Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 27

З кабінетів витягують останніх працівників, усе потрошку заспокоюється, наскільки це можливо у подібній ситуації.

А може, самі гуманоїди все й організували?

Запросто, це в їхньому репертуарі. Тільки навіщо?

Вони ж іще навіть не знають про мої підозри.

Тим часом нальотчики стишують свою активність. Це не просто так. Операція досягла завершальної фази — всі залякані, зібрані в коридорі й готові до екзекуції. Зараз має початися основна дія.

Апокаліптичні настрої стримує тільки вихований життєвим досвідом цинізм. Боятися варто тільки того, що вже сталося, хоча майбутнє для всіх нас — найстрашніший сон.

Кількахвилинне очікування підтверджує, що я — правий. За кілька секунд на сцені з’являється головна дійова особа — приземкуватий чолов’яга у синьому мундирі з погонами, без маски і без головного убору взагалі — милуйся досхочу.

Він посміхається — ще б пак, таку роботу зробили!

Десятки пар переляканих очей зупиняються на ньому, і податковий чин явно насолоджується ефектом.

Він робить кілька кроків на середину, повільно, з театральним ефектом дістає з портфеля папірець, потім обводить глядачів очима, переконуючись, що справив потрібне враження. І нарешті читає — показово неголосно, на контрасті з манерами своїх бійців. Щоправда це виглядає значно страшніше.

— Постанова. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

— Що? — вигукує мій директор. — Що ви сказали?

Головний податківець здивовано піднімає голову.

Лунає чийсь короткий смішок.

— Те, що чули. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»…

Сміх вибухає одразу з кількох сторін. Навіть жінки, які щойно витирали сльози, починають посміхатися. Бійці в масках ошелешено переглядаються. Я теж не можу стримати усмішки.

— В чім справа? — податківець починає кліпати очима, і це викликає просто-таки лавину реготу з усіх боків. Здається, з головного героя посеред монологу впали штани.

Мій директор — єдиний, хто не приєднується до веселощів. Він іще знаходиться у бойовому запалі.

Тим часом розпач серед нападників погрожує перерости у неконтрольовані дії. Підбурені попереднім приниженням працівники не поспішають відкрити силовикам правду, і тоді, найобережніший з усіх, а тому найменш схильний до театральних ефектів, я беру на себе цю приємну місію.

— Поверхом вище, — кажу голосно.

— В смислі?

— Ви помилилися. Товариство «Інтероксидентал» знаходиться на четвертому поверсі. А це — третій.

— Точно? — не вірить втративший раптом певність податківець.

— Точно, точно, — підтверджують з усіх боків.

— А тут що?

— Державне підприємство.

— Ну тоді точно помилилися. Пішли, хлопці.

Бійці опускають автомати і якось не дуже впевнено починають підтягуватися до свого керівника.

— Тоді вибачаємося.

— Та що ви, — кажу я з усмішкою. — Завжди раді. Приходьте ще.

З кутка лунає істеричний жіночий сміх зі сльозами. Я опускаю руки.

Ху. Цього разу пронесло.

Колись міська рада міста Дубосари постановила розділити присадибну ділянку моїх діда з бабою на дві. У сусідів землю забрали під розширення механічного заводу, а компенсувати втрату вирішили за рахунок обійстя нашої родини. Не аж якою була ця ділянка — десять соток, тобто сусідам дісталося цілих п’ять. І що таке були п’ять соток у периферійному містечку над Дністровськими кручами?

Однак, можливо, якісь інші п’ять соток і були нічим, а дідові — справжнім садом. Високим витвором присадибного мистецтва — найбільшими розкошами, які зміг дозволити собі син плодючої бессарабської землі після відсидки у заледенілій заполярній Інті, не бачивши там за вісім років не тільки фруктового цвіту, а навіть нормальних, повноцінних лісових дерев. Бо ж тундра не дає рослинам виростати вищими за півтора метри і стволи у тамтешніх дерев не сягають у діаметрі навіть п’яти сантиметрів.

Тож не диво, що, відмотавши строк у ГУЛАГу, мій дід, куркульський син, у власному, як він вважав, саду розвернувся на повну. Кожна гілка його яблунь була прищеплена різним сортом — і на одному дереві уживалися ранній білий налив, передзимня бордова «циганочка» та навіть екзотичні райські яблучка — зворушливі у власній спробі бути схожими на «дорослі» фрукти і придатні лише на варення. Абрикоси квітнули по колу безперестанку більше місяця і, починаючи стигнути у червні, щедро дарували підпалені міцні плоди до кінця серпня. Тверда, схожа на лампочку-шістдесятку рання зелена груша «іллінка» уживалася на одному стволі з жовтою медовою «берією» — так тоді зі зрозумілих причин називали відомий сорт «бере». Черешня від ранньої рожевої і червневої бордової переходила у гіркувато-жовту, час якої настає у кінці липня. Це я ще не згадав про персики, вишні, сливи, шовковицю й горіхи. А також кущі порічки, чорної, жовтої, білої смородини, подібні до мініатюрних кавунчиків ягоди аґрусу, калину, аронію, глід та ще купу гібридних різновидів, назви яких можна довідатися, лише зазирнувши у садівничі журнали. Ну й звісно, король бессарабської землі — виноград. Добрий десяток сортів. Столові — ізабела, лідія, цице капрулуй, що з молдавської перекладається як «козяча цицька», а по-нашому зветься дамський пальчик. Винні — класичні французькі каберне та мерло, безбарвний німецький гевюрцтрамінер та безсмертна місцева фетяска.

Пам’ятаю, як він сварив мене, малого, побачивши, що я зриваю фрукти з плодоніжкою.

— Потрібно цілих три роки, щоб виросла така, яка буде знову давати урожай.

Або ж учив мене, п’ятирічного, щепити спеціальним ножем, у руків’ї якого було запресоване додаткове пластмасове лезо, щоб відокремлювати кору від гілок. Пальчики мої ще не були придатні до такої точної роботи, але відчувати дерево, як живу істоту, я, мабуть, навчився саме тоді. Ми щепили брунькою, черешком у розщеп, косим зрізом і в результаті одна, певно, найменш зіпсована нетвердою дитячою рукою прищепа все-таки прижилася. Пам’ятаю, як я уважно слідкував за її зростанням і врешті-решт вже за кілька років першою сливою, а точніше половинкою сливи — французької круглої і жовтої я пригостив бабусю, страшенно пишаючись власною садівничою майстерністю. Другу з половинок я, звичайно, з’їв сам — слива була добряче перезрілою, бо дід нікому не дозволяв її торкатися, поки я не приїду на канікули у гості.

Тепер уявіть собі: одного дня завдяки рішенню «народної» влади більша половина цього викоханого роками саду мала відійти до сусідів. Дерева, що стали частиною душі мого діда і своїм буянням компенсували роки сибірського ув’язнення, які відродили у ньому почуття родини й рідної землі, майже знищене табірними вертухаями та енкаведистськими катами.

Треба зауважити, що решта родини не сприйняла цю подію як апокаліптичну. Шкода, звісно, але дерева можна виростити й інші — все-таки п’ять соток іще залишалися. Але дід був іншої думки. Ні, він не став оскаржувати рішення ради у суді — тоді це було неможливо. Він не став боронити власну землю силою — адже саме за подібний вчинок під час колективізації поплатився життям його батько, а мій прадід — бессарабський куркуль. Щоправда, тоді йшлося не про п’ять соток, а про сто п’ятдесят гектарів — землі родинного хутора. Однак сталінські табори дали дідові сувору школу — війна самітника проти влади найчастіше закінчується поразкою.

Проте навіть вологодський конвой не зміг привчити діда опускати руки. Отже, він вирішив перенести сад на ту половину ділянки, що залишалася. Не знаю, чи брав він до уваги народну мудрість, яка твердить, що старі дерева не пересаджують. Не знаю, чи бачив десь подібну технологію, а чи винайшов сам. Але обкопавши стовбури квадратом по краю коріння, він оббив їх дерев’яною опалубкою — такими собі велетенськими ящиками без дна. Потім прокопав для кожного дерева широку траншею до того місця, яке призначалося йому у майбутньому і потрошку, обв’язавши мотузками ящик з корінням, взявся перетягувати на власну половину усі до одного дерева й кущі.