Кров і пісок - Ібаньєс Бласко. Страница 56

Та минав якийсь час, і вулиця починала здаватися капітану Чіво дорогою на Голгофу*. Він задихався під своїм обладунком; зрештою від склянки вина дисципліна не постраждає. Бравий воєначальник перехиляв один келишок, потім другий, і невдовзі лави його війська починали танути, хоробрі вояки відставали один по одному й розбрідалися по шинках.

Процесія сунула з традиційною повільністю, годинами простоюючи на перехрестях. Поспішати було нікуди. Виносили богоматір Макаренську опівночі, а повернутися у свій храм вона мала не раніше дванадцятої години дня. Щоб пройти по місту, процесії треба було більше часу, ніж на подорож залізницею від Севільї до Мадрида.

Першою несли сцену «Засудження господа нашого Ісуса Христа» — великий дерев’яний поміст, на якому виднілося безліч статуй: на золотому троні сидів Понтій Пілат*, а навколо стояли кати в різнобарвних спідничках легіонерів та шоломах із перами — вони стерегли сумного Ісуса, готового йти на муки. На ньому була лілова оксамитова туніка, щедро гаптована золотими візерунками; у терновому вінці стриміли три позолочені пера, що мали означати промені божественного німба. Та, незважаючи на безліч статуй і пишні оздоби, ця сцена «страстей» майже не привертала до себе уваги натовпу. Всі погляди були прикуті до помосту, який несли слідом за першим: на ньому красувалася цариця бідняцьких передмість, чудотворна богоматір, що подає надію, — Макарена.

Коли, погойдуючись під оксамитовим балдахіном влад із рухами невидимих носіїв, у дверях церкви святого Хіля з’явилася мати божа, рожевощока, з довгими віями, на майдані перед храмом, де хвилювалося море людей, пролунав одностайний крик захвату… Яка ж вона гарна, наша цариця небесна! І літа її не беруть!

За ношами тяглася, мов опущений хвіст велетенської пави, довга розкішна мантія, оздоблена рясною золотою вишивкою. Скляні очі богоматері поблискували, наче вона плакала, зворушена галасливим захватом віруючих; сліпуче сяяли коштовності — здавалося, поверх гаптованого оксамиту накинули ще одну золоту мантію, поцятковану дорогоцінним камінням. Сотні, а може, й тисячі прикрас висіли на святій діві. Так ніби її щойно побризкав дощ і безліч іскристих крапель грали на ній усіма кольорами веселки. На шиї богоматері висіли разки перлового намиста та золоті ланцюжки з десятками нанизаних на них перснів, що, коливаючись, спалахували чарівними вогниками. На туніці та полах мантії шпильками були приколоті золоті годинники, смарагдові й брильянтові сережки, персні з величезними, схожими на блискучі кругляки, діамантами. Усі парафіяни віддавали свої коштовності, щоб найсвятіша богоматір Макаренська мала в чому показатись на люди. У цю ніч молитви й скорботи жінки виходили на вулицю без перснів і браслетів, радіючи, що мати божа прикрасила себе оздобами, які були їхньою гордістю. Люди вже знали, кому належить та чи та коштовність, бо ж бачили їх щороку, і новинки відразу впадали в очі. Он на грудях у святої діви висять на золотому ланцюжку скарби Гальярдо, тореадора. Але не тільки воші викликали загальний захват. Жінки не могли відірвати очей від двох величезних перлин та цілої низки перснів. Ці прикраси належали одній дівчині з їхнього передмістя, що два роки тому подалась шукати щастя до Мадрида, а тепер приїхала вшанувати богоматір Макаренську з якимось старим кабальєро. Ото пощастило дівчині!

Затуливши обличчя каптуром і спираючись на патерицю, — ознаку влади, — Гальярдо зі старійшинами братства ішов попереду «страстей». Інші покутники тримали в руках довгі сурми, прикрашені прямокутниками зеленого сукна із золотими торочками. Вони підносили сурми до прорізів у масках, і тишу пронизували надривні звуки, повідомляючи про початок жахливої страти. Але цей моторошний сигнал не знаходив відгуку в душах людей, не навертав їх на думки про смерть. З бічних провулків, темних і безлюдних, налітав поривами весняний легіт, пропахчений ароматом садів, напоєний пахощами помаранчевого цвіту та кімнатних квітів, що стояли за віконними ґратами й на балконах. У небі розливалося ніжне місячне сяйво, нічне світило солодко потягувалось на перинах хмар і раз у раз висовувало кругле обличчя поміж дахами будинків. Здавалося, що скорботна процесія іде супроти плину Природи і з кожним кроком утрачає свою похоронну урочистість. Марно стогнали й жалібно голосили сурми, марно плакали співаки, виводячи священні куплети, марно карбували крок похмурі кати-легіонери: весняна піч сміялася з усього цього, дихаючи п’янкими пахощами. Ніхто й не згадував про смерть.

Навколо святої діви Макаренської безладно юрмилися її палкі шанувальники; садівники й городники з околиць міста та їхні розпатлані дружини до світанку тягали за собою цілі виводки дітлахів. Підлітки з передмістя в новеньких фетрових капелюхах, з начесаним на вуха волоссям, войовничо вимахували палицями, готові провчити кожного, хто виявить недосить пошани до прекрасної діви. Натовп вирував у вузьких вуличках, люди тиснулися до стін, пропускаючи широченні ноші, і всі не відривали очей від статуї, розмовляли з нею, вихваляли її вроду та чудотворну силу з веселою легковажністю захмелілих людей.

— Оле, Макарена!.. Найперша діва у світі!.. Іншої такої діви нема ніде!..

Через кожні п’ятдесят кроків ноші зі святими образами спинялися. Квапитися нема куди, попереду ще ціла ніч. З багатьох будинків кричали, щоб свята діва трохи затрималася, бо хочуть, мовляв, надивитись на неї. Кожен шинкар, на правах жителя передмістя, також просив, щоб процесія зупинилась біля його закладу.

Якийсь чоловік перебіг через вулицю і підійшов до братів з патерицями, що йшли попереду «страстей».

— Ану ж бо, хай зачекають! Тут із нами найперший співак світу, і він хоче виконати саету на честь святої діви.

«Найперший співак світу», що ледь стояв на тремтячих ногах, спираючись на товариша, передав свою склянку ще одному горілчаному братові й, заточуючись, підійшов до святого образа; прокашлявшись, він загудів хрипким голосом, у густих переливах якого потонули слова. Насилу можна було розчути, що співає він кант на честь «матері», божої матері, і на цьому слові голос його аж тремтів від зворушення — адже народна поезія завжди знаходила найвище натхнення саме в материнській любові.

Співак не добрався й до половини своєї тягучої пісні, коли задзвенів ще один голос, потім ще один, і почався справжній музичний конкурс. Уся вулиця ніби заповнилась невидимими співучими птахами: одні виводили хрипко, надриваючи легені, інші пускали півня, заливаючись таким пронизливим криком, що в уяві поставала червона і роздута від натуги шия, яка мало не лопне. Більшість співаків ховалися в натовпі, не бажаючи виставляти напоказ свою щиру побожність. Інші, навпаки, пишалися своїм голосом та «манерою» і прагнули бути на видноті; вони проштовхувались на середину вулиці і ставали перед святою дівою.

Склавши руки на впалих животиках і втупивши погляд в очі цариці небесної, співали худі дівчатка в брудних спідничках, з волоссям, змащеним оливковою олією. Тоненькими голосочками вони виводили про страждання матері, що бачить, як її син спливає кров’ю і спотикається на камінні під вагою хреста.

За кілька кроків від богоматері став смаглявий молодий циган з посіченими віспою щоками, у брудному смердючому лахмітті; мнучи в обох руках капелюх, він, мов у екстазі, також заспівав про «матір», «матусю душі моєї», «божу матінку», а навколо схвально кивали головами друзі, захоплюючись його високим «хистом».

Гуркотіли, не вмовкаючи, барабани, жалібно голосили сурми, і всі співали водночас, але в цьому безладному різноголоссі кожен починав і закінчував свою саету, жодного разу не збившись, так ніби люди поглухли, ніби релігійний екстаз відгородив їх від зовнішнього світу, і вони нічого не чули, крім власного голосу, що тремтів від побожного захвату, нічого не бачили, крім образу святої діви, від якого не могли відвести нестямного погляду.