Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 83

Не встигла процесія підійти до сцени, як ззаду почулося:

— Ю-ля! Ю-ля! Ю-ля!

Отже цього разу я потрапив на самісінький бенкет. Через натовп у супроводі дебелих охоронців пробиралася сама Леді Ю, у білому пальті з помаранчевим шаликом. Вона дарувала прихильникам свою вольову посмішку, а в кільватері тримався почт головної опозиціонерки — заглиблений у думки «пастор» Турчинов, наляканий власною сміливістю соціаліст Мороз, безіменні, але завзяті депутати, яких ніколи не бракувало в оточенні Юлії Тимошенко.

— Ю-ля! Ю-ля! Ю-ля! — не вгавав натовп, і цей заклик ніс вперед помаранчеву принцесу, немов весняна повінь.

З моєї позиції було добре видно, як захвилювався натовп, коли на сцену почали підніматися головні герої вистави. Як заколихалися прапори, як буквально на очах Майдан перетворився на єдиний організм, складений з сотень тисяч очей, мільйонів посмішок, вигуків та вимахів рук.

Буквально тиждень тому ці люди боялися сказати слово міліціонерові, вірили телевізору та нарікали на те, що ми, українці — не такі, як треба. І раптом усе змінилося. Тут, серед безлічі розмов, уривки яких я почув, не було жодної, ще нещодавно звичайної про те, що ми не такі. Немовби й справді ще вчора були не такими — і в один день, в один тиждень перетворилися на таких. Причому не просто «таких», а ого-го! Немов теє гидке каченя. Однак фокус у тому, що казкове каченя було лебедем од самого початку — просто про це ніхто не підозрював. А тут? Невже все, що я бачу, гніздилося в душах людей споконвіку? Чому ж тоді стільки терпіли? Чому не повстали рік тому, п’ять, десять? Чого не вистачало?

Я перевів погляд за лаштунки сцени і ще раз побачив Мирослава. Він, як і годиться режисерові, не піддався магії натовпу, а залишився зосередженим та діловитим. Щось шепотів на вухо асистентці, щось видивлявся у своєму телефоні.

А може, все значно простіше, і це я помилявся у своєму другові? Може, він і справді був таким собі Штірліцем? Шкодив, чим міг, а коли дійшло до справи, одразу виринув на поверхню?

Ну а як же тоді ролики про розколоту Україну? Він же їх робив? А підготовка інавгурації Януковича?

Тепер, коли на сцені почалося дійство, люди, що раніше стояли біля мене, посунули ближче до проїжджої частини, щоб краще бачити. Тільки охоронці стояли незворушно, тримаючи під контролем тили — і це правильно, враховуючи посилення чуток про можливий штурм. Дивно, але споглядання за діловитою метушнею на кухні майданного дійства теж вивело мене із мимохіть навіяного натовпом гіпнотичного стану. За якусь мить я, точнісінько як і охоронці, відновив можливість сприймати світ таким, яким він є.

І саме тому побачив Пашу.

Побачив і закліпав очима. Бо це вже було занадто — до паркану, що огороджував сцену наближався мій друг, чи то колишній друг, Павло Павлюк або Павлюк-паша, господар провладного каналу № 1, непримиренний ворог опозиції і прочая, і прочая, і прочая. А з-під його пальта назовні виглядав новенький помаранчевий шарфик — пароль революції та свідчення лояльності до Майдану.

Він пройшов буквально за три метри біля мене, але не помітив, та я й сам не помітив би його, якби не двоє охоронців, що звично тупцювали у кільватері. Таку трійцю важко пропустити повз очі, що там не кажіть.

Паша підійшов до проходу, який охороняло одразу кілька волонтерів з помаранчевими пов’язками, і сказав щось одному з них. Хлопці порадилися, потім один із них відбіг у бік сцени, щось там переказав і руками посигналив — можна. Помаранчеві розступилися, пропускаючи Пашу досередини, однак одразу за його спиною зімкнулися і заступили дорогу охоронцям. Певно, на тих Пашин допуск не розповсюджувався.

Я дивився на все це, не розуміючи, що відбувається. Як це так? Паша перекинувся в інший табір? Ну, а чому ні? Коли телеведучі можуть, не зморгнувши оком, в останній день на всю країну сказати, що їм остогидло брехати, то чому того самого не може зробити господар каналу?

Все просто. Паші остогидло брехати — і ось він тут, разом із народом.

Я вголос розреготався такій своїй думці. Це й справді було смішно — Паші остогидло брехати! Ви б іще сказали — Кучмі остогидло брехати. Чи Януковичу. Брехня — професія політиків. Їм швидше остогидне жити, ніж брехати. В глибинах мозку майнула думка — пощастило Паші, що він не так часто світив власною мармизою на телебаченні, бо інакше попри усю революційну миролюбність люди розірвали б його на шматки.

На сцені змінювались оратори, які говорили одне й те саме — але людей на Майдані це влаштовувало. Вони аплодували не словам, а персонам — може тому, що, власне, жодних справжніх, вартих аплодисментів слів сказано не було. З репродукторів долинала звична вже жуйка — сталися фальсифікації, не допустимо, вимагаємо і т. д. Я це чув уже кілька днів по телевізору, радіо, і на цій сцені подібні промови звучали не вперше, ба навіть не всоте.

А Паша тим часом пройшов до бічного проходу і — диво дивне — видряпався по сходах на самісіньку сцену. Я уважно спостерігав: адже якщо у звичайних людей Пашине обличчя не викликало жодних асоціацій, то присутні на трибуні аж надто добре знали, хто до них приєднався. От-от повинен був початися скандал, може, навіть і гірше, бо ніщо так не піднімає бойовий дух натовпу, як публічне побиття ворога.

А проте персони, що оточували помаранчевих лідерів, не особливо зреагували на Пашину появу — принаймні я не помітив якогось істотного руху. Хтось кивнув, хтось простягнув долоню для привітання — от, власне, і все.

І це вже був не просто нонсенс — цього не могло бути в принципі. Але зараз я на власні очі бачив, як Паша спокійно з’являється на головній сцені серед опозиціонерів і не викликає при цьому жодного протесту. Мабуть, він і справді переметнувся — але ж хіба вони не знають, кого отримують у спільники?

Я не відривався від цієї неймовірної картини, вивчав обличчя помаранчевого почту, який оточив своїх лідерів, і потроху починав розуміти. Привітання, рукостискання… Одним миром мазані! Усі вони у прямому і переносному сенсі мазані одним миром — олією з мироточивого черепа у лаврських печерах, грошима, що їх носили в одні й ті самі кабінети, спільним бізнесом, розпиляними між своїми держпідприємствами, офшорними компаніями…

І в цей момент просвітлення зі мною сталося щось надзвичайне, таке, чого не бувало ніколи раніше. Спочатку непомітно, а потім все швидше й швидше я почав зростати над собою. Немовби Аліса у Дивокраї. Навіть не зростати — бо руки, ноги, все тіло залишилося того самого розміру — хіба що голова, точніше, очі чи навіть погляд — саме погляд почав здійматися над Майданом, злітати вгору, охоплюючи все ширшу перспективу. І буквально за хвилину я вже бачив сцену з висоти у кількадесят метрів.

Піді мною знаходилася невеличка коробочка, на якій вишикувалися крихітні фігурки — немов у різдвяному вертепі або ж у ляльковому театрі, з тією лише різницею, що ці ляльки рухалися самостійно. Однак з такої висоти це не мало великого значення, тому вся картина справляла враження гротеску, чогось навмисно несправжнього, пародійного. Ефект підсилювався завдяки тому, що море людей з плакатами навкруги раптово зникло, немовби загубилося у світлі прожекторів, направлених на сцену, злилося з темною бруківкою.

«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи…», — почув я раптом знайомий голос.

Звідки воно? Я озирнувся, але не побачив нічого — іграшкова сцена внизу зависла у темному просторі, а очі мої дивилися далеко згори.

А голос вів далі, і наступної миті я зрозумів, що він належить моєму дідові, діду Івану:

«Мавпи дуже схожі на людей, а люди — на мавп. Особливо деякі. Може, вони й не люди зовсім? Придивися уважно».

Я послухався, уважно глянув, і тут нарешті впізнав. Переді мною стояло знайоме з дитинства дідове прес-пап’є. Тільки замість дерев’яних фігурок тут були живі — вдягнуті у пальта та шалики — але все одно мавпи, справжні мавпи!

«Так буває, що живе собі людина, як людина. А потім у складній ситуації з’ясовується, що воно — мавпа», — пригадалося мені.