Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 17

Макса чекали. Стіл був сервірований на чотирьох. Нікого чужого не буде, отже, передбачалась конфіденційність зустрічі. Сторонні зрідка бували в цьому домі – господарям невигідно було виносити на загал несподівані емоційні виплески доньки. Макс розумів, що його візит носить ледь не родинний характер.

Дружина Броніслава Всеволодовича була напрочуд привітною жіночкою, дрібною, сухенькою, простою, незважаючи на соціальний статус чоловіка. Макс зустрічався з нею на корпоративах, вітаючись і перемовляючись кількома фразами на кшталт «радий вас бачити» чи «ви, як завжди, бездоганно виглядаєте…», як годилося згідно з етикетом. Вона була повсякчас трохи розгубленою чи переляканою – може, нудилась у помпезному товаристві, або ж була просто змученою він постійноі? відсутності уваги судженого та через хворобу доньки. Окрім всього, вона любила Макса і поважала за те, що, на відміну від інших партнерів, він не був підлабузником.

– Ви зовсім не міняєтесь, Максе… Вже й не пригадую, коли бачила вас востаннє, – вона привітно всміхалася, і поступово Макс заспокоі?вся. В кутку, під вікном, у розкішному кріслі– фотелі, оздобленому різьбяними лев’ячими головами, сиділа Естер – Манюня… І?і? розкосі оченята з-під чола спостерігали за Максом: вона ніколи не дивилася просто увічі, соромлячись власноі? вади. Проте навіть так було помітно, що вона тішиться гостю.

Вперше Макс побачив Манюню з десяток років тому, ще дитиною, коли і?й ледь виповнилось шістнадцять, а він холостякував. Вона сиділа у батьковій автівці і крізь затемнене скло спостерігала за розмовою двох босів. Максова привабливість на фоні татовоі? потворності була ще виразнішою, і не встиг плюгавий таточко сісти у машину, як схвильована Манюня вже запитувала:

– Тату, хто це?

– Що, Манюню, запав тобі до ока? – перепитував, підсміюючись, а сам у дзеркальце спостерігав, як засіпались дівочі оченята. Це був недобрий знак, а саме – відсутність концентраціі? на певних предметах. Зазвичай він передував психічному зриву, котрими супроводжувалось і?і? дитинство. Він добре знав той стан, невпинно спостерігаючи за донькою впродовж років, як радили лікарі. І поспішав заспокоі?ти:

– Ти ще надто маленька, Манюню, аби цікавитись чоловіками… Підрости, а Макс від тебе нікуди не дінеться…

Та таки дівся, і зовсім неочікувано… Просто примітив на автобусній зупинці свою майбутню долю… І здійснив уперше у житті заздалегідь не обдуманий крок. А Манюня надовго втрапила до неврологічного відділення з діагнозом «складний психічний розлад»…

Наразі дівчина виглядала доволі спокійною. Макс вже не був для неі? збудником, а навпаки – заспокійливим. Вона майже не змінилася, лишень якось зморщилася, наче перестрибнула процес жіночого визрівання і з дитини перетворилась у маленьку жіночку. Естер нагадувала вимочене у розсолі яблучко, яке не встигли скуштувати рум’яним і свіжим і довелось вкинути у діжку. І?й було всього двадцять шість…

– Привіт, Естер, як ти живеш? – Макс намагався поводитись щиро і розкуто.

Втім, він справді був щирим, адже жодноі? огиди чи неприязні, крім людського жалю до цієі? дівчини, він не відчував. А вона вся світилася від уваги і несподівано дотепно пожартувала:

– Доцільніше запитати у моі?х батьків, як і?м живеться зі мною…

Броніслав Всеволодович пронизав Макса переможним поглядом, мовляв, казав я тобі, що справа йде до одужання?

Всім сподобався дотеп, і з цієі? хвилини між Максом і Манюнею встановилася порозуміння і дружба…

Настала неділя… Я знала, що в цей день рідня навідується до пацієнтів «Притулку» і видовище це малоприємне. Хворих виводили на подвір’я під вартою Янча, котрий супроводжував і?х до і?дальні (в корпуси стороннім заходити заборонялось).

Люди, що потрапляли в «Притулок» із комфортно облаштованого світу, здебільшого поводилися дивно, наче на екскурсіі? в звіринець, де звідусіль чатує прихована небезпека. Зазвичай вони тягнули з собою торби з і?жею, і, здавалось, єдиною метою відвідин було не дати вмерти з голоду тому, до кого планувався візит. Зрідка хтось звертався до лікаря, аби з’ясувати стан здоров’я родича. Дмитро Михайлович сухо відповідав на запитання, знаючи заздалегідь, що відповідь нікого особливо не цікавить.

«Візитери» виконували свій обов’язок і, вдоволені власною гуманністю і благородством, покидали «дурку» з очищеною совістю. Зазвичай після відвідин мешканці «Притулку» ходили пригнічені і сумні. В когось загострювалась депресія, і Дмитро Михайлович не покидав корпуси цілодобово.

Мені не хотілося спостерігати за гротескним дійством людськоі? «благочинності». Я попросила дядька Степана, аби супроводив мене прогулятися лісом.

Соковиця притягувала загадковістю. Проте, пригадуючи застереження Дмитра Михайловича, самостійно вивчати територію я не наважувалась. Пішта-бачі залюбки згодився на пропозицію, бо ж у неділю, Боже свято, працювати «неваловшно», як казали місцеві, і, перевзувшись у гумові чоботи та прихопивши Рижку та Лишку, що по-псячому тішилися волі, ми вирушили до лісу.

– Я туй кожну схованку знаву, кожен потічок і улоговинку, – похвалявся Пішта-бачі і впевнено крокував стежкою, опираючись на виламаний з сухого дерева дрючок. – Ліс – то хитра штука… Кидь го уважно вивчати і не боятись, він виведе тя там, де треба. А кидь шось ся му не полюбить, то заведе у такі хащі, же до кінця живота нико не найде… Видиш, дитино, антота стежка йде на два боки, – дідо спинився на роздоріжжі, вказуючи дерев’яною закарлюкою на розгалуження. Пси, висолопивши язики, прилягли перепочити, адже видерлись ми високо… – Кидь пуйдеш у антот бік, дістанешся сусіднього села. Тот, ко добре знає лісовий путь, годен ся дістати аж до другоі? сторони Карпат. А ан-тот путь, – Пішта-бачі махнув у другий бік, – веде у яфинник. Там люди йдуть на ягоди, айбо ся треба добре сокотити, бо гадяччя тулько, ге саранчі над ватров. Там тобі не є што робити…

Я швидко відчула втому (круча була доволі стрімкою), та мовчки, зціпивши зуби, просувала– ся вперед: соромно було нарікати на схил, крокуючи поруч з дідом, значно старшим за мене. До всього, той долав підйом так жваво і звично, що я потай заздрила його витривалості.

Ми вийшли на верхів’я, і я захоплено завмерла: внизу, під Соковицею, ланцюгом звивався білопінний стрімкий потік. Важко перекочуючись через валуни і легко перестрибуючи через дрібні камінці, вода некерованою течією впевнено проорювала собі шлях, і, здавалось, нічого у світі не зможе і?і? зупинити. За улоговиною спиналась до неба інша гора, і потік вимивав собі напрямок між двома велетнями.

– Через яфинник так само мож вийти до потоку, лем тамки вода дуже глибока. Не єден чоловік там пішов за водов. Перейти на антот бік мож лем туйки. Вода студена всюди єднако, айбо туй вна по коліна, а там аж по кирк. А кидь людину від холоду имуть корчі, то пишіть пропало…

Пішта-бачі розповідав про трагічні випадки, мов про буденні речі, і я зрозуміла, що у горян відношення до життя і смерті цілком специфічне. Вони як ніхто усвідомлюють плинність буття, сприймаючи смерть смиренно, без надмірного трагізму. Бог дав життя і має право будь-коли його забрати, аби звільнити місце на землі для зародження нового начала. Зрозуміло і просто. Та попри все мені було трохи моторошно.

– Може, повернемось назад? Незабаром темнітиме, – несміливо запропонувала я.

Пішта-бачі покірно змінив курс, і я відчула, як тремтять литки: вниз було йти набагато важче, ніж угору. «Та ж тут треба мати неабияку фізичну підготовку», – подумала я, проте вперто не скаржилась. Рижка і Лишка мало не котилися униз, бавлячись між собою і жваво забігаючи вперед, наче й не було до цього виснажливого підйому.

– Я тобі, дитино, от шо хотів повісти, – старший чоловік завбачливо відводив переді мною чагарникові корчі, що траплялися на шляху. – Ти міркуй на кульгаву Анцю, племінницю Гальчину… Не моє тото діло, канєшно, айбо вижу – шось недоброє у тій дівці є. То, шо вна на Дмитра Михайловича око поклала, я давно вижу. Дяковати Богу, він – чоловік серйозний і тямить, же то пустоє. То, же вна ходить у ліс і дурний чортополох визбирує, я теж відів – у травах толк знаву… То і?і? діло… Айбо чом тота Анця по ночах шастать по «Притулку» – для мене загадка. Як вечоріє, йдуть у село з бабов Гальков двоєчко на пару – так, як все тото було. А пак ся вертає, вибріхуючи, же шось забула, айбо ко би і?й увіровав – з села путь неблизький, оби ся лем так вертати. Я у своюй сторожці всьо вижу, сплю полохливо – мушу бути насторожі. Коло мене птах не пролетить, не то, шо хрома Анця.