Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко. Страница 14

— Ви хороша людина, Асуро Махарадж.

Офіціант приніс рибу. Даші налили воду в келих, Асура вибрав легке біле вино. Даша одягла окуляри.

Порція була величезною. Йому принесли кілограмового атлантичного окуня з виряченим оком, прикрашеного шматками лимона, маслом та ягодами журавлини. Асура Махарадж їв мовчки. Після того, що відбулося, слова були зайвими, і Махарадж не хотів розбивати ту делікатну тишу, яка виникла між ними.

Коли він відчув, що наївся, пересунув тарелю з рибою Даші. Та знайшла руками тарілку, знайшла в тарілці залишки його трапези і стала обережно відламувати шматки м’яса. Щось у її рухах приворожило Махараджа і він, поїдаючи сирник, дивився, як Даша кладе в рот кавальці риби. Жуючи сирник, він побачив, як починає кривитися обличчя Даші, і з-під її окулярів починають литися сльози. Вона почала тремтіти від плачу. У риданнях вона стала розмахувати руками, окуляри злетіли з неї. Врешті, Асура зрозумів, що за картина розгортається перед ним — на той час Даша вже билася у конвульсіях, упавши з крісла, і її ноги неприродньо вивернулися на бік.

Він кинувся до неї. Довкола почувся брязкіт приборів, що клалися на тарілки. Люди відкладали свої виделки і ножі й підводилися з крісел, аби побачити, що відбувається.

— Лікаря! — крикнув Асура Махарадж і упав на коліна біля її голови. Даша закочувала очі, з яких потоками лилися сльози і з хрипом втягувала повітря, так, наче вона задихалася. Він поклав її голову собі на коліна, а свою долоню — їй на чоло. Це викликало черговий напад задухи у Даші, і вона задихала ще частіше. Асура забрав руки і побачив, що Даші стало легше.

Біля Асури на коліна присів молодий чоловік.

— Я медик, — сказав він. — Дозвольте мені. Вона приймає інсулін?

— Ні, — сказав Асура Махарадж.

Молодий чоловік розщіпив верхні ґудзики на її блузці. Шия у Даші розпухла і вкрилась жовтими плямами, наче її душили.

— Схоже на алергічну реакцію. Швидка уже їде.

Молодий чоловік видобув із кишені мініатюрний ліхтарик і став світити ним Даші в очі.

— Вона незряча, — сказав Асура Махарадж.

— Ви давно знайомі?

— Ні. Сьогодні познайомились.

— Це її сумочка? Подивіться, можливо, вона приймає якісь особливі медикаменти.

Асура Махарадж заглянув всередину сумочки, і на нього війнуло запахом Даші. У сумочці були мереживні рукавички, такі ж чорні, як і її блузка, ключі, гаманець, якесь пластикове посвідчення…

На терасу вже підіймалося двоє лікарів. Вони стали швидко перемовлятися між собою, час від часу запитуючи щось у молодого чоловіка. Асура Махарадж дивився на все це, мов крізь туман. Він став роззиратися навкруги, шукаючи знайомих постатей. Вони були тут, ці душогуби, душителі й убивці, але щось заважало йому бачити їх.

— …поїхати з нами?

— Прошу?

— Ви родич? Опікун? — запитував один із лікарів, низький і розкосий, у зеленому одязі працівників швидкої.

— Я її наречений.

— Давай, наречений, поїхали з нами, — сказав другий, дужий негр, що був тут за медбрата. — Прокапаємо твою принцесу, і буде як новенька.

Принесли носилки, Дашу переклали на них і понесли до каретки швидкої допомоги.

Асура Махарадж взяв її сумочку, светр, тростину, підібрав із підлоги окуляри. Він накинув на себе куртку і підійшов до швейцара.

— Розрахуєтесь, сер? Готівкою чи карткою?

Асура Махарадж нахилився до швейцара і шепнув йому декілька слів. Той, розгубившись, кивнув головою, й Асура Махарадж акуратно причинив за собою двері.

Усе було йому нове — і їхати в машині швидкої, і розглядати дужого санітара-негра, й визирати з вікна на нічне місто. Даша сумирно лежала під крапельницею. Як тільки їй зробили укол антигістамінного препарату, вона тут же прийшла до тями, чим несамовито втішила Махараджа.

— Завезіть мене додому, — попрохала вона ще у машині.

— Ми мусимо доставити вас у лікарню, мем, — сказав водій. — Вас мусять обстежити.

— Зовсім ні, це все риба, я знала, що у мене може бути реакція. — Даша наполягала. Вона стала витягувати з себе трубочки крапельниці.

Водій вимкнув мигалки і зупинився на повороті.

— Ваша сумочка, мем, — поштиво схиливши голову, подав їй речі негрило-медбрат.

— Дама не бачить, — елегантно вклонившись, Асура Махарадж взяв її речі, і підтримуючи Дашу під руку, допоміг їй вийти з машини.

За хвилину вони вже піймали таксі.

— Нам на Бруклін, — сказала вона водієві.

Що тут сказати ще про це місто, де кошмар і блаженство зустрічаються так часто, що починають сприйматися як рівноправні члени суспільства? Що сказати про цих повій і обкурених тінейджерів, про хіп-хоп перед вітринами магазинів, про супермаркети з музичними дисками і кінотеатри з назвами родом із 40-х: Eagle, Loew’s Kings Theatre, Lafayette — від них віяло тими часами, коли Асура Махарадж стажувався як молодий науковий співробітник у столичній Королівській академії наук. Асура навіть не уявляв, що прикипить до цих місць так сильно. І вже не було зрозуміло, чи то він полюбив їх, бо зустрів тут Дашу, чи то вони самі по собі запеклися йому в серці тьмяним накипом пристрасті, а Даша — то тільки срібна ложечка до цього бісівського котла. Асура Махарадж задоволено вмощувався на сидінні в таксі й відчував, що ніч кличе його. Дивовижно, як швидко можна призвичаїтися до найрадикальнішої зміни місця, часу й обставин! Уперед, Махарадж, уперед! — співало щось у ньому. Ти зможеш! Ти зможеш! Ти зможеш!

Таксі зупинилося біля старого вікторіанського дому.

— Я проведу вас. До дверей, — уточнив Асура Махарадж. — Якщо ви не проти. Я мушу пересвідчитись, що ви не впадете.

Весь той час, поки вони їхали у таксі, вони мовчали. Кожне було зайняте своїми думками, й Асура Махарадж вважав за делікатніше, якщо він зайвий раз не турбуватиме Дашу. Сидячи біля водія, він дивився на неї у дзеркальце, милуючись овалом обличчя і загадковим, схожим на мазок фарбою, контуром її губ. Барви вогнів, червоні, зелені, помаранчеві, лягали їй на обличчя, надаючи його виразу щораз нового змісту. Асура Махарадж був щасливий, як ніколи.

— До дверей, — підтвердила вона, й Асура Махарадж, розплатившись із водієм трансцендентною вібрацією мантри «ШРІМ», допоміг їй вийти з авто.

— Ви завжди так розраховуєтесь? — спитала Даша.

— Вибачте, у мене ще немає місцевої готівки. Мені здається, смак райських планет, вкладений у цьому звукові, цінніший за жмені паперу, які у вас тут в ходу.

— Цей пан зі мною, — сказала Даша сонному консьєржу. — Він зараз буде повертатися, Мішель, допоможете йому відчинити двері?

— Так, так, мем, вибачте, вже так пізно, я трохи заспав, — поправляючи окуляри, проговорив консьєрж, старий вусатий чоловік, висохлий, мов струк гороху.

На п’ятому поверсі, стоячи на хіднику, що підводив до її помешкання, Асура Махарадж спостерігав, як Даша відшукує ключі у своїй сумочці і думав, що цей день — найпрекрасніший день у його житті. Він відчував, що Даша мала деяку непевність перед ним, то було природньо — адже вони щойно познайомились, хоч і мали вже нагоду пізнати одне одного за розмовою, за їжею, і в каретці швидкої допомоги.

— Міс Дашо, хоч ви й не дали відповіді на моє найсокровенніше запитання, я мушу сказати, що як науковець і як жива істота я отримав колосальну сатисфакцію. Мабуть, стан, в якому я зараз перебуваю, і називають екстазом. Та строга логічність подій, що виникли на шляху до вас, і, разом із тим, незбагненна краса кожної миті спілкування з вами підводять мене до нових, ще не бачених обріїв розуміння себе і світу. Мій інтелект святкує шлюб науки й духу, і це змушує мене вважати вас найпрекраснішою істотою в цілому Всесвіті. Пробачте, будь ласка, якщо рибний кашрут виявився не найкращою стравою для початку знайомства. Я покладаюсь на вашу милість і сподіваюсь, що це не стане перешкодою для нашої наступної зустрічі. Чи можу я розраховувати на побачення з вами завтра?