Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич. Страница 29

— Я це розумію. Проте для мене, для всіх нас, він залишається ворогом. Треба відвести його в шосту каюту, це в нас щось на зразок каземату. Там уже сидить прислужник Чужих. Думаю, він буде радий компанії альва.

— Та чи зрадіє альв його товариству? — тихо мовив Аґатіяр. — Сумніваюся…

Зустріч з „Валькірією“ змінила наші подальші плани. Після того як ми із Сіґурдсоном запроторили безутішного альва до шостої каюти й повернулися назад, Шанкар запропонував нам летіти не на Терру-Ґаллію, а в систему Псі Козерога.

— Це значно безпечніше, — наполягав він. — У дром-зоні Дельти Октанта ми ризикуємо потрапити під перехресний вогонь, якщо опинимося там під час чергової атаки Чужих. А це, як я розумію, трапляється часто.

— У середньому раз на десять днів, — підтвердила Рашель. — Чужинці реґулярно влаштовують „розвідку боєм“, щоб під її прикриттям заслати до нас нових аґентів і дати можливість попереднім прорватися крізь наші заслони.

— У тім-то й річ, — продовжував Шанкар. — Раніше це був виправданий ризик, ми не мали іншої можливості зв’язатися з ґаллійцями. Однак тепер вона є.

— А ви впевнені, що до нашого прибуття флот ще залишиться в системі Псі Козерога? — запитав я. — Особисто мені це видається сумнівним.

— Чому?

— З розповіді містера Сіґурдсона я зрозумів, що всі кораблі флоту зібрані у дром-зоні й вишикувані в бойові порядки. — Я глянув на пілота „Валькірії“: — Адже так?

Він кивнув:

— Саме так. Щодо бойових порядків я, правда, не впевнений, у військових справах зовсім не розбираюся, але що вся армада знаходиться в районі дром-зони, це факт.

— Отже, — підсумував я, — кораблі готові до вторгнення. Інакше б вони ховалися десь у глибинах космосу. Ґаллійське командування не стало б ризикувати, базуючи флот у дром-зоні системи, що сполучається із Землею каналами першого роду. Я взагалі вважаю, що флот Терри-Ґаллії там не базувався. Псі Козерога лише перевалочний пункт, остання зупинка на шляху до Землі.

— Ваша правда, капітане, — погодився зі мною Шанкар. — Та й те, що яхту не обстрілювали і навіть не переслідували, свідчить, що вони вже не дбали про секретність. Таким чином, атака має початися найближчим часом. Містере Сіґурдсон, коли ви зустрілися з флотом?

Той подивився на свій наручний хронометр і відповів:

— П’ять годин тому.

Я замислився.

— Ну, тоді ще є шанс встигнути. Якщо, звичайно, ми поквапимося.

— У будь-якому разі, — зауважила Рашель, — наші мають залишити там резерв.

— Отже, вирішено, — сказав я. — Летимо до Псі Козерога.

Піднявшись у штурманську рубку, я викликав на екран карту Сектора Один і на око прикинув можливі маршрути. Зорю Дашкова та Псі Козерога розділяло сто шістдесят парсеків, це мінімум дванадцять стрибків — десь три години польоту.

Але був ще один варіант. Він потребував значно більших енерґетичних витрат, зате знижував ризик випадкової зустрічі з чужинськими патрулями й дозволяв зберегти такий дорогоцінний для нас час. На відстані одного звичайного стрибка від нас знаходилися зоря Бета Центавра, що сполучалася з Псі Козерога дослідженим каналом другого роду. Зазвичай такі короткі канали не мали практичної користі, проте зараз ішлося не про економію енерґії, а про швидкість та безпеку. Простий розрахунок свідчив, що при потужності резонансного ґенератора 400 гігават перехід від Бети Центавра до Псі Козерога мав тривати лише тринадцять хвилин об’єктивного ґалактичного часу.

Зрештою це й вирішило наш вибір на користь затяжного стрибка. Полишивши яхту „Валькірія“ дрейфувати разом із дром-зоною довкола Зорі Дашкова, ми здійснили стрибок до Бети Центавра, а звідти на півтори доби власного бортового часу ввійшли в канал другого роду, щоб через чотирнадцять хвилин за ґалактичним часом вийти з нього в системі Псі Козерога.

На самому початку затяжного стрибка Лайф Сіґурдсон, що посів у рубці місце спостерігача, увесь зблід і напружено втупився в спеціальний дисплей, де виводилися інформація про роботу резонансного ґенератора. Я чудово розумів його почуття — адже зовсім недавно він провів у гіперпросторі майже тисячу років.

— Боїтеся? — співчутливо запитала в нього Рашель.

— Ще б не боятися, — чесно зізнався він. — Схоже, тепер у мене стійка фобія до каналів другого роду.

— Не переживайте, — заспокійливо сказав я. — Ґенератори тепер не ті, що були у ваш час. Вони мають п’ять ступенів захисту, і за останні двісті років — маю на увазі довоєнні двісті років — не було зареєстровано жодного випадку, щоб корабель зник у затяжному стрибку… Гм. Ідеться, звичайно, про досліджені канали. При „сліпих“ стрибках іноді зникали. Деякі зі зниклих кораблів згодом поверталися, провівши в гіперпросторі кілька років чи десятиліть. Деякі не поверталися — можливо, потрапляли в район Ґалактичного Ядра і там гинули. Але, повторюю, це стосується лише „сліпих“ стрибків. А подорожі дослідженими каналами абсолютно безпечні.

Мої пояснення трохи заспокоїли Сіґурдсона.

— За ці тисячу років, — промовив він задумливо, — наука та техніка пішли далеко вперед. Зараз я почуваюся так, як, мабуть, почувався б середньовічний лицар, потрапивши в XX століття й опинившись за штурвалом літака.

— Невдале порівняння, — озвався через інтерком Аґатіяр, який чергував у реакторному відсіку. — За час вашої відсутності в науці не сталося нічого, що докорінно змінило б наш світогляд. Відтоді як людство досягло зірок, наша цивілізація фактично йшла екстенсивним шляхом розвитку, без жодних істотних якісних стрибків. Ваше XXVII століття та наше XXXVI не розділяє культурна, соціальна й науково-технічна прірва. Ми спілкуємося з вами на рівних, добре розуміємо один одного, вам відомі всі принципи, на основі яких функціонують пристрої нашого корабля, а космічні польоти для вас справа звична. До того ж ви кваліфікований пілот і зможете легко призвичаїтися до сучасних кораблів.

— Ну, ви перебільшуєте, — зніяковів Сіґурдсон.

— Аж ніяк, сер. Тут у нас є віртуальні тренажери-симулятори, підіть попрактикуйтесь на них, і я можу ручатися, що за кілька годин ви цілком освоїтеся з новими системами керування та навіґації. Наважусь навіть стверджувати, що вони значно простіші за ті, якими обладнана ваша „Валькірія“. — Аґатіяр повернувся обличчям до камери, що передавала зображення на екран мого монітора: — Як ви гадаєте, капітане?

— Цілком згоден з вами, — відповів я, одразу збагнувши, куди хилить професор. Він хотів відвернути увагу нашого гостя від похмурих думок про втрачене тисячоріччя.

Я піднявся з крісла, передав вахту Рашелі і звернувся до Сіґурдсона:

— Ходімо, Лайфе. — Ми вже стали називати один одного на ім’я. — Я покажу вам наші симулятори і поясню, як з ними працювати.

Залишивши Сіґурдсона вправлятися на тренажерах, я вирішив зробити обхід корабля і найперше навідався до реакторного відсіку. Там застав лише Аґатіяра, чия увага була зосереджена на екрані інтеркома, що транслював зображення з шостої каюти. Я підступив був до пульта, щоб вимкнути його, але професор рішучим жестом зупинив мене:

— Зачекайте, містере Матусевич. Послухайте. Це дуже цікаво.

Я побачив, як на екрані альв Шелестов звертається до Ахмада:

— Я тебе не розумію, друже-чоловіче. Ти верзеш казна-що. Яка дискримінація? Який ґеноцид? Люди — найдобріші, найгуманіші істоти у Всесвіті. Вони завжди гарно до нас ставилися. Вони вивели нас з дикості, зробили космічною расою. А ти кажеш — гнобили й винищували. У тебе щось негаразд з лоґікою. Якби люди хотіли нас винищити, то зробили б це відразу, ще на Альвії. Ми зі своїми мечами та луками і дня не протрималися б супроти ваших бластерів та плазмотронів.

— Тебе не було тисячу років…— почав був Ахмад, проте альв запально перебив його:

— Та хоч і дві тисячі! Я не вірю й нізащо не повірю, що люди так змінилися. Вони вклали стільки сил, стільки часу, стільки коштів, щоб допомогти нам звестися на ноги. Навіщо, дозволь запитати? Щоб потім гнобити й винищувати?