Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 37

— Це їм не спадала? З їхньою біографією?

— Вони самі сміялися, коли я показав. Кажуть, тепер візьмуть цей зіхер на озброєння. Наріжуть паперу, зверху штамп «Кукла» а в разі чого: «вас же попередили».

Звісно, я не вперше в житті возив гроші, тому знав, що головна охорона у таких випадках — не мордовороти з пістолетами, а повна конфіденційність. Гроші взагалі люблять тишу, а коли це півкубометра стогривневих купюр — треба бути особливо скромним. Під’їдьте якось до Києво-Печерської лаври і помилуйтеся, як московські попи проводять інкасацію. У церквах зараз все, як у Макдональдсі, і гроші там не менші. Так от, біля воріт Лаври ви обов’язково побачите, як із чорного джипа виходить вгодований дядюра у підряснику тонкого сукна, а в руці у нього чорна валіза, пристібнута наручником до м’ясистого зап’ястка. Дивлячись на такого, будь-хто зрозуміє: у валізі — гроші. І одразу в уяві виникає сюжет: люди в масках, що дають попові по голові, погоня за грабіжниками, стрілянина — точно, як у детективних серіалах.

Коли ж із скромної машини куркульського класу виходить звичайнісінький, середній на зріст чоловік, пристойно, але не надто дорого вдягнутий, відкриває багажник і витягає звідти дві картаті валізи на коліщатках, причому із зовнішньої кишені одної з них стирчить парасолька — що подумає сторонній спостерігач? Правильно. Людина приїхала з вокзалу. Навіть якщо усе це відбувається серед самісінького центру Києва, поблизу Адміністрації Президента, у тихому дворику по вулиці Лютеранській. Що ж, на Лютеранську, по-вашому, людина з вокзалу приїхати не може?

Я зайшов до під’їзду, обережно притримавши масивні двері. У невеличкому просвіченому сонцем вестибулі біля сканера, на зразок тих, що стоять в аеропортах, нудьгували хлопці у формі.

— Сумки на транспортер, а самі — через рамку, — звелів молодий прапорщик. Другий одразу вмостився за монітор.

Я слухняно прилаштував валізи на гумовій стрічці, виклав на стіл мобільний і ключі та пройшов крізь металошукач. Багаж слухняно поліз у гумову пащу сканера. Збираючи речі зі столу, я краєм ока слідкував за реакцією охоронців. Але на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз — напевне, я не перший у них з таким вантажем.

— Ліфт — праворуч, — люб’язно показав рукою відповідальний за рамку.

Вони тут ввічливі, хоч і не надмірно. На безлюдному і тихому через килим на підлозі шостому поверсі я знайшов кімнату номер шість.

— Доброго дня!

— Драстє.

У невеликій кімнаті, напівприкривши повіки, дрімав розслаблений молодик у костюмі, на вигляд схожий на банківського клерка. Він привітався, але очей при моїй появі все ж до кінця не відкрив.

— Я привіз вам. Дозволите? — я рукою показав на валізи.

— Скільки? — молодик, так само не піднімаючи погляду, розкрив журнал, який лежав посеред столу і взяв ручку.

— Три мільйони.

Знову жодної реакції.

— Гривень, — уточнив я.

— Гривень? — він підвів на мене обличчя, яким майнула гримаса подиву навпіл із гидливістю.

— Куди викладати? — запитав я дещо роздратовано. Ти диви! Гривні йому не подобаються. Позвикали тут!

— Сюди, — показав на поверхню стола мій співрозмовник. Він знову втратив інтерес до подій.

Я почав видобувати пачки, а молодик, не рахуючи, взявся переносити їх і вкладати до шухляд великої офісної шафи, що стояла біля стіни.

Хто вважає, що викласти три мільйони — це швидка справа, хай на дозвіллі спробує. Коли я нарешті впорався, то тут-таки взявся збирати валізи — їх було підібрано так, щоб одна влазила до іншої. Акуратно вклавши меншеньку у черево більшої і застібнувши блискавку, я знову набрав вигляду пересічного пасажира, який тепер уже збирається їхати на вокзал.

— Яка організація? — спитав клерк.

Я відповів і перепитав про всяк випадок:

— Це все?

— Все.

— До побачення.

Отак все просто. А якби у пачках зі штампом «Касир Кукла» і справді були кукли? Як же при такій логістиці вони примудряються керувати державою? А може, це через те, що гривні? Може, долари б він все-таки перерахував?

Речі тих, хто виходив, через сканер не пропускали. Мабуть, винесення грошей вважалося операцією цілком безпечною.

Влаштувавшись за кермом машини, я в першу чергу прозвітував телефоном Паші:

— Все нормально.

— Добре, — сказав він лаконічно, немовби й не турбувався ніколи про те, як такий великий обсяг готівки провезти містом. — До речі, ти не забувся, що сьогодні ми у Верховній Раді?

— Аякже! О четвертій.

— Тільки не запізнюйся.

«Не запізнюйся!» Мало того, що сам Паша завжди з легким серцем приходить на півгодини пізніше, то ще й зустріч буде із тим самим заступником голови, який через свою страшенну «зайнятість» може навіть депутатів годинами тримати у приймальні. І вони слухняно сидять, не зважаючи на свої значки та животи.

Однак чекання — це одне, а запізнення — зовсім інше. Тому, закинувши валізи до офісу і перехопивши нашвидкуруч у найближчому генделику, я рвонув до Верховної Ради і за п’ятнадцять хвилин до четвертої вже був на пункті перепуску третього під’їзду знаменитої будівлі на Грушевського. Пунктуальний, як ніхто — врешті-решт політики як діти, їх треба виховувати на конкретних прикладах.

Довгі коридори з килимовими доріжками. Важкі двері світлого дерева. І запах склепу.

У приймальні заступника вся підлога була заставлена квітами.

— День народження? — про всяк випадок уточнив я у секретарки. Бо розмовляти з начальством під час святкових вітань — дурне діло.

— Ні, це вчора у нашої юридичної спілки був ювілей.

Місцевий бос вважався видатним юристом і очолював одну з адвокатських спілок — звісно, на громадських засадах. Але професійне свято залишається святом навіть для політика.

— Ну тоді ще нічого, — зітхнув я з полегкістю.

На відміну від бізнесменів, у приймальнях яких хазяйнують довгоногі дівчата у коротких спідницях, політиками вищого законодавчого органу України опікується зовсім інший контингент. Доглянуті жіночки не молодші за тридцять п’ять, до міри гарні, спокійні та уважні, вони справляють враження швидше господинь цього будинку, ніж його обслуги. Справа в тому, що постійний працівник Верховної Ради має статус держслужбовця і суворо підкоряється усім законам та правилам, серед яких головне — черговість щаблів кар’єрної драбини. І для того, щоб прикрасити собою приймальню, спочатку треба відсидіти не один рік у якомусь забрьоханому відділі, пройти атестації, потім потрапити на очі голові секретаріату, отримати усі дозволи та доступи… Ні, депутатом все-таки стати легше.

— Павло Олександрович не заходив?

— Там, — кивнула на двері секретарка. — Сказали, щоб ви чекали. Покличуть.

— Домовилися.

Ти ба, яка пунктуальність!

Обшиті дерев’яними панелями стіни приймальні існували поза вимірами часу, так само, як і моди. Злегка підморений світлий дуб мав свідчити про високий статус господаря і чесно робив це як за часи комунізму, так і в незалежній Україні. А от меблі, за якими розміщалися секретарі, були підкреслено сучасними й функціональними, хоч за кольором та стилем не контрастували з офіційною обстановкою. Це вже — віяння нової епохи. Єдиний дисонанс — цинковий привіт із совка — відра з квітами, що дарували відвідувачам свій аромат. Але ваз на таку кількість букетів немає у жодній установі.

Чекати у приймальнях мені не вперше. Особистий рекорд — одинадцять годин і, до речі, з позитивним результатом. Тому я налаштувався на тривале вивчення квітів та картин на стінах, але сьогодні явно був мій день. Маленька стрілка на годиннику не пройшла й третини кола, як двері кабінету розчахнулися — і з них визирнув молодий хлопець — помічник заступника.

— Прошу. На вас чекають, — сказав він, залишаючись стояти у проймі.

Я підійшов упритул — хлопець чомусь не посунувся. Довелося протискуватися повз нього і заходити до кабінету буквально боком.

— Сідай, — поклав руку на стілець поруч із собою Паша.

Я підійшов до величенького стола для нарад. Господар кабінету сидів з іншого боку, але голови до мене не повернув.