Кров і пісок - Ібаньєс Бласко. Страница 13

Якщо подорож тривала кілька днів, ночували просто неба або просилися на сінник до якогось заїзду. Ох і діставалося ж виноградникам, баштанам та смоковницям, які траплялися на їхньому шляху в кінці літа!.. Єдине, що непокоїло хлопчаків, це загроза зустрітися з іншою ватагою, такою самою «квадрильєю», якій могло спасти на думку прийти в те саме село і скласти їм нещадну конкуренцію.

Діставшись до мети своєї подорожі, — стомлені, з пилюкою на бровах і в роті, зі збитими до крові ногами, — хлопці йшли прямо до алькальда: найсміливіший брав на себе обов’язки імпресаріо і починав вихваляти високу майстерність «своїх людей»; юні шукачі пригод були просто щасливі, коли місцева влада великодушно пускала їх ночувати у стайню сільського заїзду; а іноді ще й дарувала їм чавунець ольї [18], який вони спорожняли за одну мить. Наступного ранку сільський майдан обгороджували возами та лавами й випускали на цю арену старих биків. То були справжні гори тугого тіла, увінчані величезними рогами з гострими скалками, посмуговані шрамами та рубцями. Ці «заслужені ветерани» багато років виступали на коридах, улаштованих з нагоди місцевих свят і, образно кажучи, «знали латину» — такі були хитрющі й утаємничені в усі тонкощі тавромахії.

Прилаштувавшись у безпечному місці, сільські парубки підколювали биків гаррочами [19], але людей цікавили не так бики, як «тореро з Севільї». Хлопчаки махали перед биком червоними клаптями, ноги в них тремтіли від страху, але приємно обтяжений шлунок додавав бадьорості. Бик змахував рогами, і горе-тореадор летів беркицьма на радощі публіки. А коли якийсь із гастролерів, переляканий на смерть, хотів перелізти через загорожу, безжальні селяни зустрічали його лайкою, били по руках, як він хапався за дошки, шмагали по ногах дубцями й кричали: «Куди, безсоромна пико! Ану, повернися лицем до бика, боягузе!..»

Бувало й так, що «тореадора» виносили з арени; обличчя його було біле, наче папір, очі осклілі, голова безживно звисала на груди, що хрипіли, як подертий ковальський міх. Прибігав сільський коновал і, не бачачи крові, заспокоював глядачів. Хлопець просто знепритомнів від сильного струсу, адже він кілька метрів пролетів у повітрі і гепнув на землю, як лантух з борошном. Іншим разом «тореро» попадав під ратиці важезної тварини й теж мало не віддавав богові душу. На голову йому бурхали цебро холодної води, і коли він приходив до тями, відпоювали касальєю [20]. Одне слово, доглядали як принца.

І знову на арену. А коли пастухи заганяли до обори останнього бика і починало смеркати, двоє з квадрильї розгортали найкращий, плащ, брали його за кінці й ходили від лави до лави, збираючи винагороду. Якщо селяни були задоволені виступом гастролерів, на червоний клапоть дощем падали мідяки. Корида закінчувалась, і хлопці рушали назад до міста, бо знали, що в місцевому заїзді кредит для них уже закрито. Дорогою ділили зав’язані в хустинці монети, і не раз доходило до бійки.

Потім цілий тиждень вони розповідали про свої подвиги, тішачись захопленими поглядами друзів, які не брали участі в експедиції. Розводилися про вероніки в Ель Гарробо, про наварри [21] в Лорі, про жахливе поранення в Ель Педросо, наслідуючи при цьому манери та жести справжніх тореро, що за кілька кроків від них вешталися по Кампані, нудилися від вимушеного неробства й утішалися вихваляннями та брехнею.

Якось сеньйора Ангустіас цілий тиждень не мала жодної звістки про сина. Нарешті дійшли до неї чутки, ніби його поранено на капеї в селі Тосіна. Святий боже! Де воно те село? Як до нього дістатися?.. Гадаючи, що син неживий, мати поплакала і хотіла все ж таки їхати до нього. Та коли вже зовсім зібралася в дорогу, на порозі хати з’явився її Хуанільйо. Блідий і кволий, він як справжній чоловік недбало розповів про свою пригоду.

Нічого страшного, ріг зачепив і трохи роздер сідницю. З безсоромністю переможця хлопець показував рану всім сусідам і давав переконатися, що в неї можна застромити цілого пальця — така вона глибока. Він пишався гострим запахом йодоформу, який поширювався від нього, розповідав, як дбайливо доглядали його в тому селі, для Хуана — найкращому в усій Іспанії. Найзаможніші селяни, вся місцева «аристократія», цікавилися станом його здоров’я. Сам алькальд прийшов навідати пораненого, а потім дав йому на дорогу грошей. У Хуановій кишені ще лежало три дуро, і з щедрістю, притаманною великим людям, він тут-таки віддав їх матері. У чотирнадцять років — і така слава! Хлопець і зовсім запишався, коли на Кампані на нього звернули увагу деякі тореро (найсправжнісінькі тореро!) і стали розпитувати, як гоїться його рана.

Після того випадку Хуан уже ні разу не заглянув у майстерню вчителя-шевця. Тепер він добре знає, що таке корида: рана тільки додала йому сміливості. Він буде тореро — тільки тореро! Сеньйора Ангустіас облишила всякі спроби напоумити хлопця — однаково все намарне. Вона змирилася з думкою, що сина в неї нема. Коли вночі Хуан з’являвся додому і мати та сестра якраз вечеряли, вони мовчки ставили перед ним миску, намагаючись убити його своєю зневагою. Та це анітрохи не впливало на апетит хлопця. Коли ж Хуан приходив зовсім пізно, в домі не лишалося для нього ні крихти, і він знову йшов на вулицю, так і не повечерявши.

Ночами Хуанільйо блукав по бульвару Геркулеса в товаристві хлопчаків з лукавими очима, схожих на неповнолітніх злочинців або майбутніх тореро. Сусідки не раз бачили, як він розмовляв на вулиці з юнаками, яким жінки сміються просто в обличчя, або з поважними кабальєро, яким поговір дає жіночі імена. Подеколи він продавав газети, а на великодні свята розносив на таці льодяники дамам, які сиділи на площі святого Франсіска. У будні крутився біля готелів і чатував на якогось «англійця», — бо для нього кожен турист був англійцем, — сподіваючись, що той візьме його за гіда.

— Я тореро, мілорде! — кричав він, побачивши екзотичну постать, певний, що ця професія в для чужоземця найкращою рекомендацією.

На підтвердження своїх слів хлопець скидав кашкетик і відкидав назад колету, кіску завдовжки в п’ядь на маківці голови.

Найближчим другом Хуана був Чіріпа, його ровесник, низенький лукавий хлопчина, круглий сирота, що бродяжив по вулицях Севільї, відколи себе пам’ятав. Завдяки своєму досвідові він мав на Хуанільйо великий вплив. Усю щоку йому перетинав шрам від рога, і ця позначка здавалася Сапатерінові куди почеснішою, аніж власна, схована від людського ока рана.

Коли якась туристка, жадібна до «місцевої екзотики», заводила біля дверей готелю розмову з малими тореро, милуючись їхніми колетами та слухаючи розповіді про рани, що їх, вони дістали в боях із биками, а потім діставала гаманець, Чіріпа намагався її розчулити:

— Йому не давайте, бо в нього є мати, а я сам на світі, як палець. Той, хто має матір, не розуміє, яке то щастя!

І Сапатерін, на мить відчувши докори сумління, дозволяв товаришеві заволодіти всіма грішми.

— Це правда… це правда, — сумно бурмотів він.

А втім, такі спалахи синівської ніжності не заважали Хуанільйо жити й далі життям безпритульника. В домі сеньйори Ангустіас він з’являвся лише вряди-годи і раз у раз вирушав із Севільї в далекі подорожі.

Чіріпа був справжній професор бродячого життя. До яких тільки військових хитрощів не вдавався він у дні кориди, сповнений рішучості проникнути з товаришем у цирк! Хлопці перелазили через мур, прослизали в натовпі глядачів, ховаючись за спинами, або розчулювали контролерів приниженими благаннями — вони, мовляв, самі тореро, то невже їх не пропустять подивитися кориду!.. Коли в жодному з ближніх сіл не було капеї, Хуан з товаришем ішли на пасовища Таблади і дражнили там червоним клаптем молодих бичків. І все ж таки життя в Севільї, хоч яке цікаве, уже не задовольняло їхніх шанолюбних поривань.

вернуться

18

Олья — народна іспанська страва: м’ясо, тушковане з овочами.

вернуться

19

Гарроча — спис завдовжки до чотирьох метрів, яким пікадори штрикають биків, щоб їх роздражнити.

вернуться

20

Касалья — знаменита іспанська горілка, яку виробляють у андалузькому містечку Касалья де ла Сьєрра.

вернуться

21

Вероніка, наварра — особливо складні прийоми кориди, що вимагають від тореро великої мужності і холоднокровності.