Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 46

Я вражено глипала на Дмитра Михайловича – що він скаже на це все? Лікар, вчергове осмис– люючи плин останніх подій, остерігався робити категоричні висновки:

– В медицині припускаються окремі випадки тимчасового приглушення агресіі? у хворих… Проте сприймати цей факт як крок до цілковитого одужання було б надто сміливо, а ще й у Хелениному стані… Безперечно, у і?і? свідомості відбуваються певні зміни, проте аби дати і?м аналіз з науковоі? точки зору, потрібно чимало часу… За роки моєі? практики я не зустрів жодного пацієнта з подібним діагнозом, котрого насмілився б назвати цілком здоровим…

– Але ж це справжня революція в психіатріі?!!! Феномен!!! – я дивувалася його спокою.

– Про феномен говорити зарано. Побачимо… Можливо, це затишшя перед бурею… Після стану апатичного спокою зазвичай наступає фаза підвищеного збудження, і це насторожує… Втім, не мені вам пояснювати…

Дмитро Михайлович був малослівним – напружений день дався взнаки.

– Вам спочити треба, – співчутливо казала Любаша і, жартівливо підморгнувши дядькові Степану, додала, – постраждалий сьогодні залишиться зі мною, в амбулаторній. Він надто слабкий, аби залишитися напризволяще у студеній сторожці. Егеж?

Пішта-бачі попри біль у нозі розсміявся:

– То треба було аж ногу вломити, оби заслужити ніч з Любов’ю!!!

– От старий пройдоха, – зашарілася нянечка. – Палець вам до рота не клади, бо відкусите!!!

– Гаразд, – Дмитро Михайлович змучено підвівся, – нехай Степан залишається тут. Все ж не на самоті і в надійних руках… Сподіваюсь, що жодних пригод вже сьогодні не буде…

Попрощавшись з усіма, ми вийшли на подвір’я. Місяць так само, як у селі, широко всміхався, а може мені просто здавалося. Принаймні, я чітко розрізняла риси його налитого рум’янцем обличчя: око, ніс, розтягнуті у посмішці вуста… Трохи скособочено, бо ж другого ока не було видно, але він явно зиркав на нас, і я мимоволі йому підморгнула. Помітивши це, лікар розсміявся:

– Заграєте з небесними силами? Чи підлещуєтесь напередодні Бабиного вечора, аби вас злі духи не чіпали?

– А-а-а, і ви про народні традиціі? знаєте! А мені сьогодні Оксана розповіла про місцевий звичай ворожити на старий новий рік. Я здивувалася, адже у місті ніхто про таке не чув… Втім, хай не ображаються місцеві, та я щось не дуже вірю у бабські забобони…

– Хто його знає, де забобони, а де людська мудрість, – Дмитро Михайлович зупинився біля дверей у своє помешкання і уважно обдивлявся територію, пересвідчуючись, що довкола панує спокій, який цієі? ночі дядькові Степану оберігати не доведеться… Навколо бриніла тиша, і наші голоси, здавалось, краять змерзле повітря на шматки, відлунюючи у найдальшому кутку «Притулку». Навіть Рижка та Лишка задрімали, змирившись зі своєю сиротинською долею. Впевнившись, що довкола все спить, лікар врешті трохи заспокоі?вся:

– Розкажіть-но краще, Даро, як люди у селі Різдво зустрічали? Чи навчилися ви гуцульським колядам?

– Ой, я зовсім забула!!! – і витягнувши з кишені хутряноі? кацабайки маленьку карафку з вином, що в останню хвилину дав мені Оксанин Василь («передасте Дмитру Михайловичу разом з вітанням, і не забудьте сказати, що сам робив, продукт домашній»), передала і?і? лікареві. – Це було найкраще Різдво у моєму житті. Мені здавалося, що всі люди навколо – то одна велика родина… Багатьох я бачила вперше, проте вони володіють дивовижною властивістю ставати рідними відразу, щойно опиняються за спільним столом, начебто ми зналися до цього безліч років. Я вперше впродовж тривалого часу осягнула справжню родинну єдність, і, зізнаюся щиро, це неперевершене відчуття… А ще, ось – Оксана передала, – і я простягнула Дмитру Михайловичу лист. – Може, зайдімо до мене – не читати ж вам його на морозі?..

І позбивавши з черевиків сніг, ми за хвильку ґаздували у моі?й затишній оселі.

Бандеролька виявилась від Гоші… А я вже подумала, що він про мене забув. Кудлатий ро– жевий ведмедик притискав лапкою до грудей листівку з вітанням. Тепло розтікалося тілом – милий Гоша!!! Він дякував мені за те, що Макс повернув його на роботу!!! Та ж я і слова не промовила Максові про це – не наважилась… Отже, той вдався до «важкоі? артилеріі?», аби повернути мене додому. Як кажуть, вода й камінь точить.

Я поклала іграшку на ліжко і взялася розпалювати грубку (наука Пішти-бачія не пропала даремно), а Дмитро Михайлович прикипів до листа, привезеного з міста.

Спостерігаючи за лікаревими очима, що бігали рядочками, опускаючись дедалі нижче, аж до кінця сторінки, де та майоріла кривулястими чиновницькими підписами, я зрозуміла: негаразди, котрими супроводжувалось притульчанське Різдво, не скінчилися.

Те, про що ми намагались не думати останнім часом, нагадало про себе. Незабаром делегація на чолі зі спадкоємцем Шенборнського роду планує візит з метою назначити термін початку реставраціі? графського маєтку. Подальша доля притульчан не хвилювала закордонного гостя. Цим переймалося крайове керівництво, прийнявши холоднокровне рішення – розформувати!!!

Дмитро Михайлович мовчав. Бракувало слів… Здавалось, розпач ось-ось вихлюпнеться через вінця. Де й дівся святковий настрій. Я, розгублено притулившись на окрайчику ослінчика, вичікувала, що скаже лікар… Мовчанка затягувалась… Як на один день, подій було занадто, навіть враховуючи нашу загартовану багаточисельними перипетіями витривалість.

Дмитро Михайлович простягнув мені пачку з цигарками, мовчки запалив одну тут же, не виходячи з кімнати, і грузно, наче на його згорблені плечі ліг непомірно важкий тягар, підвівся:

– Пізно вже, Даро… Давайте обговоримо все завтра…

– Чудово!!! Чудово!!! Все складається якнай– краще!!! – Броніслав Всеволодович уперше з того дня, як Естер забрали до лікарні, по-справжньому ожив. У рідкісних виплесках емоційного збудження, здебільшого прихованих, він ставав схожим на молодого півня, що, підстрибуючи, надавав собі величності. Зазвичай врівноважений і поміркований, нині він аж світився від задоволення, повернувшись з мандрівки в «глибинку». – Ти розумієш, Максе, що ми фактично за безцінь відхопили ласий шматок землі, що за розташуванням та станом екологіі? мав би вважатися заповідником… Неторканий ліс, гірські стрімкі потоки, ніякоі? тобі промисловості і шкідливих викидів виробництва… Це ж справжній рай!!! Гадаю, ми не обмежимося купленими під будівництво клініки сотками… Як матимемо більше часу, вже по виборах, треба буде ретельно прочесати всю місцевість… Впевнений, що не один ласий шматок неторканоі? природи очікує там рук господаря… Затишний мотельчик, мисливські угіддя, форель у гірському потічку, гуцульський банош із бринзою на вечерю… Що може бути кращим для заміськоі? резиденціі??..

Макс не поділяв піднесений настрій компаньйона… Напередодні відвідин «Притулку» і?м і справді довелось «прочесати» все довкілля у пошуках придатноі? для будівництва територіі?, і проводити виснажливі переговори з місцевими мешканцями щодо придбання тих земель. Адже всі узбіччя вздовж дороги були поділені на городи, і важко було втовкмачити аборигенам перевагу грошового еквівалента над малородючим городиком, віддаленим від села, де окрім пізньоі? картоплі та кукурудзи нічого спокон віків не росло.

Звісно, переконання у грошових привілегіях над сотками потребувало чимало зусиль. Зрозумілим було й те, що більшість селян виявилися незламними – заліплені банківськими смужками купки зелених здавалися і?м непереконливими у порівнянні з правом на власність на шматок поля… Та знайшлись і такі, що радо погодились: здебільшого молодші, кров котрих не прикипала ревносно, аж до фанатизму, до наділеноі? сільрадою, а пізніше приватизованоі? ділянки. Взяли завдатки, підписали попередній договір… Здавалось, справа вирішена… Залишались формальності…

Без сумніву, вони відхопили добрий куш… Проте у Макса було неспокійно на душі. Відчуття того, що все робиться за спиною дружини, тривожило його. Спочатку, коли крихке перемир’я з Дарою було встановлено, він хотів і?й розповісти про вдале придбання… Та щось втримало…