Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ) - "Anna Di". Страница 11
- Дякую, – заспокоївшись, відповідаю я.
- Може хоч розповіси, хто був там із тобою у сні? – подивився на мене Фелікс. – Ти почервоніла.
«Звісно ж почервоніла; бо ти; ти, Фелікс, був зі мною у моєму сні, але ж як я можу тобі це сказати?»
- Ні, вибач, я не скажу цього.
- Це та ж сама людина, через яку ти хотіла вчора забитися?
«Блін. Так розповіла я йому чи ні?»
- А я сказала тобі, що це за людина?
- Я перший задав питання. Відповідай… То це та ж сама людина, так?
Я кивнула йому у відповідь, а він розчаровано промовив:
- Ні, ти мені так і не сказала, хто ж це.
У цей момент до кімнати постукали, а згодом почувся голос кузена:
- Хто б тут не був, але вам пора йти додому; вечірка вже давно закінчилась.
- Адам, це я – Емма.
- Оу, вибач. Я не хотів тебе розбудити. Ми тут з декотрими хлопцями каву п’ємо. Якщо хочеш – можеш спуститись до нас.
- Так, добре, я скоро буду, – сказала я, після чого кроки брата почали віддалятись.
Тільки тепер Фелікс прибрав із мене свої руки, а я зняла з нього свою ногу. Мовчки вставши з ліжка, хлопець одягнув на себе футболку, а я розчесала волосся, яке стирчало в усі боки, та поправила одяг, що трохи задерся.
Глянувши вбік, я побачила наші з Антоном кеди. Коли ми одночасно підійшли до взуття, юнак, посміхнувшись, схопив обидві пари та відбіг трохи в сторону.
«Він що тут, гратись надумав? Ну добре, зараз побачимо, хто кого.»
Я чимдуж зірвалась із місця, але, побачивши мене, Фелікс вже відбіг у іншу сторону кімнати.
Я ніколи не вирізнялася вмінням добре бігати, а тому вже після декількох хвилин бігу за цим хлопцем, я ледве дихала.
- Емма? – Антоша нахилився наді мною. – Усе добре?
І тут-то, користуючись нагодою, я вихватила свої кеди. Проте на цьому наша гра не закінчилась: юнак підхопив мене на руки та поніс… до ліжка.
«Ну і що він збирається робити?»
Випадково я випускаю своє взуття із рук, проте Фелікса це, здається, анітрохи не бентежить. Він довго обертається на одному місці, від чого у мене крутиться голова, а потім… Падає. Зі мною. На ліжко.
Антоша тримається наді мною на руках, а потім згинаючи лікті, нахиляється все ближче і ближче.
«Блін, куди ж мені діти руки? Йому на спину? Чи може на шию? А може краще взагалі нічого не робити?»
Я все ж наважуюсь обхопити своїми руками шию Фелікса. Його обличчя виражає неабияке здивування, після чого з’являється цілковита серйозність.
Він нахиляється ще ближче, і його вуста настільки близько, що якщо наблизитись ще ближче, хоч на міліметр, то наші носи доторкнуться один до одного.
«Так, Антоша хоче мене поцілувати, точно. Проте… я не хочу цього; тобто хочу, дуже хочу, але не зараз; я ще не готова. Блін, нехай щось станеться, що спинить його.»
- Емма? З тобою все добре? Щось ти довго не спускаєшся до нас. Може тобі води принести чи ще чогось?
- Ні, дякую, Адам, не треба. Зараз я прийду до вас, – відповідаю я, повернувши голову у сторону дверей, за якими стоїть кузен.
Тільки-но чуються кроки віддалення, Фелікс наближається ще ближче і цілує мене у щічку.
«Боже, як це мило! Треба перестати посміхатись! Треба перестати посміхатись! Треба. Перестати. Посміхатись.»
Хлопець повільно піднімається з ліжка, а потім допомагає встати мені.
«От і добре, бо ноги мої зараз неймовірно трусяться.»
У цілковитій тиші ми, нарешті, взуваємось та виходимо з кімнати.
«Ой, ми не подумали про одну річ: ніхто ж не знає, що я спала з Антоном у одній кімнаті. Проте мені все рівно; тим паче, що тільки-но він узяв мене за руку.»
- Усім доброго ранку, – вимовляє Фелікс, і всі відразу ж повертають голови в нашу сторону.
- Оу, привіт. Ми трохи не очікували тебе тут побачить, – каже Артем, а потім, глянувши на наші переплетені з Антошею пальці, продовжує. – То ви нарешті разом?
- Що ти маєш на увазі? – наче не розуміючи, уточнює Фелікс.
- Артем, відстань від них. Тобі більше робити нічого, як до людей чіплятись? – вступив у розмову Остап.
- Антон, знаєш, мені все одно як ви там із Еммою називаєте свої відносини, проте не роби їй боляче. Добре? – це вже слова мого брата.
- Адам, я обіцяю, що не завдам їй болю.
«Ти вже завдаєш, Фелікс; вже завдаєш… Я справді не розумію, які в нас із тобою відносини.»
- Ей, чуваче, хочеш кави? – питає у Антона Остап, побачивши, що хлопцю не зробили напій, бо не знали, що він досі присутній у цьому домі.
- Ні, дякую, не треба.
- Можеш моєї кави надпити, якщо хочеш, – звертаюсь я до Фелікса, вказуючи на чашку. – Для мене це все одно забагато.
Хлопець довго дивиться просто мені у вічі, а потім дуже близько нахиляється і промовляє:
- Ні, дякую; не хочу втрачати смак твого тіла.
«Що він тільки-но сказав? Хіба таке кажуть сестрам? Ні, не можна так. То я йому все ж подобаюсь чи ні?»
Помічаю, що погляд хлопця напрямлений на екран телефону.
- Папа говорить, що буде тут за десять хвилин. Давай ми і тебе додому підкинемо.
- Добре, дякую.
Перед тим, як ми з Антоном вже збираємось вийти на вулицю, я повертаюсь до хлопців і випалюю:
- Дякую за те, що споїли. Завдяки вам, я прекрасно провела час… Проте якщо мама помітить, що я пила, то всю вину спихну на вас.
Хлопці глянули один на одного, а потім почали сміятись.
- Звертайся, коли що, – ззаду прозвучав голос Мілена, коли ми з Антоном вже виходили з будинку.
- А я не відіграв ніякої ролі у чудово проведеному тобою часі? – запитав у мене Фелікс, коли ми стояли на вулиці, очікуючи на його батька.
- Ти відіграв найвагомішу роль, – відповіла я, коли коло нас зупинився автомобіль.
На вулиці було холодно; і хоча я не казала хлопцю що в мене замерзли руки, він протягнув мені свою долонь, переплівши з моєю.
- Ти зараз куди, синку: додому чи знову десь бовтатися будеш?
- Оу, до речі, тобі ще треба свою рубашку забрати, – сказала я Антоші, згадавши, що він же переодягався у мене.
- Так, точно.
- То ти надовго залишишся у цієї дівчини? – звернувся батько до сина.
- Можеш деякий час побути в мене, якщо хочеш, – прошепотіла я .
«Тільки не відмовляйся, будь лавка. Побудь зі мною ще трохи.»
- А ти хочеш?
«Ну от і посмішка чортеняти…
Не ламайся. Скажи йому все так, як є. Не бійся.»
- Так, хочу.
- Так, пап, я залишусь у Емми на деякий час.
Вийшовши з авто Фелікс запитав:
- Твоя мама буде не проти, що я знову приперся до вас?
- Звісно ж ні. Ти сподобався їй… Дивно, мами немає вдома, – промовила я, коли ми вже зайшли до будинку. – А ось записка якась.
Я почала читати запис уголос:
Люба донечка. Ми з твоїм батьком нарешті знайшли спільну мову, а тому, в знак примирення, проведемо пару днів на нашій дачі.
Дзвонила твоя керівниця і сказала, що зі шкільним опаленням якісь негаразди, тому школа функціонувати не буде.
Ці два дні ти вдома сама. Вечірки не влаштовуй, хлопців не води.
Хорошого тобі проведення часу.
Цілую, мама.
- Хочеш сьогодні залишитись ночувати у мене? – зніяковіло запитав Фелікс.
- Ти що серйозно?
«Блін, це було б чудово. Я хочу, хочу, хочу цього.»
- Але що твої батьки на це скажуть?
- Яка різниця, що скажуть батьки? Я хочу, тебе запросити і запрошую: їм доведеться змиритись. То як?
- Я, звісно ж, не проти, але ти все одно повинен запитати дозволу в мами і тата.
- Окей, – на обличчі хлопця сіяла посмішка.