавість Кари пересилила її впертість, і вона послухалася Річарда. Непокірна Морд-Сіт втупилася в землю, зосереджено вивчаючи місце, де ріс лишайник.